Сьогодні українка Олена Александрович не просто найвідоміша ейдж-модель України, а мотиваторка та натхнення для десятків тисяч дівчат й жінок.
Олену називають амбасадорокою Вільного Віку, яка довела – життя після пенсії тільки починається. Сьогодні її акаунт в Instagram стрімко росте. А Reels і Stories набирають сотні тисяч переглядів й репостів.
Але у 62 роки Олена Александрович могла і не мати всього цього, якби п’ять років тому не ризикнула заснувати бренд сорочок Original White та задля просування колекції влаштувати собі фотосесію у сорочках. Світлини красивої статної пані із сивим волоссям швидко розлетілися мережею. Олену почали помічати та кликати у рекламні проєкти. У тому числі й іноземні.
Ми поговорили з Оленою про те, як знайти в собі сили «прокинутися» і почати жити, про вклад театральної трупи «Брикси» у захист прав жінок та фарбу для волосся. Вийшла дуже лампова справжня розмова.
Олено, за весь час ведення блогу у вас зібралася велика аудиторія – ба більше, ціла спільнота жінок різного віку. Що вони вам пишуть?
Я сподіваюсь, що мій блог мотивує когось з жінок щось змінювати у своєму житті на краще. Але те, що я їх надихаю – це стовідсотково.
Молоді дівчата пишуть мені, що я їхня рольова модель. Для мене це було відкриттям. Тому що коли я починала вести його, я думала, що моєю основною аудиторією будуть мої однолітки. Я викладала відео щодо різних питань, які мене турбують і цікавлять.
Але я почала отримувати фідбек від молоді. Від них я дізналася, що, виявляється, ейджизм (дискримінація або упереджене ставлення до людини через її вік – прим. ред) є не тільки до старших жінок, а й до молодших. Їм кажуть щось на кшталт: “А ти проживи стільки ж, скільки я, тоді будеш рота відкривати”. Це пояснило для мене багато нових речей в нашому житті. Тому, звісно, я продовжила висловлюватися на ці теми.
Моя аудиторія – це жінки від 16 років до за 70.
Я вбачаю свою свою роль у тому, щоб давати людям конкретну інформацію або поштовх до дій. Я показую, як роблю ранкову руханку, показую своє життя, але не хочу наслідувати інших інфюенсерів, які фіксують кожну секунду і все, що вони роблять за день, наче це стрім. Хоча людям цікаво побачити, як виглядає мій розпорядок дня та моя рутина. Можливо, колись я зніму подібні відео. А просто фіксувати кожну свою дію я не бачу сенсу. У своєму блозі я хочу давати не «лушпиння» з усього підряд, а зерна.
Фото: Instagram Олени
Чи є у вас табу в рекламі? Що ви ніколи не будете рекламувати?
У жодному разі я не буду рекламувати онлайн-казино. Для мене це ред флег, тому що я вважаю це великим злом.
Також пропонували рекламувати секс-іграшки. Я розумію, що такий сексуальний досвід є в житті людей, але це не сфера моїх інтересів. Тому такі речі я не буду рекламувати. Я не рекламую людей, що займаються езотерикою чи психологією. Тому що, якщо я це рекламую, я хоч в якійсь мірі маю відповідати за це.
За косметику я можу відповідати, тому що у бренду є сертифікація, склад їхніх продуктів, який можна перевірити. Я можу протестувати якийсь крем, на собі відчути як він працює. А коли я рекламую людину, яку я не знаю, для мене це ризик.
А зараз дуже багато людей беруться за езотеричні практики, як за останню соломинку, щоб мати хоч якусь опору в житті. Колись я і сама цікавилася астрологією і не тільки.
Але коли ти ніби з цих пазлів складаєш себе, там є не тільки астрологія, там є й інші речі, які тобі мають дати інформацію про людину, її характер, тощо. Але я не беру на себе відповідальність, тому що дані – це одне, важливо як їх людина читає та трактує, чи вона має достатньо досвіду для цих речей. Тому ці послуги я не рекламую.
У попередніх інтерв’ю ви згадували, що собі молодшій ви хотіли би побажати бути більш сміливою, бо на вас дуже впливали всі ці наративи «що люди скажуть». А чи було щось, що ви в собі як в жінці заперечували?
Оглядаючись назад, ти розумієш, в яких умовах ми жили. Всі й все мали бути однакові, вибір одягу був обмежений.
Тому з’являється тяга якось вирізнятися, персоналізуватися, і ми з подружками всі шили одяг. Що я в собі заперечувала? На мене досить вагомий штамп наклав совок. А друге, можливо, — це виховання. Батьки розуміли, що якщо для дитини хочеться нормального майбутнього, не треба сильно виділятися, тому що хтозна, як все складеться. Не було впевненості.
Я виросла в такому середовищі, де перш ніж щось запитати, треба 150 разів подумати. А від сформованого мислення йдуть і дії. Тому я собі побажала би бути більш сміливою: робити те, що хочеш, а не те, що треба для кращого майбутнього, як здавалося тобі або твоїм батькам.
Але, з іншого боку, ми йдемо по цьому шляху та робимо вибори. І навіть якщо цей вибір не завжди той, який ти б хотіла, але він в якійсь мірі твій та всередині ти відчуваєш цей поштовх, комусь саме життя, комусь Бог, космос чи простір все одно дає тобі ще шанси, коли бачать твої устремління. Який би в мене не був вузький вибір між тим, що я хотіла і що я могла, він спрямував мене так, що ті речі, які зі мною ставалися, вони все-таки були як нагорода за мої старання.
Але ми були тоді теж щасливі, бо ми все робили в рамках того, що ми могли, ми робили по максимуму. Ми приймали участь у театральних колективах, у нас був студентський театр естрадної мініатюри. Я займалася спортом, життя вирувало, як у молоді завжди і всюди. Безумовно, зараз я почуваю себе більш вільною, на 500 відсотків більш вільною, ніж тоді.
Ви також згадували, що працюєте над проєктом Age Management. Розкажіть трохи більше про нього.
Наразі я збираю матеріали для цього проєкту. Age Management – це управління віком на психологічному, інтелектуальному, фізичному та духовному рівні. Ми пройдемося по всім цим аспектам віку, проаналізуємо, як вік впливає чи не впливає на стан людини та що з цим робити. Але цей проєкт потребує часу і зусиль. Можливо, це буде курс чи канал на YouTube, я ще не вирішила з форматом.
Ви також займаєтеся акторством. Як це почалося?
До повномасштабного вторгнення до нас приїздив один німецький режисер знімати проєкт для американської компанії. Як модель я брала участь у різних зйомках. Мої фотографії розлетілися по всьому світу. Навіть коли я нещодавно була у банку в Італії, там була реклама зі мною найбільшої в країні страхової компанії Generali, і працівниці банку впізнали мене з неї.
Також я пробую себе в акторстві, адже в рекламі треба відігравати емоції. Ми з подругами створили власну театральну трупу «Брикси». У ній беру участь я та ще чотири жінки віком за 50 років, з професійною режисеркою Анастасією Сегедою. Ми ставимо документальні вистави, у яких піднімаємо питання стереотипів про жінок, видимості жінок старшого віку, насилля щодо жінок. Ці вистави більше психотерапевтичного характеру – про це казала нам одна з психотерапевтів, яка відвідала виставу. В одній з них ми розповідали історії п’ятьох жінок: військової, яка пройшла через Оленівку й Таганрог, дизайнерки, театральної режисерки, і викладачки музики. Кожна з них мала свій монолог.
Ми ставимо їх раз або двічі в місяць, коли складаються всі обставини, коли ми знаходимо невеликий зал, тому що вистави більше камерні. Але я думаю, що ще не готова займатися акторством професійно. Я геть інакше уявляла свою роль у виставі. А коли ми почали її готувати, я казала нашій режисерці: “Настя, це не я, я так не зможу, це не в моїй природі”. “Лєна, дістань із себе ось цю крихкість, вона в тобі є”, – відповіла вона.
Ми мучились, сварились, плакали – було все. Але як потім виявилось, я змогла дістати ось цю крихкість. Вона є, просто вона дуже глибоко захована, і я не можу виставляти її напоказ.
Тому акторство – це набагато складніше, аніж може здатися. Але я відкрита до різних проєктів. Мене запрошували знятися в епізодичній ролі у серіалах, які показують по телеку, але в мене його немає.
Про телевізор Ви сказали це як справжній зумер.
Так, це не моя сфера, але мене запросили знятися в детективному серіалі К.О.Д. на роль дружини мафіозі, яку мені було легко і розважливо грати. Але грати ролі, які не притаманні моєму характеру – це болючий перформанс і тонка психологічна робота. Ти маєш зрозуміти, покопатися в собі, згадати якісь випадки з життя й свою реакцію на них. І потім відобразити історію в голосі та на обличчі. Історії цього вчать. Коли я зіграла ту роль, я почала занурюватися в цей стан: ти починаєш жити в ньому, дивитися на світ очима своєї героїні.
Чи ви стикалися з ейджизмом під час роботи?
Особисто я не стикалася. В основному сфера реклами та кіно принесла мені хороший досвід, за що я дуже вдячна. Можливо, у когось був негативний. До мене ставилися з розумінням та приязню. Ба більше, я багато чому вчуся у молодих колег, ми обмінюємося досвідом – це кайф.
Як ви ставитесь до молодіжних трендів, як от квадробери? Іноді здається, що старші покоління не приймають та засуджують все, що робить зараз молодь.
Але я відкрита до молоді: коли був тренд на квадроберів, для мене це було потішно, хай молодь розважається. У підлітковому віці у них якраз період, коли хочеться яскраво виражати себе. І краще, коли вони це робитимуть у 15-16, там і 20 років. З точки зору східної філософії, є певний вік, коли людина пізнає світ і себе в ньому. І хай вони роблять це в такому віці, аніж потім їм буде 50 років і вони так і не проявлять себе у житті. У кожного віку є свої задачі. До 30 років людина шукає себе. Що ти можеш робити, що у тебе виходить найкраще. Потім ти набуваєш майстерності та передаєш її іншим людям. У кожної людини це відбувається по-різному, але якщо вона розвивається, то так чи інакше проходить через ці періоди.
Світ настільки різноманітний, що люди, які, можливо, не цікавляться і не бачать багато, вони сприймають те, що виходить за рамки, як щось поза межами можливого.
Робити одне одному компліменти – це чудова практика, знову ж таки з моїх екскурсів у східну культуру. Так ти направляєш на людину промінчик сонця. Я це практикую з касирами, з бабусями та іншими людьми. Одна справа сказати комплімент, коли все добре. Інша річ, коли ти бачиш насуплену чи роздратовану людину. У мене з’являється спортивний інтерес, я налаштовуюсь, знаходжу в людині щось гарне – чи то колір волосся, чи то якийсь аксесуар – і спокійно кажу їй, що це все в ній класне. Цьому треба навчитися та практикуватися, щоб це не відчувалося насмішкою, а приємністю. Почувши це, людина як переноситься в інший світ і тільки потім розуміє, що їй кажуть комплімент. Я в захваті від цього миттєвого перевтілення людини. Тим паче, коли у неї можливо сталося щось неприємне в житті, особливо в наш час. І ти маєш як в айкідо: відійти в сторону і сказати їй щось хороше. І це величезний кайф, коли бачиш результати своєї праці.
Раніше я хотіла переконати своїх хейтерів у неправоті
Зараз чимало жінок обирають старіти природно. Ви розповідали, що спочатку кололи ботокс, потім припинили. Вас критикували за ці рішення?
Коли я вийшла в публічний простір завдяки Інстаграму, звісно, почали з’являтися люди, які мені писали: “Пофарбуйте волосся, у вас що, грошей не вистачає?” або щось про зморшки, або взагалі “Бабо, сховайся”. Раніше мене це емоційно торкало і хотілося довести, що людина помиляється. “Диви, мені класно з таким волоссям, мені подобається”, – ніби хотілося виправдати людину. Але це моя справа, а не людей в Інтернеті. “Лєна, чому ти ведешся на це?”, – запитала я себе. Зараз я абсолютно спокійно на це реагую. У кожної людини свої таргани в голові, свої окуляри на очах: рожеві або геть темні, своє світобачення, свій інтелект. І тому вона висловлюється так, як вона може. Для неї когось захейтити – це спортивний інтерес.
Я дуже сподіваюсь, що наше суспільство ментально буде і далі дорослішати. Війна до цього підштовхнула, тому що люди зрозуміли, що чекати нема на кого і треба брати все в свої руки, робити те, що ти можеш там, де ти є. Ми зараз побачили, з яких людей складається структура нашої держави. Там теж є люди при совісті та при пам’яті, але їх меншість. Тому волонтери, військові, небайдужі люди роблять свій внесок, а не чекають милости від держави і від природи.
Але, на жаль, частина суспільства ще в дитячій та підлітковій свідомості. Тобто дехто прагне щось комусь довести, що хтось такий чи не такий, чи узагальнити всіх, особливо жінок. Хтось не так одягається, щось не так робить. Мені докоряли, що я хизуюся своєю сивиною, мовляв, знайшла чим.
Але це мій блог. Хочу і хизуюсь. Це свобода. Не хочеш дивитися – йди далі. Або хейтять як молодих дівчат плюс-сайз, які носять короткі спідниці, так і старших жінок за це. Кожен хоче нав’язати свою думку, тому що ці люди ментально підлітки, які хочуть тобі показати як треба. А хто постарше, то вчать як треба жити, бо вони своє вже прожили. “От проживи стільки ж як я”, – це теж ейджизм і підліткова спроба старших людей щось довести. Вони живуть ще радянським часом і не розуміють, що їх це не стосується.
Суспільство розвивається, як і людина, через певний час, у всіх є труднощі. Коли деякі люди кричать, що після розпаду Радянського Союзу Україна “прогавила своє майбутнє, а тоді ми були найкращі”, тоді суспідьство геть не було готове до змін. Не можна було штучно забрати людей з соціалістичного мислення і привести до того, що є приватна власність, є толерантність, є закони, яких треба дотримуватися. Потрібен час, щоб у людей, які здатні до змін, могла змінитися свідомість. Хто не може – прийде час, і вони відійдуть в кращі світи. І прийдуть нові покоління вже з іншою свідомістю.
Ви згадували, що зумери взагалі інші, вони живуть у більш швидкому темпі життя. І оскільки у вас син зумер, на вашу думку, чому у них варто повчитися, а що нам варто перейняти?
Що б я точно хотіла перейняти від зумерів – це спокійно відстоювати свої кордони. Щиро та одразу говорити про свої почуття. Робити те, що тобі подобається.
Що б я порадила зумерам, певно, мати більше терплячості й витримки. Розбачити, що світ створений не тільки для них.
Хай поліція почне хоча би приймати заяви від жінок, постраждалих від аб’юзу
Як ви вважаєте, чи достатньо сьогодні прав та свобод у жінок в Україні?
На початку нам треба, щоб законодавство захищало жінок від аб’юзерів. Хай поліція почне хоча би приймати заяви від жертв насильства.
На одній з наших вистав одна з героїнь розповідає, що вона не може піти від аб’юзивного чоловіка, який б’є її. Були історії, коли чоловік виставив на холодний балкон 10-річну дитину, тому що йому захотілося сексу.
Як про це говорити, куди цим жінкам звертатися, якщо вона залежна від нього? Раніше про це ніхто не говорив, жили за принципом “Б’є – значить любить”. А сьогодні, дякуючи розголосу, колишнього викладача та директора Молодого театру Андрія Білоуса спершу відсторонили, а потім він отримав підозру за сексуальне насильство над студентками.
Наші вистави «Брикси» теж роблять свій внесок. Оскільки у нас невелика зала, то більш інтимна атмосфера. І якось одна з глядочок здивовано запитала нас із залу: “Це важлива тема (аб’юзивні стосунки – прим. ред), але невже цього так багато, що про це треба говорити?” І тут із залу піднімається молодий хлопець та відповідає їй: “Ви собі навіть не уявляєте, скільки цього навколо нас”.
Фрагменти з вистав. Фото: Instagram @bryk_sy
Жінки не говорять про це, тому що вони бояться суспільного осуду, тому що поліція не реагує, або вона може бути залежною від чоловіка. У нашій виставі ми не просто розповідаємо про цей досвід: вони занурюють та залишають глядачів з роздумами.
Поки що ми не рекламуємо ці вистави, потрапити на них можна через запрошення серед знайомих.
Зараз я відчуваю, що завдяки блогу я знайшла свою місію – бути підтримкою і натхненням для людей. Відчуваю, як їм потрібно, щоб хтось показав, що на пенсії можна жити і так.
