Український театр сьогодні переживає трансформацію. Ніна Хижна є однією з представниць цієї новітньої сцени. А саме вона є режисеркою, акторкою та кураторкою освітніми проєктами у альтернативному незалежному театрі «Нафта», який до сьогодні працює у Харкові.
Особливість «Нафти» не лише у їхньому репертуарі – де ще ви зможете побачити вистави про екоцид і жіночу тілесність під час війни? – а й у тому, як він взаємодіє з глядачами. У лютому Ніна стала лавреаткою театральної премії імені Леся Курбаса 2026 за виставу «Тут буде САД», яка адаптована жестовою мовою для людей з порушенням слуху.
Попри вже 4 рік повномасштабної війни, життя театру вирує настільки, що ми врешті змогли поспілкуватися з Ніною лише через тривалий час. Але, незважаючи на це, у нас вийшла не просто глибока розмова. А багато в чому навіть одкровення щодо роботи жінки в театрі, як далі грати у психологічно складних виставах про екоцид і як інтегрувати інклюзивність.
Як ви думаєте, куди котиться світ?
Ви знаєте, в процесі дослідження вистави «Оргії кіборгів» стало більш зрозуміло і відчутно всій команді театру Нафта, що перспективи доволі невтішні. Але невеличка надія є – і вона, власне, в нашій агентності (здатність впливати, робити усвідомлені вибори). У тому, щоб не відвертати погляд від неприємних питань і від того, на що дивитися насправді не хочеться.
Мені видається, що надія власне в тому, щоб не розглядати себе відділено від світу.
Якщо ми не припинимо відчувати себе такими домінантними і водночас такими самотніми у світі, то ми скотимося в дуже неприємний бік. Але, думаю, що невеличка надія досі є. Невеличка надія на те, що, не знаю, вмруть Путін і Трамп, і одні країни перестануть пожирати інші країни.
Як в цьому потоці тривожних новин не поїхати головою?
Я можливо, наївно, але продовжую вірити в такі низові ініціативи (суспільні чи громадські рухи, які ініціюються, організовуються та реалізуються самими громадянами для вирішення локальних проблем) в нашу індивідуальну і колективну усвідомленість. Бо іншого виходу я не бачу.
Нещодавно ми робили виставу «Тут буде САД», де думали теж про якусь візію, про якусь можливо утопію. І єдиний вихід, який я бачу, єдине рішення, яке ми віднаходимо командою — це плекати наші САДИ. Плекати ті підконтрольні нам невеличкі території, плекати свої спільноти і саме в них зрощувати більш екологічний тип стосунків як між людьми, так і між людьми і нелюдськими світами.
Тож, так, плекаємо свій САД, поки маємо на це сили, ресурс, час, і поки ця Земля наша.
От ми з Артемом Вусиком сортували сміття до вторгнення, але так сталося, що ми жили біля кордону з Росією і коли почалося вторгнення, ми не встигли вивезти сміття на сортування. Воно так і залишилося. І оця абсурдність: співвідносиш масштаб шкоди, яку наносить, скажімо, вибух навіть однієї ракети, і своє невивезене сміття….
Перший період вторгнення я, чесно скажу, що не сортувала, перестала. Гори, сарай, гори і хата. Але зараз, коли вже трошки ми адаптувалися до цієї реальності, то ми сортуємо, вивозимо, і в цьому проявляємо той невеликий акт дбайливості, який можемо проявити. І я не знаю, навряд чи він врятує світ, але це принаймні рятує нас. Це самопідтримка, можливо, інструмент, щоб самим не втратити віру і не збожеволіти, і просто робити те, що тобі доступно. І намагатися це поширювати, наскільки це можливо.
Навряд чи він врятує світ, але він точно врятує наш світ.
До речі, ми помітили, що навіть на афіші однієї з ваших вистав написано, що “ми не можемо досягти повної справедливості та відновити все знищене”, проте ми можемо розбудувати ось цю підтримку. Як вам вдається привернути увагу до такої складної теми?
Насправді процес створення вистави «Оргія Кіборгів» був емоційно найважчий для мене з усіх попередніх проєктів і попередніх досліджень. Відвідуючи Ізюмщину, бачили на власні очі спалені ліси. Спілкувалися безпосередньо з людьми, з Олександром Ковалевським, який розповідав, як вони гасили ці пожежі, що вони втратили колегу під час них, і так далі. Ми також дивилися документальні фільми і слухали різних спеціалістів. Зокрема ботаніка і співзасновника Української природоохоронної групи Івана Мойсієнка, спілкувалися з дослідницею Дарією Цимбалюк, яка написала книгу «Ecoside in Ukraine».
Коли ми відкривали для себе цей обсяг трагічної інформації, це нагадувало сніжний ком, який нарощувався, і видавалося, що з цього немає виходу.
Але були невеличкі ознаки, в яких можна розгледіти ідею, що водночас природа сама відновлюється. На місці Каховки сьогодні росте вербовий ліс, і там формується зовсім нова екосистема, відновлюється великий луг. Це щось, що дуже надихає, щось, що дає поштовх і приклад того, як ми можемо вчитися у природи.
І це дає відчуття, що я просто частина цього світу і він якось тут буде без нас, навіть якщо ми не зможемо вирулити з цього режиму самознищення. І коли ти виходиш з цієї парадигми мислення, що людина – виняткова і навколо неї обертається світ, то стає трохи легше. Ти відчуваєш себе частиною єдиної дуже мудрої системи.
І, зрештою, ідея прорости мохом десь на Слобожанщині видається дуже прикольною і якоюсь втішною. Коли так мислиш і виходиш трошечки за межу цієї доволі егоїстичної, егоцентричної парадигми мислення, то якось жити стає приємніше.
Як вам і акторам вдається постійно проживати заново цей досвід і далі показувати цю стійкість у виставах, а не лише трагічність?
Ми дуже багато послуговуємося гумором. Тобто одна справа — це дослідження, коли ми це все відкривали для себе і щиро просто сиділи і ридали, дивлячись ці документальні фільми. То потім дуже важливим шляхом було саме знайти цю художню форму, яка глядачів не буде розвалювати, а скоріше буде підтримувати.
І дійсно, багато людей після вистави говорили про те, що це дуже важко з одного боку, а з іншого, — і це для мене найцінніше — що ти виходиш з відчуттям підсилення. У тебе є відчуття цієї агентності, цієї здатності діяти, що “я щось таке можу зробити”. І до того ж ми послуговуємося гумором багато. Тобто це наш, знайомий всім нам, українцям і українкам, захисний механізм, але він працює. Ми багато жартуємо, як би це не було дивно в контексті нашої теми. Але ми іронізуємо щодо західних теорій, які є дуже крутими, глибокими, надихаючими, але Бог його знає, як їх застосувати в ситуаціях, коли тебе обстрілюють з усіх відомих людству видів зброї майже.
Ми також багато працюємо з рухом, танцем, тілесністю. Тіло теж здатне до самовідновлення, ми споживаємо всі ці речовини, які виділяються внаслідок вибухів, воно мутує, ми стаємо іншими, але якось справляємося.
Ми надихаємося цією ідеєю мутації, ідеєю трансформації, цим образом, який ми позичаємо у філософині Донни Гаравей. «Оргією кіборгів» вона називає сучасну війну, де наші тіла мутують внаслідок того, що наші військові мусять носити плитоноски на своїх тілах, інтегрувати нові об’єкти, як от тепловізори, і зброя стає частиною тіла.
І зрештою наші тіла стають чи то зброєю, чи то ресурсом, чи то бронею. На жаль, для західного світу, або мусять обробляти цю землю, цей «хлібний кошик Європи», так званий цей бренд хлібного кошика.
Розкажіть як зародилася ідея створити театр?
У 2018 році режисер Артем Вусик тоді ще належав до команди театру «Прекрасні квіти», який теж функціонував в Харкові. Я тоді була більше проєктною мисткинею. Я їздила за кордон на театральні перформативні проєкти. І, власне, у нас було бажання робити щось на той момент експериментальне. Що буде, можливо, не таким зрозумілим, можливо, не так добре буде продаватися. Але щось, що буде займатися чесним пошуком і проблематизувати складні питання.
Мені особисто хотілося рухатися в бік соціально-політичного театру. Артемові хотілося шукати більше свободи в художніх формах і проявах, експериментувати.
У цьому ми зійшлися, і перша вистава, яка виникла, тоді ще на базі театру «Прекрасні Квіти», називалася «Антон і Наташа в пошуках сенсу життя». Артем режисерував, я займалася хореографією. Тоді ще не було театру «Нафта», але з’явилася ця вистава з команди, яку зібрав Артем. Там була така химерна хореографія, яка теж була змістовною. Текст був псевдофілософський та комічний. Це була така забавка, такий трошки прикол.
Ви ставите нові вистави, зокрема і жестовою мовою, керуєте освітньою програмою, робите творчі експерименти. І залишаєтесь при цьому в Харкові, місті, на яке щодня летять ракети. Як ви почуваєтеся?
Я почуваюся щасливою. Коли я йду вулицею, наповненою спогадами, попри жахливі декорації. Ми маємо надзвичайно теплу спільноту людей в Харкові, яких я просто дуже люблю і з якими почуваюся вдома. І це щось, що надає моєму життю сенсів.
Я дуже тривожна людина за своєю природою, але я знаю, що тут мені все одно легше, ніж будь-де. Бо тут я добре знаю, для чого я це роблю. Я добре знаю, що тут цього не вистачає. Це звучить красиво і альтруїстично, але по факту це дуже егоїстичне рішення. Я відчуваю, що тут потрібна, що мені тут добре. І я знаю, що я на своєму місці. Це дає величезну силу, відчуття парадоксального спокою. Мені здається, це розуміють тільки українці.
Зараз багато розважального театру, на жаль, доволі архаїчного і часто, який в собі несе цінності досі радянські
Ми довгий час рівнялися на російський театр. Яким має бути, на вашу думку, український театр?
Я теж зростала в цьому відчутті меншовартості. Нас виховували в цьому погляді на старшого брата, на цей великий російський театр. В першу чергу театр має бути демократичний, відповідно він має бути різним. Ми мусимо мати дуже різний театр, бо тоді коли ми маємо в суспільстві різні думки, це власне є ознакою того, що ми рухаємось у правильному напрямку.
Але наразі мені видається, що є доволі нездоровий дисбаланс в репертуарній політиці, зокрема державних театрів. Ми знаходимося в якійсь омані. Бо є бажання ескапізму, є бажання втечі від реальності. Але воно дуже небезпечне, бо таким чином ми пропускаємо той момент, коли маємо називати речі своїми іменами, записувати їх, аналізувати, проживати, документувати, рефлексувати в дуже-дуже різні способи. І мені видається, що зараз багато розважального театру, на жаль, доволі архаїчного і часто, який в собі несе цінності досі радянські.
В ньому дуже багато сексизму, патріархальності, відчуття цієї меншовартості. Або спроби повторити провокативність європейського театру, але їх все одно виконують інструментами вивченого нами психологічного театру Станіславського. Мені видається, що це поки нездоровий дисбаланс в бік такої інфантильності і безвідповідальності. Моє особисте бажання до українського театру — його визрівання в усвідомленості, відповідальності і відваги. Відваги робити речі, які, можливо, будуть не так добре продаватися, будуть не так однозначно сприйматися глядачами. Але які точно будуть провокувати в суспільстві мислення, і допомагати проживати цей надскладний досвід, з яким ми зараз стикаємося, а не лише створювати цю утопічну «кролячу» діру.
Загалом, величезна в нас зараз проблема в цьому питанні. Ми 30 років не займались культурою, і нами займалась російська культура.
Ваша танцювальна вистава «Тут буде сад», за яку ви отримали нагороду, повністю жестовою мовою, яку можуть дивитися люди з інвалідністю. Ви казали, що це крок до безбар’єрного театру. Як ви хочете додавати інклюзивність у свої вистави?
Ми давно планували цей шлях з театром «Нафта». Він є непростий і дуже комплексний. Я рік працювала у Польщі, в Альтернативному театрі. Я самостійно робила декілька перформативних проєктів. І побачила, як по-іншому може існувати театр. Коли він не є такою величезною закляклою інституцією, а є більш горизонтальним, коли він сам собі знаходить ці грані. Це те, чим ми досі користуємося з «Нафтою», коли він теж слугує творенню. Це щось, що мене дуже надихнуло. І де ти можеш займати не лише позицію, скажімо, акторську, але також співтворити, брати більше відповідальності, що теж дуже важливо.
Потім вже коли була «Нафта», з’явилася пропозиція від оркестру «Нова Симфонія» зробити спільну виставу, що буде базуватися на музичних творах. Так і з’явилася вистава «Аполло», по суті, моя перша режисерська робота. У них була пластично-музична робота, а я мала досвід хореографічний і тому так це все і закрутилося.
Які вистави ви найбільше показуєте у Європі? Які відгуки там отримуєте? Якщо говорити про культурну дипломатію, то ви ж дійсно дуже активно виконуєте цю місію прям від і до. І дякуємо вам за це.
Колись нас запрошували з виставою в ООН, але так щось й не дійшло до справи. Я мала резиденцію в Австрії, ми зробили виставу «Nobody died today», яка базувалася на інтерв’ю наших колег, культурних діячів, які стали волонтерами, військовими. Цю виставу показували, зокрема, на найбільшому фестивалі у Литві Sirenos. Також показували у Німеччині та Австрії, переважно на театральних фестивалях.
І також виставу «Хтось такі як я», ми показували теж на фестивалі в Італії на Santarcangelo Festival, на Единбурзькому фестивалі Fringe.
Бо це працює на інших рівнях: на тілесному, підсвідомому, чуттєвому і тому, де ми всі зустрічаємося як люди. Це дає іншу перспективу. І це здатне передати те, що не здатні передати інші медіа.
До акторки завжди ставлення дуже об’єктивуюче. Майстер може сказати тобі на вступі: “Підійміть спідницю, покажіть ноги”
Ви є режисеркою вистави «Місячні». Вона про жіночі історії, тілесність під час війни. Про що для вас особисто ця вистава?
Насправді коли прочитала п’єси бойової медикині Аліни Сарнацьку, я ламала голову, про що для мене ця вистава і цей текст. Я дійшла до висновку, що ця вистава про те, як в різні способи тіло жінки починає належати чи то дітям, чи то чоловікові, чи то державі, чи то релігії, Богу, чи то батьку або матері. І що все це знаходиться у фреймі того патріархату, який доволі специфічний на нашій території, тому що він є пострадянським.
І про це теж було цікаво читати у Соломії Павличко, як вона описує ці процеси. Її статті ранніх 2000-х допомогли в процесі мого формування як жінки. Якщо подивитися на історію самих дівчат, які працюють в цьому театрі, і їхню боротьбу, то тут ці теми дуже наклалися, бо вони в процесі виборювання права розпоряджатися своїми тілами.
А до акторки завжди ставлення дуже жорстке, дуже об’єктивуюче, є погляд на жінку в цій індустрії як на об’єкт. З моменту, як ти приходиш в університет, майстер може сказати тобі на вступі: “Підійміть спідницю, покажіть ноги”. Ну, і давати коментарі твоєму тілу як об’єкту.
І, насправді, хтось навіть сказав це на обговоренні, що у вас (в театрі — прим.ред) “дуже красиві жінки, конвенційно гарні”. Вони всі дуже автентичні, у кожної цікава зовнішність, але все одно, так чи інакше, вони всі підпадають під цей стандарт того, якою мають бути акторки на сцені. Для мене це було проблематичним, тому що я розумію, що у мене немає такої дівчини на сцені, яку ти просто можеш побачити на вулиці, з якою ти живеш в одному під’їзді. У акторок дуже треновані тіла, дуже ясна реакція і яскрава зовнішність. І це якби той фільтр, який є дуже жорстоким і патріархальним.
“Ми будемо тебе зламувати і буде боляче” — так казали нам в університеті
Театр є таким лакмусовим папірцем. Це збільшувальне дзеркало, щоб подивитися на цю проблему ставлення до жінки як до тої, що мусить поєднати в собі ці полярні ролі святої і повії. Це щось, що від тебе завжди вимагають майстри. І вони мають повну владу над твоєю психікою, над твоєю природою, вони можуть комунікувати як завгодно, ламати тебе. Вони так і кажуть: “Ми будемо тебе зламувати і буде боляче” — так казали нам в університеті.
Зрештою, для мене та емансипація, яку зараз переживають актори й акторки, сама інституція, — це просто той процес, який мені дуже хотілося підтримати. Спочатку я не знала, як працювати з цим текстом, бо, в принципі, я дуже рідко працюю з готовими текстами. Я працюю з драматургинею Любою Ільницькою: ми зробили і «Оргію кіборгів», і «Хтось такі як я», і «ХАРТЕДЕ 20». Тобто це інший процес створення вистави, коли ми розробляємо тексти разом з акторами. Це інша процесуальність. А тут був готовий текст.
Але я зрозуміла, що це зерно тексту — воно про право жінки на своє життя, на свою суб’єктність, про повернення жінці її суб’єктності. Зокрема, зараз Сарнацьку почали цькувати в інтернеті через тему секс-роботи. Аліна Сарнацька 8 років працювала секс-працівницею, після стала активісткою, яка намагається зменшити стигматизацію секс-працівниць та людей з наркозалежністю. Через те що вона піднімає тему легалізації секс-роботи, зараз в інтернеті підважують взагалі те, що вона була військовослужбовицею. І це абсолютно неприпустимо.
Хто я така, щоб розповідати дорослій, емансипованій, розумній жінці, що вона не має права самостійно розпоряджатися своїм життям?
Тобто коли ми говоримо про жінок, які кажуть за себе, що “я хочу так, я хочу захистити свої права”, то ми мало того, що не хочемо їм цього права давати, ми ставимо під сумнів їхню суб’єктність, їх можливість адекватно мислити щодо себе. І також ще й агресивно нападаємо на людину, яка, власне, є правозахисницею.
Ми всі знаємо, що я працюю з прекрасними чоловіками, в мене прекрасний партнер. Але кожна третя жінка зазнавала домагань, кожна п’ята — сексуального насильства, кожна десята була зґвалтована.
Я думаю, що жінка може робити будь-який вибір. Так само як вона може бути за чоловіком і бути утриманкою. Так само і чоловік може бути утриманцем. Просто я не думаю, що вона має право вирішувати за інших жінок і знецінювати досвід інших жінок. Якщо вона змирилася з тим, як влаштований світ, це не означає, що він влаштований окей.
І, знову ж таки, я не маю жодних питань, якщо для когось це окей і це відбувається за згодою. Але чому одне ми валідуємо, а інше прагнемо заборонити? Поки що це працює так, що це просто кришується поліцією. Якби це було легалізовано, це б оподатковувалося, і жінки мали б можливість захистити себе на правовому рівні.
Я не є адепткою секс-роботи, я дуже консервативна, але я почала вивчати це питання, коли до мене прийшла ця п’єса. І я прийшла до висновку: хто я така, щоб розповідати дорослій, емансипованій, розумній жінці, що вона не має права цього робити? Чиї права порушуються? Мої — ні. Її — так.
А ми в театрі маємо цей майданчик. І якщо Аліна Сарнацька заявляє про себе, то хто я така, щоб сказати: ні, ти не суб’єктна?
Це складна тема, але я думаю, що ми мусимо про це говорити. Бо якщо ми не будемо говорити про ці темні плями, і ми вдаємо, що цього немає, і при цьому говоримо про правову державу — це неможливо.
