Наша команда відправилась в гості до медичного батальйону «Госпітальєри» аби зробити репортаж про евакуацію поранених на реанімаційному бусі «Австрійка». Однак знайшла дещо більше ‒ людей зі своїми історіями, спогадами та думками. Вони вражають, болять, дивують та звичайно ж надихають.
Пам’яті Наталії Фраушер, Австрійки
У моменти глибокої тиші, коли чутно лише дорогу, відголоски хоробрості та болю, хочеться перемотати час назад. Чи зупинити його взагалі, аби не боліло. На «Австрійці» немає дороги назад, кожен шлях проходить крізь біль, проте так чи інакше веде уперед.
«Австрійка» – це реанімаційний автобус дальньої евакуації. Він щодня, а інколи й по декілька разів на день перевозить поранених з прифронтових шпиталів та стабілізаційних пунктів до медзакладів поодаль лінії фронту. Названий він на честь посестри «Госпітальєрів», Наталії Фраушер з позивним «Австрійка».
Наталія деякий час проживала та працювала в Австрії, а коли почалася велика війна, повернулася до України та вступила до лав «Госпітальєрів». У червні 2022 реанімаційний автобус, на якому працювала Австрійка, зіштовхнувся з іншою машиною та в’їхав у соняхи, а жінка загинула…
Австрійка ніколи не пасла задніх, була професійним анестезіологом, завжди вирізнялася рішучістю і хистом справжньої парамедикині.
На прощанні з Наталею комбат «Госпітальєрів» Яна Зінкевич пообіцяла, що їх команда дістане новий, ще кращий реанімаційний автобус дальньої евакуації та назвуть його на честь Австрійки, аби та й надалі продовжувала рухатись уперед. Заради кожного життя.
«Бо ми не таксі для поранених, ми не маршрутка. Ми – місце, де захисники отримують гідне ставлення до себе» ‒ Феб
Дев’ята ранку, нам відчиняє ворота штабу командир екіпажу Олексій, він же Феб. Цієї ночі Феб поспав усього декілька годин, а може й менше. Однак командир зовсім не подає вигляду, ховає втому за доброю усмішкою:
«Добрий ранок, проходьте! Зараз лише 9 ранку, майже увесь екіпаж відпочиває після нічного виїзду, не хочу поки їх будити. Пройдімо, вип’ємо кави» ‒ запрошує Феб.
«Учора у нас було два рейси, перший був важкий, через характер ураження поранених, другий же пішов нон-стопом, бо ледве не одразу після першого.
Досить неприємно, коли ми маємо уражених хімічною зброєю. Раз на тиждень такі трапляються так точно».
Феб робить ковток теплої міцної кави й продовжує далі:
«Найбільша проблема хімічної зброї, яку зараз використовують москалі ‒ її інгаляція або ж просто вдихання. Якщо одягнути протигаз, він захистить… Але де ті протигази взяти? Зазвичай військові відкладають протигаз, бо він займає певний об’єм, який можна замінити боєкомплектом чи навіть тою ж водою, а вода на фронті – дефіцит».
На хвилину приміщення огортає тиша, з коридору відлунням йде мова про «Австрійку», яка от-от має повернутися з СТО. Феб справжній командир екіпажу, адже скеровує на себе навіть відлуння про «Австрійку»:
«Особисто я не знав Наталію, я прийшов у батальйон уже після того, як ця трагедія сталася. Мій перший виїзд на «Австрійці» відбувся під час другої ротації у лютому 2023. Я пам’ятаю, що тоді усі ми дуже втомилися, було одразу два виклики, другий був нічний.
Це було цікаво, і я майже одразу розумів, що це те, чим би я хотів займатися надалі в батальйоні. Хоча і не тільки це. Я буваю і на інших ротаціях звичайно. Але саме на «Австрійці» я відчуваю, що можу якомога більше реалізувати свої знання, вміння та навички.
Кожна евакуація особлива. Ніколи не буває двох схожих рейсів. Я учора намагався порахувати, точно понад 1500 поранених пройшло через мої руки тільки на “Австрійці” і я не можу сказати, що за цей час були дві однакові історії. Кожен день проживаєш як якусь дивовижну історію. Інколи веселу, а інколи сумну. Особливо, коли ти дізнаєшся, що на наступних етапах поранені, до яких ти доклав максимум зусиль, на жаль, не виживають».
Зі слів Феба, максимально за одну евакуацію «Австрійка» перевезла 37 поранених, мінімальною ж кількістю було 10 поранених. Тобто в середньому за одну евакуацію шпиталь на колесах перевозить 25 поранених з різними ступенями ураження. Від дуже легких до важких.Тяжкість може відрізнятися від банальної гострої реакції на стрес до важких опіків 30% тіла чи верхніх дихальних шляхів. Всередині реанімаційного буса найкраще обладнання.
«Кожне лежаче місце у нас оснащене усім, аби підтримувати життя пораненого… Чотири точки з киснем, ШВЛ, кардіограф, УЗД… Обладнання дуже багато, я не перелічив навіть і половини. У нас навіть є така прикольна штука як гемоглобінометр. Таких усього 4 на всю Україну. Висока якість допомоги пораненим вартує коштів, а знижувати планку ми не хочемо, бо один з ключових стовпів “Австрійки” – філософія гідного ставлення до військових.
Але найголовніше – це не обладнання, найголовніше – це люди. Ми усі тут добровольці, ми усі тут вмотивовані та працюємо, максимально викладаючись на результат, тож можемо брати як важких, так і легких. Будь-кого, у порятунку кого є потреба».
Феб допиває каву та завершує розповідь про «Австрійку», хоча є відчуття, що про неї він може говорити годинами, ігноруючи втому:
«Я бачив декілька схожих автобусів, але вони відрізняються за складом обладнання і за філософією. Бо ми не таксі для поранених, ми не маршрутка. Ми – місце, де захисники отримують гідне ставлення до себе. Єдине вірне ставлення до поранених героїв України.
На етапі завантаження та вивантаження військові у нас отримують адекватне знеболення, воду, їжу, можливість підзарядити телефон, поговорити й покурити. Ми зазвичай підтримуємо бесіду та контакт з кожним героєм, якщо він хоче про щось поговорити, щось розказати. На “Австрійці” є банери та роздатковий матеріал, який стосується реабілітації та правової допомоги».
«В часи миру вчений належить усьому світу, у часи війни вчений належить своїй батьківщині» ‒ Феб
«До повномасштабного вторгнення я нормально собі так навчався на другому році аспірантури з темою, яку і досі вважаю найцікавішою.
Потім почалась повномасштабна війна, я з медичної династії, тож ми з батьком працювали в обласній клінічній лікарні у хірургічному відділенні. Потім у вересні битва за Харків була виграна, ворог відсунутий від кордонів, а Харківська область повністю звільнена. Тоді я вирішив, що можу бути корисним на іншому напрямку.
Зараз мій четвертий рік аспірантури. Поки моя наукова робота поставлена на паузу, бо є більш актуальні потреби. Як казав лауреат Нобелівської премії з хімії та за сумісництвом автор хімічної зброї Фріц Ґабер: “В часи миру вчений належить усьому світу, у часи війни вчений належить своїй батьківщині”.
Після війни я планую повернутись до наукової стежки з написанням статей та викладанням, у тому числі з досвідом, набутим на нашій визвольній війні.
У нас дуже фемінізований батальйон. Слід нагадати, що нашим комбатом є Яна Зінкевич. У нас рівне ставлення до усіх. В нашому екіпажі були представники з Африки, Америки, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Франції… З усіх куточків нашої країни й світу. І дійсно, майже усіх вікових діапазонів, з 21 року до понад 60. Тому так, у нас тут і дівчата, і хлопці.
Саме тут, у батальйоні, ти розумієш наскільки надумані усі ці гендерні стереотипи. Я бачив дівчат, які вміють робити неймовірні речі в медичному плані, в плані тактичної медицини та евакуації, в плані прийняття рішень. Такі речі, які ну я б точно не прийняв ‒ а вони то були абсолютно правильними».
Феб віддав нам майже годину дорогоцінного сну, виклик може статись у будь-який момент, тож ми відпускаємо його поспати. І деякий час самостійно вивчаємо локацію. Нам пощастило потрапити у самісіньке серце Госпітальєрів, тут вони живуть, відпочивають, харчуються та набираються сил.
«Я третій рік живу на базі, з 24 лютого» ‒ Багіра
На подвір’ї разом з волонтерами помічаємо начальницю штабу, Ганну Федянович, вона ж Багіра. Багіра парамедикиня із великим досвідом. Її робочий день розпочався 24 лютого 2022 раннім дзвінком Яни Зінкевич і триває дотепер. Від початку повномасштабного вторгнення вона майже не буває вдома. Багіру знають і люблять усі ‒ вона уособлення грації та справжньої жіночої сили. Попри втому через нічний виїзд, Багіра радо згоджується зробити нам невеличку екскурсію околицями:
«Тут ми плануємо створити невеликий притулок для котиків. Ось наші баранці. Ми їх купили, вони живуть просто на території, один тут навіть народився, ось це мама та синочок. Ще ми хочемо завести бичків.
Ось тут в нас городинка, ще з іншого боку є. Нею займаються усі, хто на базі. Тепличка невеличка є теж. Я третій рік уже на базі живу, з 24 лютого, додому приїжджаю рідко. У нас тут і спортмайданчик є. Він для усіх: для тих, хто живе на базі та для тих, хто приїздить з ротації. Ось тут ми святкуємо наші свята, як от день батальйону, він влітку буде. Ще довкола хочемо засіяти травичку, аби було комфортніше.
Льоня, Жужа, Блек! Вам сюди не можна, паркан спеціально від вас поставили».
Пес Льоня перестрибує паркан і таки потрапляє на спортмайданчик.
«Льоня, він же Лео, руденький бородач. Його привезли з Очеретяного з-під Авдіївки.
Привіз його іноземець, звали Леон. Спершу Леон хотів забрати Льоню із собою, але хлопець, з яким він їхав, далі відмовився везти собаку в машині. Льонечці тоді було всього місяці три. Леон востаннє приїздив взимку, при мені це було, так Льоня як настрибнув на нього та почав лащитись.
А ось Жужа, доця Льоні. Вона знає команду «путін *уйло», від якої одразу починає лаяти:
«Я переїхав з Німеччини назад до України, у тому числі з метою потрапити сюди» ‒ Джаред
На подвір’ї біля входу у приміщення нашу увагу привертає молодий хлопець. Його позивний Джаред. Джаред з Київщини, йому 24, до війни жив та навчався в Німеччині. Не так давно він покинув навчання за кордоном та повернувся до України, аби доєднатися до «Госпітальєрів»:
«Спершу у мене був інший позивний, а далі у Дмитрівці у навчальному центрі ми сидимо собі, обідаємо… А на мене довго дивиться побратим, хвилин 5 сидить і втикає у моє обличчя, а потім каже: Тобі ніхто не казав, що ти схожий на Джареда Лето? Відтоді я Джаред.
Восени я переїхав з Німеччини назад до України, у тому числі з метою потрапити сюди. До цього востаннє в Україні був наприкінці січня 2022. Це поки моя перша ротація, перші декілька днів і мені усе подобається. У Німеччині жив з 2019, навчався на звукорежисера. Ще там я почав захоплюватись психотерапією : мені було погано, через війну та стосунки на відстані. Я зрозумів, що досить себе маринувати. Мені прям дуже кортіло повернутись, а навчання за кордоном було все ж більше для батьків, ніж для мене. То я подумав, що ну його… І повернувся».
«Взимку вирощували зелену цибулю. Пам’ятаю її продали та заплатили за електроенергію» ‒ Зоря
Після розмови з нами, Джаред заходить у затишну бесідку, що звідусіль обвішана маскувальною сіткою. Поряд нього сидить досвідчена військова медикиня, між ними починається діалог. Згодом Джаред йде трохи відпочити, а ми лишаємось з медикинею:
«Звіть мене Зоря. Ще до повномасштабної я була на Донеччині, нам привозили багато поранених, а я там як рання пташка зі своєю палаткою. Тільки сонечко виходить ‒ я вже виходжу з кавою. Анестезіолог наш виходить весь замучений, усю ніч оперували, та й каже: “Ти знаєш, Михайлівно, ти не просто Михайлівна… Ти Наталія Світ Михайлівна Зоря”. Я запитую: “Чого це я зоря?” Відповідь була доволі проста – бо встаю раніше за усіх. І так за мною це псевдо і закріпилося – Зоря.
Я з 2014 року на війні. Коли велика війна почалася, ми у селищі з побратимами створили тероборону. Я там трохи побула, допоки не стала спокійна за своїх хлопців, а далі поїхала на Схід. Крайній раз була на Півдні, на Херсонщині. Ось нещодавно лише повернулася з ротації, а перед тим понад рік була у Донецькій області. Потім поїхала на Запорізький напрямок, знову ротація, побула тут і потім поїхала на Херсонщину. Крайні два тижні була під Бориславом. Зараз трохи захворіла, вилікуюсь та поїду знову кудись. А що сидіти. Поки сили є, поки здатна щось робити, то треба робити. Досвід є.
Тихо-тихо, Блек! Я розумію, що ти хочеш допомогти, але це не той випадок. Ти ж чудо мале! (у ногах пані Наталії просить уваги кудлатий чорнявий пес, син Льоні)
На початках цієї великої війни люди багато донатили. Існування нашого батальйону залежить від підтримки небайдужих. Зараз звичайно підтримка поменшала, тому ми вирішили, що будемо щось вирощувати. Щось залишиться на батальйон, щось продамо. Взимку починалося усе з підвалу, там вирощували зелену цибулю. Пам’ятаю її продали та заплатили за електроенергію. Так що городинка – теж невеличка підтримка батальйону. А що на війні ще треба? Бути вдягненим та нагодованим.
Війна – це те, що залишиться з нами до кінця життя. Багато хто дивується, що я у 54 роки пішла на війну. А чому ви люди дивуєтесь?! Я пішла для того, аби один фельдшер і одна медсестра молода не пішли туди. Я замість них краще піду. Бо я пройшла Майдан, розстріли пройшла… Війна для мене там почалась. Я розуміла, що з людьми після того відбувається. Це ж нікуди після війни не подінеться. У нас, на жаль, мало таких психологів, що можуть вивести людину із цього стану. А закінчиться ця війна, через 5-6 років почнуться самогубства серед військових. Я пам’ятаю як таке було після Афганістану. І це буде! Так у всьому світі відбувається. Просто там, де психологи гарно працюють та проводиться якісна реабілітація військових, менший відсоток усього цього. Ми нікому не потрібні після цієї війни, нас будуть жахатись і сторонитись…».
«Рано чи пізно усе це закінчиться і Крим ми повернемо, але я не знаю, чи я зможу пробачити її» – Зоря
«Уся моя рідня була в Криму, а я довгий час прожила на Миколаївщині. І крайній рік перед тимчасовою анексією шукала шляхи обміну. Діти вже самостійні й хотілося ближченько до рідного Криму. Але добре, що не встигла, бо хто знає, як би склалася моя доля. А мені сестра двоюрідна дзвонить і каже: “А що я можу зробити!”
Ти можеш взяти прапорець жовто-блакитний та вийти в центр Курману та стати з ним…
А ти навіть цього, кажу, не зробила. А їй все одно якою буде влада, аби пенсію платили. Ну це нормально взагалі!?
Так, там мої рідні, і я їх люблю, однак рано чи пізно усе це закінчиться… І Крим ми повернемо, а як я буду ще жива, то ще й побачимося… Але я не знаю чи я зможу пробачити її».
На очах у Зорі виступають сльози.
«Моя сестра нічого такого не зробила, вона просто змирилась з тим усім. Я не знаю чи зможу пробачити… Я в принципі людей пробачаю, але є речі, які я не зможу ніколи зрозуміти. Так, будемо якось співіснувати, спілкуватися, бо ми рідні, але тої довіри й того єднання вже ніколи не буде… Якби мама була жива, вона б дуже мене підтримувала. Це у житті мій найбільший друг був. Я пам’ятаю Помаранчеву революцію і як вона мене підтримувала.
Вони у нас забрали ці 10 років життя… У всіх. Може, не усі це відчувають. Але вони у всіх забрали ці десять років. Люди могли б розвиватися, молодь могла б поїхати десь навчатися, а вона віддає своє життя».
Вечоріє, на подвір’ї з’являється усе більше «Госпітальєрів», і от «Австрійка» нарешті повернулася з техогляду та готова до виклику, який може статися у будь-яку хвилину:
«На “Австрійці” усі виїзди залежать від виклику. Коли накопичується кількість поранених, “Австрійка” виїжджає та перевозить їх. А виклики залежать від того де і які бої були, а також від кількості поранених. Звичайних парамедиків на борту “Австрійки” недостатньо, обов’язковою умовою є перебування на борту медика.
Феб у нас, звісно, унікальний. Серед молоді мало таких розумних людей. Він постійно вдосконалюється, іноді навіть здається, що переганяє свій час. Він цікавий і дуже розумний. Я пишаюсь такою молоддю».
Наостанок Зоря згадує історію:
«Ми проходили стажування в Одеському госпіталі, я вийшла перекурити зранку і була дуже вражена: стоять два хлопчики, в одного шия перев’язана, у другого плече. Одне одному розповідають як саме вони отримали ті поранення. А я стою та й голову чухаю ‒ пацанам то ледве більш як 20 років. Вони мають одне одному розповідати як на побачення ходили, як тусили десь, а ці діти розказують про війну. Так не повинно бути!»
Сльози на очах у Зорі підживлюють невеличку паузу, заспокоюють збентежену душу і додають їй оптимізму:
«Усе буде добре, ми обов’язково повернемо Крим. Ви молоді, ви дочекаєтесь!»
«Такого, щоб на дорогах водії пропускали “Австрійку” майже не буває» ‒ Степан
Водія «Австрійки» звати Степан, він мав два виїзди, а далі повіз машину на техогляд. Степанові вдалося поспати всього декілька годин, однак навіть попри такі труднощі він стримано та приязно чекає нас біля «Австрійки». Вона ‒ дівчинка незвичайної краси, яка зустрічає нас соняхами й пронизливим поглядом Наталії. Незвичайна та символічна зовнішність бусу ‒ його броня та оберіг для тих, хто на ньому працює та тих, кого лікують.
«Ви вже вибачайте, я ледве стою, ми не спали всю ніч. Ось тільки приїхали із сервісу та встигли помитись. А який зараз вихід? Коли треба їхати, ми їдемо. У нас усе відбувається по дзвінку. Забита лікарня – ми виїжджаємо. Цивільний транспорт погано пропускає, особливо вантажівки. Вони фактично не звертають уваги на “Австрійку”.
У нас є машина супроводу, яка із мигалками перекриває дорогу та допомагає, аби нас пропустили. Я з 2003 року працюю на автобусах. На “Австрійці” вже другу ротацію» ‒ ділиться Степан.
«Найгірше – це коли немає часу на обслуговування, а таке у нас трапляється часто. Тобто два виїзди на добу – це виснажливо. Добре, коли усіх поранених на одну лікарню. Ти приїхав, вивантажив їх. А у нас за виїзд буває 6-8 лікарень. Тобто якщо ми привезли вчора 22 поранених, то усіх їх ми розвозимо на 6-8 лікарень.
Четверо там, троє там, один тут. А їздити у такому темпі по місту у час пік… Ви самі уявляєте. По трасі їзда – це ще таке. А у місті усе зовсім інакше. Буває немає банально куди від’їхати… Тому стараємося їздити ночами. Найкраще – це ночі.
Та й завжди потрібне пальне. Кожен виїзд “Австрійки” – це 200 літрів пального. Учора було два виїзди, це 400 літрів пального. Такого, щоб на дорогах водії пропускали “Австрійку” майже не буває. Не поступаються дорогою на жодній зі смуг.
Уся наша подорож зараз перетворюється на квест: постій на світлофорі перед умовною Маздою, бо ти сигналиш, а вона стоїть, відмовляється тебе пропускати».
Степан натискає на сигнал біля керма, аби продемонструвати як саме звучить «Австрійка», коли її потрібно пропустити:
«На початках такого не було, усі поступалися дорогою. Зараз же “дорожній фронт” дав збій, але ми йому пробачаємо… Поки що».
Степан усміхається нам та продовжує готувати «Австрійку» до нового виїзду.
Важливо нагадати, що у «Госпітальєрів» є проєкт Hospitales, який стерилізує, лікує та евакуює тварин зі складних деокупованих чи прифронтових регіонів.
Тамтешні люди також приносять їм тварин для надання ветеринарної допомоги. Усе це так само повністю на добровольчій основі – заради кожного життя.
