“Можливо, в тому світі відбувається ще більша битва зараз і туди потрібні такі сильні люди” – такі слова можна почути від льотчиків, коли з бою не вертаються їх побратими… Цією згадкою ділиться з редакцією Лілія Авер’янова – мама Героя України Андрія Пільщикова, того самого легендарного пілота Джуса, який своєю шаленою цілеспрямованістю та космічною харизмою буквально сколихнув Капітолій, здобувши для України дозвіл на старт програми підготовки наших льотчиків на F-16.
Уособлення відомого Привида Києва. Хоробрий військовий пілот, офіцер, просвітник, інтелектуал та культурний дипломат, який своїми щирими розповідями про війну і пристрасними закликами по допомогу нашій авіації буквально завоював серця американських конгресменів – колишніх військових льотчиків. Андрій стиснув своє життя у короткий 30-річний проміжок. Вмістив те, що часто не вмістити у століття. Тепер справа Андрія живе та множиться у бойових подвигах побратимів, здобутках молодих курсантів.
Колись великий друг Андрія Шон Пенн створить документальний фільм про Джуса, а зараз URSA.MEDIA з дозволу мами, доторкнулася до відеоархівів Андрія і втілила невеличкий візуальний доробок. Цієї весни ми поговорили з Лілією Авер’яновою та зібрали для вас маловідомі цікаві спогади про Андрія з її вуст.
Світлій та вічній пам’яті Андрія Пільщикова. Пілота Джуса
Про дитинство
Андрій почав цікавитись авіацією з п’яти років. Ми з ним збирали модельки літаків. Тоді він почав розбиратись в конструкціях, в кресленнях… Дуже багато ми з ним цих коробочок з модельками купували. Він розрізняв сотні літаків і багато міг про них розповісти.
Далі це захоплення переросло у фотографування літаків. Андрій п одорослішав, в інтернеті вже тоді були доступні ті ресурси, де можна було розміщувати фотографії.
В Андрія тоді вже була доросла компанія авіаційних фотографів – споттерів. І між ними було своєрідне змагання, хто сфотографує щось більш унікальне. Це спонукало Андрія до усіляких пригод: сидіти годинами десь у полі, вичікувати, поки літак злетить. Знайти цікаву точку, сфотографувати літак у важкодоступному місці, треба було туди ще долізти…
Це були справжнісінькі юнацькі пригоди заради того, щоб отримати хорошу фотографію. Далі вже Андрій познайомився з харківським Цивільним повітряним патрулем. Льотчики ЦПП літали на своїх приватних літаках. І саме один з них, голова цієї організації, вперше підняв Андрійка в небо на своєму легкому літаку.
Тоді видно Андрій вперше відчув це бажання – літати. Але для цього треба було багато в чому випробувати себе. Він знав, що льотчики за програмою мають стрибати з парашутом. І вже коли він отримав паспорт і міг сам без мами ходити і вирішувати свої справи, він записався в аероклуб Коротич під Харковом на парашутні стрибки. Гроші дитячі, з подарунків на день народження, витратив на підготовку і таки стрибнув. У випускному класі в своїй школі він потім хизувався, що має парашутну книжку. Для того, щоб нашій скромній родині якось тримати статус, треба було зробити щось дуже неординарне. Що-що… а парашутний стрибок – це була така градація, яку ніхто не міг перекрити! Андрій досягав авторитет не сімейними привілеями, а своїми вчинками – унікальними, які ніхто не міг би перебити жодними статками.
Про фотографії
Свої авторські фотографії він почав публікувати у підлітковому віці, коли дізнався про те, що є міжнародні спотерські бази. Деякі зі світлин Андрія виявились унікальними. Тому що є літаки, які дуже важко “спіймати”. А у нас авіазавод на той момент працював, можна сказати, під боком, зовсім поруч. І туди на ремонт на відновлення прилітати борти з африканських країн. По-перше, це треба було знати коли вони прилітають, по-друге, встигнути їх піймати в об’єктив. Андрій натрапив на ресурс, де вперше опублікував фотографії таких літаків. І згодом ці фотографії ще школяра Андрія були опубліковані у відомому британському авіаційному виданні як ілюстративні до їхніх статей. Потім Андрій отримував поштою “авторські” екземпляри журналу з цими своїми фотографіями. Це був доказ! Адже він міг взяти їх в школу, тицьнути однокласникам пальцем в журнал і сказати: “Ось де я опублікувався!” Багато з колег – спотерів ставився до Андрія, як до дорослого. А у британському виданні взагалі ніхто не знав, що він школяр.
Коли сидів десь у полі і чекав, поки почнуться польоти, він робив макрозйомку усяких жучків, павучків, які повзали у траві. Дуже класні є фотографії, навіть квіточок! В нього просто таке відчуття було композиції, смак був до того, як зробити фотографію гарно. Навіть ті всі бабки, метелики, пташки… На дачі він знайшов гніздо всередині труби. Каже мені: “Мамо, там четверо маленьких пташенят сидять!” Андрій знаходив прекрасне у звичайних речах. Фотографувати дуже любив. Звичайна собі стрекоза, а він їй фотосесію на 20 кадрів зробив! Бо красива вона йому була і нагадувала цілий літальний апарат.
Про знайомство з Мрією
А що стосується Мрії, Андрій її бачив, коли вчився у 9 класі, в Гостомелі відбувався традиційний міжнародний авіасалон “Авіасвіт”. Йому ще тоді один з кращих старших друзів дав покористуватися хорошим фотоапаратом Nikon, який згодом і подарував Андрію. Цей фотоапарат для Андрія був як частина тіла! Коли я побачила оголошення про цю виставку, знаючи, наскільки це йому цікаво, зрозуміла, що ми маємо потрапити на цей авіасалон будь-яким шляхом, бо для це була свого роду мекка для авіаційних фанатів! Треба було обов’язково бути там, тому, що коли дитина цікавиться, треба вчасно давати їх можливість бути на такій події. Я йому сказала: “Андрюш, ми поїдемо туди!” Він дуже зрадів! Це був вересень місяць, а я викладач. І в нас з грошима у вересні погано, тому що ми виходимо з відпустки і поки та нова зарплата буде, треба трохи затягнути паски. Але я так собі подумала, що я краще витрачу гроші ті, що на квартплату, але ми з ним туди поїдемо! А потім надолужимо.
Ми з Андрієм поїхали тоді в Гостомель, дістались туди на саме відкриття. Спочатку був шалений туман, і ми думали, що нічого не побачимо. Але потім засяяв такий сонячний день! На стоянках стояли усі літаки Ан. І Мрія стояла на стоянці. Ми підійшли до неї. Андрій як побачив цього гіганта!.. Літак був настільки великий, що ледве видно було, де та кабінка льотчика, настільки вона була високо. Це, звичайно, приголомшливо виглядало. Далі стояли військові літаки. Він взагалі на авіасалон цей поїхав у камуфляжній формі. І в школі ходив так. Вже тоді себе ототожнював з вояком. Йому в школі так дозволили, тож і в Гостомель він так поїхав.
А, до речі, фотографія з Мрією і цуциком! От він того цуцика підняв, отако, лапки його, паралельно крилам Мрії, що собачка ніби летить.
Про порятунок та любов до тварин
Він з тими цуценятами грався, а потім ми їх ходили прилаштовували. Треба було зробити рекламу собаці – з іграшкою, з пакетом молока, і ми їх роздавали тіточкам з бібліотек і магазинів. Ось там ми шукали цільову аудиторію, хто не витримає – візьме цуцика!
Любив зробити красивий такий кадр. Він це просто бачив, що це красиво, це треба сфоткати. У підлітковом віці разом з друзями багато часу проводив на природі, шукав собі пригод. Слава Богу, нікуди не вляпались, і це добре. Але хлопці без цього не ростуть. Можна нове зоозахисне товариство назвати на честь Андрія! – сміється.
Це буде, мабуть, виправдано, тому що він реально рятував цуциків і неодноразово. Дуже емпатичний був до тварин. Він бачив, як народжуються цуценята вдома. Тобто, я дозволила все це вдома, щоб він бачив, як це все відбувається… Дитина має рости з тваринами, щоб відчувати все це, як воно росте, якусь відповідальність за них нести. Він так класно тих цуциків фотографував вдома! Що він тільки з ними не робив! Вони і окуляри одягали, і книжки читали, і на піаніно вони грали в нього…
Дуже рятував собачок. Теж є такий епізод, де вони з другом витягнули з вуличного аеродромного туалету чотирьох цуциків.
Прям з туалету, так! Вони їх витягнули, якусь лебідку зробили, якийсь типу підйомник і, коротше кажучи, вони витягнули собачат з того всього багна. Було холодно і мамка цуценят туди затягнула, як в будку.
А там ця дірка, і вони туди перевалились і впали, і пищали. Всі чують, що вони там гинуть уже фактично. Але хто там полізе в багно туалетне їх рятувати? А в нас увесь час були собачки вдома, причому не породні, а просто такі звичайні. Андрій дуже любив собак, з ними виріс. Ну і не міг пройти повз. Вони витягли тих собачат разом з другом. І навіть засняли на відео, як вони їх від цього лайна відмивають.
Андрій їх помив шампунем, якимось дуйчиком зігрів і потім волонтери забрали чотирьох чудових песиків. Десь вони може у когось ще й живуть до сих пір.
“А якщо ми заведемо літака, ну то вони просто зжаряться там, ті цуцики!”
Другий раз він коли чергував як офіцер, чує щось там теж нявка… А у них відбійники, плити, які стоять для того, щоб не палити землю, коли включаються двигуни на літаках, то з них оце полум’я б’є в цей бетон! І Андрій почув, що там під тим бетоном щось ворушиться і тявкає.
І виявив, що там двоє цуциків. Тобто, собачка залізла туди, народила тих цуциків, і вони вже підросли там і не могли вибратись. Андрій подумав: “Ну а якщо ми заведемо літака? Ну, то вони просто зжаряться там, ті цуцики!” І він теж якимось чином там лазив, думав, як їх відкопати. Таки дістав їх звідти, тих двох цуциків! Ну, тобто, отак він весь час дивився, придивлявся, що там відбувається, за природою слідкував.
А, ще в дитинстві у нас був епізод! Одному з його друзів було 10 років. І була така зима, як ця. Величезні кучугури. І вони пішли до кафе в парку святкувати, мами з дітьми разом. Діти пішли гратися на вулицю. І десь вони в цих кучугурах знайшли таке гарне пухнасте цуценя. Його, видно, підкинули поруч з кафе з думкою, що його там будуть кормити, хтось знайде і таке інше… Ну, Андрій знайшов – одразу ту собаку собі за пазуху під куртку мерщій відігрівати, бо воно, точно що цуцик, трусилося, незважаючи на таке хутро, але було дуже холодно. І мерщій додому з ним. Разом з усіма. Ну а я ж нічого не знаю, приходжу з роботи, дивлюся, в мене в квартирі цілий консіліум, мами, діти! Наша собачка просто в шоці, бо ці люди принесли якесь чуже цуценя додому, ще одну собаку! І я дивлюся на цю картину. Питаю, звідки цей песик? А він каже, отак і так, Вадіка день народження був. Ми вийшли, а там в снігу знайшли цуцика цього. А тепер думаємо, що робити. Я думаю, ну, що робити… Поки вдома побуде, далі будемо думати, що робити. Ну і мами там засперечалися, чи це коллі, чи це кавказька вівчарка… Ну, коротше кажучи, вже пішов розбор, а в нього один друг однокласник дуже захотів ту собачку. А в нього тато такий, ну досить суворий…
Хлопчик розумів, що тато не дозволить собаку. Він тата так щиро просив, стояв на колінах, щоб той дозволив забрати щеня додому. Ну тато і дозволив. І потім ця собачка їм повністю все життя змінила! Тато настільки полюбив цю собаку, що аж на роботу з собою брав!
А собака дуже запам’ятала, що саме Андрій її врятував. Андрій не думав ставати якимось знаменитим, але він по своїх моральних орієнтирах інакше зробити не міг. І тому у нього ось така до природи емпатія була.
Як врятував здоровенне пшеничне поле
Це був 2009 рік чи 10. Чугуїв. Навчальний аеродром. Спекотне літо, навчальні польоти в розпалі. Андрій сидів за межами летовища, і раптом побачив, що горить трава поруч зі злітною смугою. Там як такого паркану і не було, колючий дріт. І він зрозумів, що треба гасити ту пожежу власноруч. Поруч було пшеничне поле. Фермерське здоровенне поле. І вогонь туди рухався. Андрій почав затоптувати, збивати той вогонь. Зрозумів, що не справляється, він просто став на якійсь внутрішній дорозі. Руками зупинив машину, за кермом виявився офіцер з цієї військової частини, він скомандував бігом гасити полум’я, бо ж у них були свої пожежні машини. Всіх підняв, що називається, і вони затушили це згарище з пожежних машин. Вогонь зупинили просто перед стиглим пшеничним полем. Андрій фактично врятував великий врожай! А потім через кілька днів він приїхав, мама каже, поле вже скошене! Тобто, той фермер, той господарник, чиє то поле, навіть і не знав, хто йому врятував його! Це була би просто жахлива подія, якщо би… ну, хтось, видно, щось кинув, якийсь недопалок, і це могло закінчитися ось таким знищенням готового врожаю.
А другий раз там у Високому у нас теж поруч ліс і теж було, коли палили траву, – знов таки вогонь, який швидко рухався до діброви. І тоді Андрій знову гасив його, ходив краєм лісу, гілляки розтягував, і потім через деякий час ще заходив, перевіряв по лісі, щоб низом полум’я не пішло.
Андрій йшов на цей вчинок, бо розумів, що це треба зупинити. Він не чекав когось, що хтось все зробить, а я постою в стороні. Потім приходить такий із запахом диму, попаленні шнурки… Але з відчуттям того, що він як дорослий, сміливий чоловік, хоча він ще був школяр, але він зробив той вчинок і щось врятував. Ось так от у нього було.
Про присутність Андрія у знаках Землі “біля Андріка мають бути пташки”
Звичайно, відчуваю Андрія через знаки! Знаків повно! Мало того, що наші хлопці- Герої поховані в такому місці… ( від ред. Аскольдова могила) Це чиста природа, прадавній берег Дніпра. Це місце, де оживають всі вірші Тараса Шевченка, який там бував. Просто дивовижно, як Андрій потрапив в такий історичний епіцентр. І Героїв Крут, і Шевченка… Навіть льотчик Нестеров там був похований на початках. Той, який вперше оцю мертву петлю в небі зробив. Багато чого тут трапляється. Буває, що метелик прилетить, сяде просто на фотографію Андрія.
У нас там є два місцевих собаки і два коти. Вони до Андрія приходять. Один пес весь час крутиться там. І щось він розуміє, той собака. Люди місцеві кажуть, що це от Андрія дух прийшов. І цей пес вдивляється просто в портрет і лежить там. Ці тваринки мені якось допомагають. Андрій якось мені їх присилає, щоб вони мене розраджували. Вчора я прийшла до нього, вже так навіть темнувато було… Я не дуже бачила, що навколо. Аж раптом раз – і хтось мені носом в ногу тикнув! Один з цих собак прийшов зі мною привітатися, носом тикнув за руку. Він нічого не просив – ні їсти, нічого… Він просто прийшов, щоб я його побачила, почухала йому за вушком.
Потім я вже йшла додому – кішка сидить! Вона мене побачила і починає пищати, що значить вона така вже голодна… Ну кажу: Гаразд, ідем зі мною! І ми повернулися. Кицька зі мною повернулася до Андрія. Бо там біля Андрія, біля лавочки є ящичок такий, і там корми собачі, котячі. Я її покормила. Тобто, у нас там така варта. І там зробили ми годівничку. Настоятель цієї церкви історичної, що біля Аскольдової Могили сказав, що біля Андріка мають бути пташки. І ми зробили годівничку. Взимку особливо синички прилітали, поки був дуже сильний мороз такий, ми їх вигодували. Одного разу я чула вже темно було…чую такий звук. Я не дуже розуміюся на звуках птахів, але там реально така дика природа, Берег Дніпра – це просто… там своє життя! І піднімаю голову, а там такий каштан біля Андрія, і на ньому садить сич, сова!
Прямо всередині Києва побачила таке явище. Дуже багато буває знаків таких. Андрій різним людям снився і просто категорично казав: “Не вір у це! В що це ти віриш!? Як ти можеш в таку дурню повірити? Я живий!” Він усіляко з того світу пояснював це нам. Після поховання він мені сказав уві сні: “Не вір в усе це, так було треба.”
Ми були як однодумці, як такі друзяки, які впрягаються і все розуміють, і слідкують за усім разом. І тому воно і мене зараз не полишає, бо я якби за ці справи на цьому ж рівні відповідальна. Я не можу скотитися до звичайної домогосподарки і сидіти, нічого не робити. Ось так воно виходить.
Про буллінг Джуса
Я бачила усе це і розуміла, як його ізолювали, як його фактично загнали в кут. В безвихідь… Його командування неначе мстилося за цей його блискучий візит до Вашингтона. Його не те, що не похвалили, а навпаки – просто всіляко почали пригнічувати та обмежувати. Знищували його медійність. Намагалися приборкати цю його яскраву харизму, щоб він став сірістю, щоб його просто стерти, щоб він якось літав собі далі, але був знеціненим і непомітним. Як він казав – “капітан-собака”. Він же пішов на війну як доброволець, не контрактник. В уявленні командування він був бунтівник і правдолюб, який боровся за прогрес у авіації. А це мало кому із них подобалось.
Якщо у мене така видатна дитина, яка спромоглася на стратегічне рішення для України – то я мовчати не буду, я це буду стверджувати, як би там кому керівництва це не муляло.
Уже все було зроблено і було ясно, що літаки будуть, те буде, те… а тепер йди! “Мавр, ти зробив своє діло! Йди звідси!” Отаке у командування було до нього ставлення, на жаль… Я розумію, що він дуже пригнічений був через те, що його в перший загін F-16 не взяли. За його станом я розуміла, що от він все зробив, начебто, місію свою виконав, а далі він от не потрібний нікому тут лишився. Вони йому просто не дали фактично можливості далі розвернутися. Йому треба було скористатися своїми напрацюваннями і ще і ще раз поїхати у США, на заходи НАТО у Європі, а йому перекривали всі закордонні поїздки!
Ті, хто це робив – зробили це проти народу Уераїни! Тому що Андрій міг ще стільки всього нам привезти і узгодити! Але його просто почали прямо отак от булити, що називається. І те, що сталося… хтось каже до сих пір, що це не випадковість, що його просто таким чином зупинили, що це могло бути навіть таке якби завдання… Ніхто достеменно не пояснив,як це сталося насправді. Але те, що він був зовсім в тому місці, де він не мав бути, оце величезна відповідальність командування, яке просто його туди запхало. Просто подалі від людей, робити будь-що… “Забивати цвяхи мікромкопом”. Іди роби, що тобі скажуть і не висовуйся. Приблизно так.
І він настільки був Божа людина, що, мабуть, Бог подивився і сказав: “Знаєте, що, люди, якщо ви так нехтуєте цим хлопцем, якого я вам дав, то я його заберу до себе.”
От воно так і виходить. Після того, що він з землі пішов – це ж не назавжди і не в нікуди. Я всім кажу, у відповідь коли кажуть: Хай спочиває з миром, що він там не спочиває, це 100%! Він і там нікому не дасть спокою! – мама посміхається.
Є така думка, що можливо в тому світі відбувається ще більша битва зараз і туди потрібні такі сильні люди. Це не те, що там якась містика або релігія, а це насправді інший стан людини.
“Цю дитину не можна було гальмувати. Він просто вискочив як на орбіту Землі, бо йому тут не було вже що робити”
Андрій історію дуже любив. Десь він себе з нею ототожнював, так дух свій і сформував, таку долю Героя і здобув. Андрій – це сплав інтелектуального Харкова та історичного справжнього патріотизму. Людина міжнародної стратегічної візії. Величезна мудра душа. Це не властиво 30-річному хлопцеві взагалі. У нього життя було настільки стиснуте, сконцентроване… Я взагалі не знаю, коли він спав! Тому, що вночі він з американцями працював, вдень літав. Андрій розумів, що все потрібно робити настільки швидко, що сам себе загнав у такий темп, що вже вискочити з нього не міг. Андрія не можна було гальмувати. Його загальмували – і все. Бог забрав його. Цю дитину не можна було гальмувати. Він просто вискочив як на орбіту Землі, бо йому тут не було вже що робити.
Він своє життя сконцентрував у 30-річному відрізку. Він зробив настільки багато, що це можна розтягнути і на 60 років! І на величезне життя. Але не було часу тягнути з рішеннями. Він розумів, що війна, і треба максимум зробити в моменті, зараз.
За фізикою, ти заправив машину і можеш чухати зі швидкістю 60 кілометрів на годину довго-довго. А можеш, як Формула-1, рвонути і на шаленій швидкості спалити цей бак за 10 хвилин. І виходить, що він обрав такий варіант. Андрій не жив тривале тягуче життя, він просто його спресував у короткий відрізок, бо так було треба. Він все своє життя підпорядкував потребі своєї країни. Деякі люди мусять брати на себе таку місію, інакше ми не проскочимо.
Ніхто не думав гинути, боронь Боже, але про всяк випадок він усе документував, робив багато фото та відео, наче знав, що потім хтось до цього всього доторкнеться і комусь це все знадобиться. Як Вам зараз наприклад.
Про державотворницьке світосприйняття
Саме такі люди зараз – проривні. Саме вони і зараз штовхають цей світ вперед. І без таких людей дуже важко зрушити суспільство. Ми бачимо, яка зараз конкуренція. І ми як країна маємо бути не відсталі. І от Андрій на собі тягнув, мабуть, багатьох таких людей інертних. Але він розумів, що цю країну на собі треба витягти. Не просто казати, які ми молодці, як ми гарно танцюємо гопак у вишиванках. А треба зробити щось таке, щоб з тобою рахувався світ і розумів, а чим ця Україна така видатна. Тобто, насправді в нього великий патріотизм був! І не шароварний патріотизм, а інтелектуальний. Державницький. Фактично, він працював як державник. Бути військовим льотчиком – це для нього був інструмент насправді і можливість перебувати в певній сфері діяльності всередині. Для того, щоб щось рухати, треба мати моральне право, що ти там був, ти це знаєш. Якщо ти був на фронті, знаєш все, як там відбувається, ти маєш моральне право йти навіть в Конгрес Сполучених Штатів і це рухати. Тобто, це мало бути якимось таким прожектором, треба бути людиною залученою зсередини, але з таким мисленням. більш глобальним. Тому що у нас багато хороших вояків, але отак все сконцентрувати, як лазерним променем пропалити оцю стіну – ось так от треба.
Андрій – це ноу-хау українське! Тому що він абсолютно вибивався з ординарної колії якоїсь і цим він ламав дуже багато стереотипів сприйняття нас за кордоном.
Він робив якісь велетенські кроки, бо якби ми повзли нашими темпами, то ми б знову таки опинилися в минулому і знову нас би вже затоптали, тому що тут треба, Господи, навіть не бігти, а якимись здоровенними стрибками стрибати через ту всю нашу історію, щоб ми нарешті вистрибнули з того всього страшного минулого. Тут темп потрібен, щоб ми не загрузили в тому всьому, то треба висмикувати цю Україну. Буквально на собі. Андрій дійсно на собі тягнув дуже багато. От як кінь тягне на собі величезний вантаж. Потрібні були надзусилля, щоб підняти життєво важливі питання, і він дуже багато на себе навалив цих завдань. Але він розумів, що воно вирішується тільки так. От він просто знайшов такий правильний шлях, правильну композицію з цього всього, щоби воно спрацювало. Це не всі розуміють і навіть багатьом політикам це не вдається. Людина, яка не є професійним політиком, не є професійним дипломатом. Але він мав такі прагнення, підкріплені і досвідом, і знаннями, що для цього не треба було бути професійним дипломатом, політиком або генералом. Він просто довів, що він – хай лише капітан – але він поставив перед собою велику мету і виконав значно більшу місію, ніж міг би простий вояк. І звісно, це був його самостійний, свідомий вибір, покладена сама на себе добровільна його місія.
Про дружбу з Шоном Пенном
Взагалі, іноді такі смішні речі були, що просто!.. Коли ми спілкувалися з Шоном Пенном, він поділився бажанням, що хотів би дуже зробити про Андрія документальний фільм. Я йому відправила кілька абсолютно неочікуваних епізодів, і він, вражений ними, написав мені: “Ви мене просто звалили з ніг!” Тобто, він Андрія бачив в роботі, коли він відстоював наше право літати на F-16, і підготовку, і інше озброєння, як ми тоді обговорювали, що поставити Україні. Це були серйозні справи. Але навіть Шон Пенн не уявляв, як Андрій себе поводить поза роботою! У Андрія була здатність робити епізоди, які дійсно варті фільму. Він сам знав, як стояти в кадрі, що робити. Не дарма різні його фотографії і відео часто потрапляли в медіа і Генштабу, і Повітряних Сил.
Андрій був іміджевою людиною. І навіть зараз немає кому в комплексі це все відобразити. Я бачу намагання щось зробити, скалькувати з нього, але видно, що це трохи не те, що немає цієї вдумливості, впевненості, немає цієї такої авантюрності Андрійкової. І саме завдяки цьому вмінню втілюватися в ту роль, яка була потрібна, він досягнув у Вашингтоні поставленої цілі. Тому, що там мало було просто приїхати. Навіть з мізками, з регалями… Мало цього було. Треба було просто їх “по-голівудськи охмурити”.
Ось так можна сказати, що Андрій і зробив, тому що він їх прямо таки от змусив побачити в ньому їхнього героя авіації. І вони настільки в це повірили! Це не був блеф, це було виправдано, тому що Андрій – бойовий льотчик. Він тільки що дивився в очі смерті і вилітав на такі, можна сказати, безнадійні вильоти бойові, дуже ризиковані. І в той же час він постав перед конгресменами просто як герой їхнього фільму! І коли все це поєдналося у них в голові, вони просто були ошелешені. Конгресмени розуміли, що цьому хлопцю не можна відмовляти. Тут відіграв велику роль імідж, який він створив. Це дало нам тоді такий потрібний шанс, який став реальністю, і зараз у нас є чим захистити Україну з неба.
Про поїздку у Вашингтон
А ота його поїздка в Вашингтон! Вийшло якось так, що дехто з командування не відслідкував його дії, не змогли його зупинити. Андрій вирвався завдяки запрошенню американської сторони, яка там по прізвищах написала, кого вони хочуть бачити, а не просто делігацію. І, власне, це було організовано все зі сторони суспільно-активних кіл Києва і загалом України, з яким Андрій спілкувався. Завдяки такому його товариству організували і це запрошення, і все їхнє перебування у Вашингтоні. Фактично, Україна за це не заплатила ні копійки, але отримала натомість 100 млн доларів на навчання льотчиків на F-16 і згодом – дозвіл на отримання і використання цих літаків, які нас зараз рятують. Я не знаю, чи Андрій хотів дуже бути героєм, але він з дитинства брав на себе. відповідальність. Він завжди був ініціативним, завжди був лідером!
В пам’ять про Андрія люди творять дива, в тому числі захищаючи наше небо.
Він задав моральні орієнтири. Сформував свій кодекс честі. Він себе підтягнув під імідж західного льотчика. Хотів, щоб якомога більше хлопців були от саме отакі. І тому вони дивляться, що він робив, як він навіть одягався, як він поводився, і намагаються ставати такими ж. І таким чином у нас вже утворюється нова авіаційна генерація. Не тільки через те, що пілоти молоді на тих літаках, це поведінка, це стиль життя інший, це стиль прийняття рішень інший, це абсолютно інші люди! Наша задача, щоб їх зараз було якомога більше. Я просто чекаю, поки їх перевалить нарешті за половину, і щоб вони були в основному такі, як Андрій. Бо це люди, які наважилися, які подолали всі тренування. Це великий такий крок людини вперед. Я знаю тих хлопців, деякі такі скромні люди з села. Вони ніколи не думали, що їм прийдеться їхати на навчання в Лондон, в США, в Канаду… Тобто, це люди світу! Вони адаптовані до більш серйозних задач, вони більше розуміють. Їхні горизонти недосяжні для тих, хто зараз ними, на жаль, командує. І тепер головне нам цих хлопців берегти. Заради майбутнього нашої авіації.
Вічна Шана Герою України Андрію Пільщикову, який трагічно загинув 25 серпня 2023 року в авіатрощі.
