У ніч на 6 червня окупанти знищили греблю Каховської ГЕС , що призвело до затоплення значної низки населених пунктів, масової загибелі тварин та людей. Того ж дня Кабмін заявив, що виділить на будівництво водогонів для Нікополя, Марганцю, Кривого Рогу та Томаківки 1.5 мільярди гривень. Через постійні обстріли росією роботи з проведення водопостачання йдуть повільно. Кілька днів тому команда URSA.MEDIA відвідала Марганець та Нікополь. Ми поговорили з людьми, які залишаються там і вчаться виживати без води.
Одинадцята ранку, Нікополь зустрічає нас палючою спекою. У липні буде рівно рік, як його щодня обстрілюють, а тепер він ще й без води. Тримає оборону, не здається. У нас із собою кілька пляшок «моршинської», придбаної в Кривому Розі. У місцевих магазинах постраждалих громад – вода дефіцит, який розмітають із прилавків у лічені хвилини, – розповідають жителі. Ми прямуємо до центру міста, нас обганяє жінка на мотоциклі, до багажнику в неї примотаний бідончик із водою. Ось чоловік із двома пустими пластиковими баклажками переходить дорогу, фактично кожен місцевий – з пляшками чи відрами у руках. Йдуть, їдуть, стоять…
Місія «знайти воду» починається у Нікополі о 4-й ранку, люди намагаються зайняти чергу на пунктах видачі води ДНСН якомога раніше, аби набрати побільше води. На технічну воду ліміту немає – бери скільки зможеш нести, на питну – до 10 літрів на добу в одні руки. Цієї кількості має вистачити на приготування їжі та поповнення водного балансу власного організму. Взагалі, здається, що робота, навчання та інші справи в місті зупинилися, перед жителями стоїть лише одне завдання – знайти воду, напитися, напоїти тварин, прийняти душ.
Через лобове скло автомобіля перед нами відкривається вид на усі 6 енергоблоків ЗАЕС, на душі стає тривожно. Прифронтовий Нікополь і Марганець знаходяться дуже близько до атомної станції. Тепер, коли Каховського моря більше немає, Запорізька «атомка» видніється ще виразніше, вона ніби благає про допомогу, вона так втомилася від варварів на її території, вона дуже хоче додому. Навколо ЗАЕС розгублено кружляють чайки. Спершу вони вдосита наїдалися рибою з обмілілого дна водосховища, тепер же усвідомлюють, що моря більше немає. Їм, як і людям, важко. Ми зупиняємося на хвилину зробити фото й вирушаємо далі в Томаківську громаду, що в Марганці.
Дороги прифронтових міст, а особливо селищ, виглядають зараз дуже змученими, багато де крізь асфальт попроростала трава, бо цими шляхами мало хто їздить, у будь-який час може початися обстріл, випадково можна наїхати на осколок чи, боронь Боже, на якусь міну. Колесо нашої “шкоди” натрапляє на гострий металевий уламок, скоріш за все від російського снаряду. Колесо пробите. Ще півтори години часу витрачаємо на його заміну. І нарешті опиняємося в Томаківці. Нашу увагу привертає велике скупчення людей біля сільської школи – схоже тут роздають воду. Ми пробираємося крізь натовп місцевих жителів з пустими пляшками, пояснюємо – журналісти, приїхали не за водою, а зняти репортаж.
На території школи волонтери, мов єдиний синхронний організм, розвантажують воду і роздають її місцевим, поміж ящиками з водою та натовпу ми впізнаємо відомого українського блогера – Сергія Горба. Він теж тут волонтер. Поки Сергій, не відволікаючись ні на хвилину, продовжує вигружати та видавати воду – ми слухаємо його історію.
«Я – бидло, яке може взяти, умовно, два таких баки, а бабулічка цього не зробить», – Сергій Горб, блогер, волонтер.
«Сюди у будь-який момент може прилетіти снаряд, такі великі скупчення люду – це небезпечно. Так само у чергах видачі технічної води, тому я постійно наголошую на тому, що нам потрібно більше водовозок, більше ємностей для води і більше небайдужих, які готові цю воду привозити. Тоді скупчень людей стане менше.
Потрібно хєрачити. Є сили, руки, ноги є, потрібно працювати. Усе це робиться не заради грошей, я тут не отримую жодної копійки. Усе це робиться для того, щоб у людей було майбутнє.
Я стояв у чергах з бабусями, які отримували воду… Стою і у мене сльози навертаються. Старенькі бояться не отримати воду, годинами стоять у чергах, у бабусь трясуться руки, бо на усіх може не вистачити води. За усім цим дуже важко спостерігати.
Не знаю до коли усе це… Чи на пів року, чи на рік, чи до перемоги…. Коли будуть прокладати цю трубу і чи буде вона взагалі…
Буквально днями мені писала дівчина, яка зараз у Нікополі, каже, що трубу ніби і прокладають, але через постійні обстріли робота розтягується та сповільнюється. Тому я наголошую на тому, що ми не знаємо на який це час. Ми то зараз адаптуємося, нам привезли воду, її зараз розберуть, а далі нам ще потрібна буде вода. Зараз літо. Плюс агросфера, яка у нас страждає, плюс люди з обмеженими можливостями, люди похилого віку, яким потрібно також привозити воду.Я, наприклад, бидло, яке може взяти, умовно, два таких баки, а бабулічка цього не зробить. Тому ми постійно наголошуємо на тому, щоб люди відгукувались і допомагали. Ми тут адаптуємось та «виживаємо».
В одному зі своїх роликів я показав, як мешканці селища адаптуються до життя без води, я у дощовій воді зуби чистив. Он у мене батьку 50 років, він може отак тричі прийти за водою. Люди адаптуються. Люди більш-менш бойові, допомагають одне-одному, але усіляке буває, ти не можеш бути хорошим для усіх, я он вже комусь сьогодні не вгодив.
Кажу, віддзеркалюючи себе, мені і самому, як жителю, не по приколу весь час ходити за водою, стояти у чергах. Це взагалі такий сюр! У 21 столітті громади і міста без води, ці с*ки, що накоїли…
Ще й навпроти нас атомка, взагалі клас… але сподіваємось, що все буде гаразд».
Ще п’ятнадцять хвилин розбитими дорогами і ми в Марганці. Тут зустрічаємося з паном Павлом. Чоловік все життя живе тут, в приватному будинку. Він не покинув свій дім з першими обстрілами, не покидає, коли до обстрілів додалася і відсутність життєво необхідної води.
«Дитина 6 рочків несе п’яти літрову баклажку. Пронесе 5 метрів, стає. Жіночка з колясочкою, тягне 5 літрів і дитина поряд теж 5 літрів. От вони 10 літрів і везуть на двох», – Павло, пенсіонер.
«Усе просить води. У цьому році посадив і як тепер…? Не буду поливати і ці 1000 грн, які пішли на насіння, пропадуть. І труд мій пропаде, і травичка посаджена (Павло показує нам свій сад), і треба 10 літрів виділити, щоб оце полити. А його ж ще звідкись треба привезти….
Один пункт видачі – це 5 тонн. За годину її нема… А як це можна контролювати? Комусь треба 20 літрів, комусь 40, комусь 100, розумієте?
А дай людині 20 літрів – буде ображатись. Тому і бере 40. Ніхто це не контролює. Може, так і правильно. Хто скільки взяв, стільки й взяв. А хтось не вспів та не взяв нічого.
Я сьогодні прийшов на пункт видачі і спізнився – нема вже води. Учора прийшов о 5-й ранку, ще залишалася з вечора, узяв. За пів години її вже не було. На одинадцяту ще раз прийшов, не встиг – чекай сімнадцятої. Ясна справа, що кожен обирає час, коли йому прийти, це ще добре, коли людина сильна.
Оце бачив картину, дитина 6 рочків несе п’яти літрову баклажку. Пронесе 5 метрів, стає. Жіночка з колясочкою, тягне 5 літрів і дитина поряд теж 5. От вони 10 літрів і везуть на двох. А їм треба літрів 100. Ну, але я вам скажу, що і цю біду переживемо. Це не велика біда.
Оце бачите, повно води, – показує ємності з дощовою водою, – збираємо дощову воду як можемо.
Що тільки можна, усе заповнено. Троянда он росте, треба полити, літр виділити. Руки помити – це таке… Ось бачите, зробив собі таке приспособлення, – показує саморобний рукомийничок, – зранку встав, вмився – уже красень. А це більш комфортна штучка.
Швидко став, 5 літрів і я вже чистенький.
Ну а що ж, якось треба викручуватись. 5 літрів щоб помитися мені достатньо, основні місця помив і вже добре.
Найважче це те, що городину ж треба полити. Вона ж уся загине! Просто все висохне… А це ж не тільки труд, а й їжа, розумієте. Щоб полити городину, треба 4 відра води. Це 40 літрів. І то, щоб так трохи-трохи полити. Он бачите ще одну бочку відремонтував, сьогодні буду встановлювати.
Труби кладуть, а коли воно буде… Будем сподіватись, що буде, чекатимемо. Позавчора як бахнуло, серцебиття 120, нема ніякого спокою. Тому головне, щоб не стріляли. Брак води – це не дуже велика біда, переживем. Просто не приємно. Вода – це комфорт. Вона зникає і одразу відчуваєш, що чогось не вистачає. Багато часу витрачається, щоб просто набрати, ще ж принести треба.
Коли є можливість, вожу воду на автомобілі, коли нема, то руками. На кравчучку і поїхав. Отакий стан в автомобіля, бачите, – показує багажник авта.
Так що отак і живемо!
Оце очі розплющуєш і думаєш куди піти, щоб набрати води. Це найголовніше, щоб вода була. Бо це ж таке, сьогодні зміг набрати, а завтра щось трапилось і у тебе нема сили чи можливості сходити. А вода потрібна завжди. Чекаємо дощу, а його нема й нема. Добре, коли він наллє – ще якісь 200 літрів не зайві точно будуть.
А на каністрах люди заробляють – один страх! Дві мої, в мене були, а ще дві я купив. От біля мене вони по 300 грн. Двадцятилітрова каністра – триста. А в другому кінці міста – двісті. Нормальна ціна –двісті, а тут триста. Менші каністри – по 130, і це ще недорого. А в інших місцях – двісті. Зрозуміло, що торговці теж хочуть заробити. Виживаємо, як можемо. Сподіваємось, що скоро вода буде.
Найголовніше, щоб снаряди не літали. Бо як прилітає, чутно добряче. Позавчора так дуже сильно було чути… А тиждень тому падало за сусіднім будинком, то це був жах. Це просто був жах, коли в ста метрах від твого будинку падає снаряд – це хаж, – поправляє капелюха. 22 липня минулого року був перший обстріл. Обстрілювали підприємство, де я працюю. Зранку приїхали, техніка побита, все у воронках. Нікополь більше обстрілюють, у нас трошки менше. А про те, аби кудись виїхати, не хочу навіть і думати… Нікуди я не поїду».
З Марганця заїжджаємо у мальовничий хутірський куточок Червоногригорівської громади. Неподалік тутешнього будинку культури живуть наші наступні герої, Володимир і Наталія. На подвір’ї нас уже зустрічає господар.
«Городину зараз стараємось усіляко рятувати. Люди возять баки з водою, багато хто качає воду з річки і поливає землю так. Тому, що це стільки праці та грошей вкладено у неї», – Володимир, пенсіонер.
«Технічну воду привозять із резервуара Придніпровського насосу, возять її у найближчі селища. Але, що таке резервуар… Це вода, яка готувалася на аварійний випадок, вона трошки аж жовтувата. Коли набираємо, попереджають, що вживати можна, але треба кип’ятити. Городину зараз стараємось усіляко рятувати. Люди возять баки з водою, багато хто качає воду з річки і поливає землю так. Тому, що це стільки праці та грошей вкладено у неї. Зараз без плівки виростити городину нереально, бо сонце спале помідори і огірки, а тим паче, коли вже не вдається регулярно поливати. Тільки ото підволожуєш трохи, і на тому добре.
Кожного дня я дві-три ходки машиною роблю, приводжу воду.
Ось вам, будь ласка, до відра краник прикрутив і готово!
З цього даху он бочка. Якщо йде хороший дощ, вона вщент заповнюється.
Ось курочки наші, їм теж пити треба, он поїлка їхня, там ще качки по іншому двору ходять.
Це добре, що у нас тут скважина є. Вона розташована прямо під церквою. Щодня до неї великі черги людей стоять. Хто 50 літрів бере, хто 100, люди необмежено беруть воду, хто скільки може. Це безкоштовно, насос працює цілодобово.
А ще є річка Ревун. Ревун колись був великим, бистрим. За розповідями, не кожен міг його переплести, бо така сильна течія була. А зараз він як ставочок став.
А коли та вода буде, не зрозуміло.
У нас тут, розумієте, яка справа, одна третина селища залежить від Придніпровського насоса, а дві третини від Червоногригорівського. От і з Червоногригорівського насоса почали робити перехідники, не виходило, бо Дніпровська вода була одного рівня, а вода з Ревуна – іншого. От у них там і зробили воду, а до нас поки не можуть провести». Монолог Володимира перериває дружина Наталія:
– Та роблять вже ж! Сказали, що роблять….
– Та не буде води, Наташ, я тобі кажу! З чого її вести… Навіть, якщо старі магістральні труби взяти, вони вже гнилі, на таку масу і тиск води вони не розраховані. Нам води не буде сюди. Може, ще за залізничною лінією старого Дніпра буде, але до нас вона теж не піде…»
Червоногригорівка довго не хотіла нас відпускати, тут багато людей, які мають свою історію адаптації до життя без Каховського моря. Проте ми маємо рухатись далі, аби побачити, як без води виживають тварини та притулки постраждалих регіонів.
