«Люди дуже вдячні за хліб, бо купити його ніде. Магазинів у нас немає, все розбите». Журналісти URSA.MEDIA долучились до роздачі «особливого хліба» в знищених селах Лиманщини

Купуючи сьогодні в крамниці біля дому хліб, згадайте, що в Україні  є міста та села, де замість магазинів тепер купа уламків, а привезти туди буханку хліба здатен не кожен волонтер – надто небезпечно, бо лінія фронту всього в кількох кілометрах. Проте життя там триває, і люди тримаються. Отримавши дозвіл на вʼїзд в закриті села фронтової зони, волонтери завантажують автівку хлібом та вирушають в дорогу. Разом з ними їдемо й ми. 

Ведмідь Михайло Іванович уважно розглядає руїни житлових будинків через лобове скло мікроавтобуса. Ми проїжджаємо село Зарічне, що на Лиманщині, Донецька область. Наступна зупинка – Торське. Плюшевий ведмедик зайняв своє «козирне місце» на панелі мікроавтобуса. Михайло Іванович це більше, ніж просто декор чи іграшка, він – талісман харківського волонтера Дмитра Артемова.

Разом вони проїхали не одну тисячу кілометрів дорогами Донеччини, були в найнебезпечніших районах. Та й сьогодні сподіваємося, що плюшевий Михайло принесе нам вдачу, адже Торське знаходиться за 3,5 кілометри від лінії фронту. Тут залишається ще кілька десятків жителів, чиї будинки вистояли в часи найзапекліших обстрілів. 

«Бачиш, про що я казав?» – звертається Дмитро до журналіста URSA.MEDIA та кидає погляд на узбіччя. По обидва боки від автівки розтрощені будівлі, які колись називали магазинами. 

«Саме там, де такі магазини, ми й потрібні. На що людям розраховувати, як не на волонтерів?»

Почув з кущів «стоять на месте». Обернувся – це були білі пов’язки, російські війська

З першого дня повномасштабної війни Дмитро допомагає людям. Свій шлях відчайдушний волонтер почав з Харкова – займався евакуацією та гуманітарною допомогою. А в березні 2022 року випадково натрапив на російських танкістів поблизу села Рогань. Тікати було вже запізно – його мікроавтобус зупинили. 

«У мене був запит – дівчина втрачає свідомість від голодування, без їжі. Я виїхав лісом з Великої Рогані на Малу Рогань і побачив, що траса була аж занадто роз’їжджена. Я зупинився, вийшов подивитись чи вдасться проїхати далі. І тут же почув з кущів «стоять на месте». Обернувся – це були білі пов’язки, російські війська. В мене на машині був великий надпис «гуманітарна допомога», це мене, мабуть, врятувало. Мене повели до старшого, він подивився мою телеграм-переписку та інші чати. Це повідомлення було в деяких чатах. І він сказав «ну иди». Я з піднятими руками зробив кілька кроків по вулиці, але почався артобстріл. Й вони забігли в укриття, а я залишився на вулиці. Не зрозуміло було, чи вони мене пристрелять, чи мене накриє артобстрілом. Це було 7 березня, на той момент вони вже кілька днів як окупували Малу Рогань. Однак загарбники й самі ще не мали уявлення куди приїхали. Думали, що роблять добру справу… Мабуть. Один із них казав мені «все будет хорошо», але йшов за мною з РПГ (ручний гранатомет – прим.редакції). Я дуже боявся, що мене в моїй же машині, як тільки свічку запалю, як тільки з місця зрушу, того…» – згадує події дворічної давнини Дмитро. 

Коли ворожі війська відкинули назад, він почав їздити до інших сіл та міст, по ходу деокупації. Окрім того, Дмитро розвозив допомогу та евакуював людей і з гарячих точок також. У Бахмуті, каже, ледь не попрощався з життям:

«Мою машину й мене зачепило в Бахмуті трішки. Але врятувала мене бронепластина. Я в той час якраз сидів спиною до вікна, від сонця ховався. І все взяла на себе пластина броніка – в інакшому випадку мене б просто посікло на частини. Залетіли осколки». 

Цей хліб особливий, його роблять люди з ментальною інвалідністю

За нашими спинами в автівці видніються коробки зі свіженьким хлібом. Хрусткий та ароматний. Цей хліб Дмитро отримав від київських друзів. 

«Цей хліб особливий. Цей хліб від моїх друзів з Києва, з пекарні. Цей хліб роблять люди з ментальною інвалідністю. Тобто люди з шизофренією чи іншими психічними розладами. Ті, які не можуть працювати на якихось загальних роботах. Власник цієї пекарні опікується саме такими людьми», – каже волонтер при дружній бесіді в дорозі. 

Торське – велике село, де більшість будинків посічені уламками або зруйновані. Хрусткий хліб, крупи й консерви – це не забаганки, а необхідність. Щоб закупитися, місцевим доводиться долати непростий та довгий шлях розбитими дорогами Донеччини, іноді під обстрілами. І це стосується лиш тих не багатьох, у кого є власне авто.

«Це села, куди важко дістатись, до них доступ перекритий. Їздить адміністрація, їздять люди на броньованих машинах. Але рядовим волонтерам заборонено. Бо це небезпечно, і це правильно. Якщо зробити там туристичний похід волонтерів, то це буде наражати на небезпеку і місцевих жителів, і, власне, волонтерів. Тому цим займаються люди, які добре знають місцевість – такі як ми», – каже Дмитро. 

Я вперше побачив, як вона плаче. Не за себе – вона за худобу плакала!

На воротах одного з будинків видніється надпис «молоко». Тут проживає місцева мешканка, яка тримає сімох корів – Олена Іванівна.

Раніше було ще більше, каже Дмитро, але й ця кількість худоби у розбитому селі біля фронту неабияк дивує чоловіка:

«Зараз, в таких складних умовах, жінка має змогу піклуватись про когось, крім себе. Таких людей треба підтримувати. Вони не просто чекають, що хтось приїде та погодує, а й знаходять в собі сили займатись ділом навіть в таких складних умовах. Це мій мотиватор. Коли я бачу таких людей – я бачу, що це наші люди, незламні!»

Замість героїні села нас зустрічають сусіди. Кажуть : жіночка відійшла у справах, тож побачити її сьогодні не вийде. А ось послухати про живу легенду – цілком. Дід Вальдемар живе по сусідству. Побачивши гостей у своєму селі, він швиденько заносить до двору відра з водою та долучається до розмови. За весь час повномасштабної війни його найбільше зворушили сльози своєї сусідки. 

«Заготовили на зиму сіно. Вже рашу вибили, наші стояли. І росіяни фосфором як накинули. У мене три голови худоби, у неї – сім. Там, де фосфор потрапив, вигоріло все. У неї сінник був великий, пробило шифер і туди потрапило. І все. Це був єдиний раз за весь час, коли вона плакала. Та й не за себе навіть – не знала, чим взимку годувати худобу. Вона за худобу плакала!», – ділиться історією чоловік. 

Тоді, каже Вальдемар, зібралися сусідами й допомогли. Бо інакше корови б точно не вижили. Дід теж тримає кількох рогатих : якщо є молоко – голодним не будеш. 

На прощання дід дарує нам металеву кружку. Щоправда, користуватися нею вже ніхто не буде – вся посічена уламками. Схоже, Вальдемар з Торського має гумор англійського джентльмена, бо жартує, що оскільки він кидати пити, то кружка йому вже не потрібна, але вона точно згодиться якомусь з музеїв :

«Це як приліт був – таке чортидло, що живого нічого не залишає, навіть чашку не обійшло». 

Якби ми не тримались один одного, нас би в живих не було нікого

Дмитро розвозить гуманітарку по подвір’ях вже перевірених людей, які потім роздадуть харчі іншим. Так безпечніше. Крайньою точкою стає двір пані Наталі. 

«Ой, який хлібчик, білий. А як пахне», – жінка тендітно притуляється до коробки з хлібом. Не цурається й власноруч береться переносити їх з мікроавтобуса на поріг свого будинку. На фоні багатьох понівечених хат її подвір’я відрізняється – чистеньке і прибране, немов і війни немає зовсім. Всі, хто ще залишається в Торському, намагаються займатися побутовими справами : поратися по господарству, наводити порядки, саджати городину – і все попри бойові дії, пояснює жіночка. На дефіцит продуктів, як не дивно, місцеві не жаліються : щось беруть з городу, щось привозять волонтери та місцева влада. 

«Кожен щось тримає, якось виживає. Але з рідної землі їхати не хочеться. Ми садили город, заводили курочок та качечок. Раніше тримали більше, але зараз – як можемо. В інші села не кожен може виїхати, у нас тут така дорога… Другий раз дуже гучно. Нам регулярно привозять хліб і люди дуже вдячні за це. Бо купити ніде. Магазинів у нас немає, все розбите», – каже Наталя.

Разом із чоловіком Наталія вже покидала свою домівку, та довго жити в евакуації не стало сил. Родина прожила у безпеці лише місяць, а тоді знов повернулася додому. 

«Я думала, що за цей місяць згорю. Згорю від того, що не вдома. Це дуже тяжко. Я тут прожила і виросла. Куди ж я можу звідси їхати?». 

Щодня жителі Торського чують погані новини з фронту. Зокрема й про те, що ворог наступає, а Лиманський напрямок для росіян залишається пріоритетним. Люди вже були в окупації й знов потрапити в цей жах вони не хочуть. 

«Я не скажу, що не страшно. Я не скажу, що люди не бояться. Бояться і страшно. Але, мабуть, люди вже звикли. Тримаємось : поки нам кажуть, що є надія, що все буде добре», – розповідає жінка. 

Поки Наталя ділилася своїми переживаннями, Дмитро розвантажує останні ящики з харчами. Час прощатися і виїжджати. Тут кожні обійми можуть стати останніми, тут ніхто і ніколи не цурається обіймати незнайомців. 

«Весною чекайте на Пасху, приїдемо обов’язково!»

З посмішкою на обличчі, Дмитро запускає двигун. Задача виконана – люди точно не залишаться голодними. Годинка розбитими дорогами Донеччини й старенький бус виїжджає на рівненьке покриття, через що Михайла Івановича, як і нас, нарешті перестає підкидати в різні сторони. Щасливий волонтер ділиться емоціями. Каже : такі люди – це його мотивація. Вони його заряджають, неначе батарейку. Дмитро кидає погляд на ведмедя – сьогодні він вчергове приніс удачу:

«Ну що, Михайло Іванович, дорогенький? Як тобі поїздка? Ще поїдемо через тиждень?»

В машині підіймаються розмови про майбутні поїздки та вже прожиті історії, які з роками обростуть легендами й, можливо, передаватимуться через покоління. Ми нарешті знімаємо броню, а разом із нею й напруження, що було присутнім у процесі цієї короткої поїздки. Наша броня набагато тонша за ту, що вже два роки носять жителі Зарічного, її побачити неможливо. Однак її відчуваєш, вона є у кожного, хто тут залишається. В голові застрягла фраза діда Вальдемара. З-поміж сумних та веселих історій, раптово промайнула істина :

«Бува таке, що не хочеться й дихати. Але ми один одного підтримуємо. Якби ми не тримались один одного, нас би в живих не було нікого». 

Як повідомили в Донецькій обласній військовій адміністрації, місцеві громади тісно співпрацюють з волонтерами, таким чином долучаючись до видачі гуманітарної допомоги. А в населених пунктах, де ведуться активні бойові дії, гуманітарка доставляється спільно з підрозділами поліції «Білі Янголи». За їхніми оцінками, сьогодні серйозна нестача харчових продуктів відсутня. Втім, в Торецькій, Сіверській, Часовоярівській та Званівській громадах Бахмутського району регулярно виникають труднощі з транспортуванням гуманітарної допомоги через щільні обстріли з боку російської армії.