Коли стався підрив Каховської ГЕС, на виїзді з Києва утворився довгий затор з автомобілів з причепами, на них були човни. Багато з тих човнів, які рухались в сторону Херсону, їхали як раз з метою порятунку тварин….
Сьогодні українським зоозахисним рухом захоплюється весь світ. Звичайні люди щодня ризикують власним життям, щоб врятувати чужі. URSA.MEDIA долучилася до волонтерської місії з евакуації тварин з прифронтових зон.
П’ята ранку, заправка, кава. Так зазвичай починається волонтерський ранок. Попереду в нас ще кілька годин дороги в Донецьку область, впритул до лінії фронту. За кермом старенького бусу – досвідчений водій та рятівник тварин Руслан Горбаль. З моменту початку війни на Донбасі він встиг врятував не одне життя – в основному собаче або котяче.
Аромат гарячої кави розповсюджується автомобілем та налаштовує на відкритість та цікаві розмови:
«Було таке, що собака мені пучку пальця відкусила. Причому то був алабай, і він робив це настільки проворно, що я навіть здивувався – не думав, що алабаї так уміють», – згадує Руслан.
«Агресивна собака, добра собака, велика собака, маленька собака – принципової різниці немає. Просто потрібно розуміти нюанси такої взаємодії. Якусь собаку на руки беремо, якійсь собаці доводиться і морду перев’язувати, для якоїсь собаки жорстку петлю доводиться брати, якусь собаку доводиться колоти снодійним, щоб вона трішки заспокоїлась».
За час повномасштабної війни волонтерських місій побільшало в рази – за плечима вже Руслана вже не одна сотня виїздів. Працювали на Харківщині, на Донбасі, також допомагали тваринам у Херсоні. Там фотограф Данило Павлов зробив світлину, що розлетілася по багатьох ЗМІ : на ній собака обіймає ногу свого рятувальника. Тим рятувальником і є Руслан.
Евакуацією тварин з прифронтових зон вже фактично 10 років займається команда громадської організації «Порятунок тварин Харків».
«Обстріли регулярні. Обстрілюють не військові об’єкти, а будинки, ринки, магазини та й загалом місця скупчення людей. Хтось під час обстрілів помирає. Когось ранить, після чого людина приймає рішення виїхати, чи її вивозять до госпіталю на лікування. Хтось просто не хоче чекати допоки ця ситуація дістанеться і до нього, тому виїжджає самотужки. Однак не всі можуть із собою тварин забирати, за що було б неправильно їх звинувачувати» – так волонтер пояснює ключову причину чому сьогодні на прифронтових територіях так багато покинутих тварин.
Під лобовим склом мікроавтобуса видніється український прапор та ікона. Багажне відділення повністю заповнене пластиковими переносками та металевими клітками.
Слов’янськ, Костянтинівка, Краматорськ – ці багатостраждальні й відомі на весь світ міста зустрічають нас першими, проте вони не будуть фінальними пунктами призначення. Ми направляємося в Торецьк – прифронтове містечко на Донеччині, що знаходиться в кількох десятках кілометрів від лінії фронту, Бахмутський район. Містечко не можна назвати напівзруйнованим, але складається враження, що останніми місяцями росіяни дуже хочуть це змінити – обстріли посилились.
Тільки починають стріляти – він одразу скаче, боїться, валить бабусю з ніг
Торецьк називають прифронтовим ще з 2014 року, адже зовсім поруч окупована Горлівка, а за нею – Донецьк. Втім, на фоні активності окупаційної армії, атмосферу в центрі міста не можна назвати дружньою. На білий мікроавтобус та метушню навколо нього місцеві кидають косі погляди, в закутках чується: «опять пресса приехала». У багатьох це хибно асоціюється з майбутніми обстрілами.
Пані Ірина приносить кота на прохання 85-річної сусідки, яка не в змозі доглядати пухнастика:
«Вона вже підняти його до рук не в змозі. Тільки починають стріляти – він скаче, боїться, валить бабусю з ніг».
Чорна хустка прикриває волосся Ірини. Вона зніме її не скоро. Жінка показує знесений вибухом кут шестиповерхівки. Це місце гибелі її рідних.
«28 червня загинули моя донька – 42 роки, і мій зять у свій день народження – 46 років. І цей траур я зніму тільки тоді, коли буде поставлена остаточна крапка у війні. Я не виїжджаю звідси тільки через те, що ніколи не кину могили своїх полеглих дітей» – говорить Ірина.
Біля однієї з багатоповерхівок нас зустрічає юрба місцевих. Тут віддають з десяток котів і собак, а може й більше. Серед жителів цього будинку Ольга. Жінка прихистила вдома вівчарку, її господарі загинули напередодні Нового року. Але у квартирі собаці важко, ділиться жінка. Тому й віддає.
Тим часом волонтери розподіляють тварин по клітках та переносках : великих – по одному, менших можна посадити в клітку й по декілька. Особливо якщо ті ладять, як ось ця пара хвостів. Молодих собак прихистили Іван та Ольга. Як розповідає пара, спочатку песики доволі сильно хворіли, доводилось робити уколи.
«Спочатку важко було, коли кололи їх. А потім вже звикли. Звісно, тепер шкода віддавати. Але ж куди їх? У нас теж собака, а двір малий» – ділиться Ольга.
Евакуація тварин – це не тільки транспортування. Люди прощаються з чотирилапими, яких прихистили навіть на декілька місяців. Заспокоюють їх, обіймають на прощання та перехрещують на дорогу. Адже щиро переймаються за їхню долю.
Жінку вбило снарядом, до нас перейшли коти
Нарешті клітки в мікроавтобусі заповнені й ми вирушаємо далі. Тепер дорога Торецьком супроводжуються гавканням і нявкотінням. Ми робимо ще одну зупинку в містечку. Руслан паркує мінібус впритул до залізних воріт, щоб простіше було на них видертися, адже за парканом нас очікує покинута вівчарка. Тварина ніби все розуміє та зовсім не проявляє агресії до Руслана. Вона ніби чекала своїх рятівників.
«Людина виїхала, ключ хлопець забрав із собою. А двері закриті на ключ. Він розказав де знаходиться будинок та як краще перелізти через паркан. Тому ми чітко слідуємо інструкціям» – посміхається рятівник.
Вже із врятованою вівчаркою на борту, наш білий бусик рушає вузькою дорогою, оминаючи глибокі ями та відбиваючи дзеркалами заднього виду молоді гілляки. Це окраїна містечка. Тут проживає Леонід. Для тих, хто хоче забрати додому зовсім маленьких кошенят, він має неабиякий подарунок. У нього їх, як сам каже, чи то десяток, чи то двадцяток.
«В Одесу виїжджала жінка, привезла десяток. Потім іншу жінку вбило снарядом. Теж до нас перейшли коти. У нас їх… Чи то 10, чи то 20. Як прийдуть» – розповідає Леонід. Поки Руслан вантажить маленьких пухнастиків до боксів, дідусь жаліється : пенсії не вистачає, аби всіх прогодувати. Тому й віддає волонтерам, аби пухнасті знайшли нову родину й не оглохли від пронизливих вибухів.
У мене є пес, від якого за метр вибухнув снаряд : його будка вщент, а він живий і неушкоджений
За словами волонтерів, нам пощастило потрапити до Торецька в “тиху годину”, адже зазвичай місії з евакуації супроводжуються гучними вибухами неподалік. Щойно ми пораділи свої вдачі, як ситуація кардинально змінюється – вїжджаємо в Нью-Йорк, наступний пункт евакуації на Донеччині. Невеличке селище з всесвітньо відомим іменем зустрічає нашу групу потужними вибухами. Не дивно – до лінії фронту лічені хвилини. Тому й живуть тут явно не по нью-йоркськи. Місцевим іноді важко зрозуміти що сталося – чи то прилетіло по селищу, чи окупанти б’ють по українським воїнам.
Цього разу росія вцілила у промислове підприємство. Неподалік нашого мікроавтобусу в небо піднялася хмара чорного диму, яка помірно нависає над рештками житлових будинків.
Сюди Руслан мав заїхати першочергово, всупереч обстрілам. Люди, що нас чекали, вдивляються у чорну пляму на небі. Звідти ми приїхали, у той бік нам і повертатися. Раніше місцеві пішли б дивитися на приліт. Та зараз не хочуть – надивилися вже вдосталь.
При погіршенні ситуації в селищі було б розумним якнайшвидше закінчити справи й виїхати звідси. Але пес Боня іншої думки. Чотирилапий сховався під купу сміття і нікого до себе не підпускає. Тут Руслану й знадобилася його майстерність. Через декілька хвилин «вмовлянь» чоловік дістає повідець.
Тим часом до мікроавтобуса підходить Сергій. Він впіймав кота між розтрощених будинків навпроти. Чоловік місцевий, і пояснює, що руїни поруч – це наслідки влучання російської ракети. Вибуховою хвилею знесло пів вулиці. Це жахіття окупанти скоїли місяць тому.
«Котів побило тут. Я і там, і там закопував і котів і собак. А цей з цього будинку, тут жив» – вказує Сергій на пухнастика.
Молодий кіт попелястого кольору спокійно сидить на руках у чоловіка. В результаті обстрілу, зазначає Сергій, загинули сусіди, а цей кіт – єдине згадка про них.
Забрали життя росіяни й у господара пса Боні. Крім нього, подружжя Тетяна й Олександр передають волонтерам ще двох собак: великого й стриманого Амура і маленького й грайливого Мірчика, вони також втратили своїх людей в результаті ракетних атак ворога.
Тварини нерідко виживають там, де гинуть люди. Про це, посилаючись на власний досвід, розповідає Світлана, яка теж займається порятунком тварин.
«Я пишаюся деякими своїми дітками, їх інтуїцією та здатністю ховатися від загроз. У мене є пес, від якого за метр вибухнув снаряд : його будка вщент, а він живий і неушкоджений. Як у нього це вийшло? А іншого ми називаємо МНСником. Він чітко знає, коли починається приліт, й одразу ховається. А коли виліт – він своїми лапами та гавкотінням показує траєкторію польоту» – пояснює жінка.
У вирі історій про жахіття й визволення трішки позитиву додає остання зупинка – біля чергового будинку на волонтерів чекають цуценята. Двоє малих синхронно ховають мордочки від людей, а коли Руслан бере їх на руки, вони з переляку випорожнюються. На щастя, тут обійшлося «малими» справами. Так до заповненого тваринами мікроавтобуса додається пара малих «панікерів», які ще не розуміють, що витягнули свій щасливий білет.
Я прошу людей надсилати фотографії тварин з описом. Потім звертаюся до волонтерів
Нарешті багажний відділ вщент заповнений тваринами, і на сьогодні досить – білий бусик вирушає до Дніпра. Бойових машин на дорогах все менше, а цивільних – більше. Тут тихо. У Дніпрі рятівників вже чекає Ірина – переселенка із Торецька. Вона, разом із волонтерами різних організацій, шукає родини для евакуйованих тварин. Жінка ділиться, як працює система пошуку нових родин для тварин:
«Я зробила групу в соцмережах для міста Торецьк. Почала в групі запитувати чи є десь кинуті тварини. Я прошу людей надсилати фотографії тварин з описом. Потім звертаюся до волонтерів. На цей час є волонтер з Черкас, Влада. Вона зв’язується з іншими волонтерами. А вже дівчата зі Львова, Рівного, Ірпеня та Києва починають робити дописи на своїх сторінках, шукати родини. Сьогодні евакуйовані тварини поїдуть до Павлограда, а тварин доправлять до Черкас, Ірпеня та Києва. Також до Львова та Рівного поїдуть оці от кошенята й цуценята».
Таким чином з Дніпра чотирилапі роз’їжджаються по всій Україні, де на них вже чекають нові власники. Адже більша частина цих тварин вже зарезервована. Люди заздалегідь знайшли собі нових домашніх улюбленців – врятованих собак і котів, які нарешті знайдуть спокій та щасливе життя.
Сьогодні командою волонтерів було врятовано чимало життів, однак це лише капля у морі в порівнянні з тим, скільки тварин ще залишається в прифронтових зонах. Комусь із тих, хто залишається може пощастити, і він натрапить на військових, що мають добре серце, та залишиться жити біля них. А хтось, на даль, загине від російських обстрілів чи голоду. Не дарма тварин в Україні називають “хвостатими заручниками війни” – вони, на відміну від людини, можуть розраховувати на лише на удачу.
