Команда URSA.MEDIA вже розповідала, як виживають люди в регіонах, що залишилися без водопостачання після підриву окупантами Каховської ГЕС. Друга частина нашого репортажу присвячена тваринам. Їм без води врази важче, ніж людям. На вулиці палюча спека, природних водоймів, де зазвичай тварини брали воду, більше немає. Їхнє виживання тепер повністю залежить від небайдужих людей. Ми поспілкувалися з волонтерами, які намагаються «напоїти» спочатку хвостатих, а вже потім – себе.
«Ми збирали і дощову воду. Ми збирали кожну краплиночку, кожну росиночку, щоб якось перебитися», – Олена Воршун, засновниця притулку «Шанс на життя».
«Через три дні після підриву дамби в нас уже не було води. Уся вода «благополучно» стекла у нещасний Херсон та область. Там потоп, а у нас – суцільна засуха. Може, ви бачили наше колишнє море, його тепер немає. Дуже боляче і неможливо дивитись на усе це, – на очах у Олени з’являються сльози, – ми завжди жили на морі та вважали себе річковим, морським містом. А зараз це просто болото, просто муляка, пустеля і на це страшно дивитись.
Президент дав завдання за 4 місяці протягнути новий водовід до Нікопольщини із Запоріжжя, але найважчим є підключити його до мереж, вони постійно перебувають під обстрілами.
Ну, а притулку без води, звісно, важко. Собака має пити навіть більше, ніж людина, бо вона шерстяна, їй спекотніше, ніж нам. Плюс собаки п’ють достатньо багато.
У мене 300 собак на сьогоднішній день. Ми витрачаємо літрів 300 щодня, щоб їх напоїти. Плюс треба помити підлогу в ізоляторах, там, де живуть хворі собаки. Я й так максимально усіх, кого можна вивела надвір.
Безпритульних собак поять біля пунктів роздачі води добрі люди. У дворах стоять мисочки, люди своєю водою діляться з собаками. Собаки, як і люди, звикають до всього. Вони не знають, що води немає. Це обов’язок небайдужих – налити їм води, хоча за нею треба відстояти у черзі.
У перші дні у мене був шок і паніка. Тому, що треба було десь таку кількість води знайти, а її в місті не було зовсім. Тому я тягала воду з джерел. Тут у місті знайшла джерельце невеличке. У нас в деяких куточках по місту є невеликі підземні джерела. Там зовсім маленький напор, але можна було знайти хоч якусь воду. А щоденно мені треба було ці 300 літрів натягати. Я тягала і баклажки, і каністри по 5 разів на день, їздила і до джерел, і в села, поки там ще була вода.
Трохи згодом, Дяка Богу, налагодилась логістика, в місто стали привозити воду, але ж видається дуже невелика кількість води на руки.
Я написала пост у Фейсбук про те, що у нас зараз просто катастрофа. Ми збирали і дощову воду, два дні йшов дощик. Ми збирали кожну краплиночку, кожну росиночку, щоб якось перебитися. Відгукнулося дуже багато людей. Я навіть не очікувала такого фітбеку.
У Нікополі люди, хто де міг щось набрати, в кого які кринички є чи скважени, усі привозили мені воду. І в 2 літрових пляшках, і в баклажках, і в каністрах, хто що міг..! Кам’янське, он ми ще навіть не витратили, привезло нам дев’ять 50-ти літрових ємкостей. Приїздила людина з Дніпра, яка разом із сусідами по під’їзду зібрала воду у різні ємності, щоб допомогти нам.
Я до сліз не очікувала, що стільки людей відгукнеться. І це дуже-дуже приємно, чесно, – пані Олена з трепетом у голосі продовжує, – трохи згодом відгукнулися і зоозахисні фонди. Днями ми почали трішки видихати, бо і саме місто почало усіляко забезпечувати притулок водою. Зараз ми потроху пристосовуємось і розуміємо, де можна взяти воду. Також нам дуже допомагали ДСНС-ники у перші дні. Я їздила до них набирати воду. Вони ділилися зі мною усім, чим могли для того, аби я могла напоїти своїх собак. Ось так ми і вижили!
Ми не знаємо як довго Нікополь буде без води, он за крок від нас атомна станція, тому усі ми живемо, як на пороховій діжці. На сьогодні, влада з Києва регулює питання, аби забезпечити нас водою. Пожежні машини і з Кам’янського, і з Кривого Рогу, з Дніпра та Петриківки регулярно їздять у місто, привозять воду. Черги за водою у місті, звісно, дуже великі.
Вдома води теж нема. У мене в квартирі 21 тварина, але нічого, потихеньку тягаємо воду. Джерельце є, ось сьогодні донька поїхала, набрала водички звідти, – Олена бадьоро продовжує, – раніше мені часто задавали питання, а скільки в тебе своїх собак? Коли ми тільки починали, я завжди казала, що ті, хто був до притулку, ті мої, а усі інші в мене вже переплутались.
У мене вдома живуть собаки, які не можуть жити в притулку. Наприклад, є собака з травмою голови, який має неконтрольовану агресію і якщо я його закрию у воль’єрі, він дуже швидко загине. Це дуже важкий собака, ось я покусана вчергове ним, але все одно я не можу його покинути. У мене є кавказьська вівчарка Рашид із Торецька, його господар зараз служить у ЗСУ, до дому повертатися нікуди, тож Рашид так само залишається зі мною. Дуже люблю його.
Ось німецька вівчарка з Бахмуту, Ліндочка. Її хазяйка тільки нещодавно виїхала з-під обстрілів, хотіла забрати собаку із собою за кордон. На жаль, Лінда має онкологію, вона не операбельна, тому за кордон не поїхала і житиме у мене скільки їй відміряно».
Під час запису цього інтерв’ю вівчарка Лінда усміхалася в об’єктив URSA та махала хвостиком. 3 -го липня її не стало, ми дякуємо пані Олені Вошун, що прихистила собачку і до кінця була її світом. А також наголошуємо на старій як світ істині: не лишайте своїх тварин, бо ми у відповіді за тих, кого приручили.
Наші наступні герої – звичайні пенсіонери з Нікополя – Володимир та Ольга, які ще за довго до війни створили свій власний райський сад з екзотичними птахами і квітами. До війни туди приходили місцеві, аби поспілкувалися з птахами та помилуватися квітами, зараз відвідувачів немає. Пенсіонери намагаються самі виживати під постійними обстрілами та утримувати тварин.
«Завтра піду до церкви, там нам проповідник Роман дає по 5 літрів води», – Володимир та Ольга, власники екзотичного саду для птахів.
«Дитинко, я сьогодні встала о 3:50 ранку! Зайняла чергу он там, на розі. Там трактор щодня привозить воду. Я була сімнадцята, потім прийшла знову зайняла чергу. Бо в нас птахи, нам для харчування їхнього треба давати й водичку. Раз набрала води і другий раз набрала, потім ще раз поїхала, і отак цілий день проводжу тільки біля води. Отак і живемо, сонечко.
Це ще добре, що у школі пенсіонерам дають воду через день, а кажуть, що тепер і кожен день будуть давати. Хоча нам обом уже за 70, а дають все одно. Бо раніше ж казали тільки тим, хто до 65 років і має пенсію три тисячі.
Чому так, не пояснювали. Сказали, що усі інші можуть просто купувати воду. А учора один чоловік із пенсією 15 тисяч прийшов за водою. А я кажу ж йому, чоловіче, чисто по-людськи, ну невже ви не можете купити води, ну 15 тисяч, доця, ти що! Це ж багато так грошей! Ми з чоловіком отримуємо по 3700 і якось викручуємось, ще й за пташками слідкуємо, – продовжує пані Ольга, -зараз Володя вам покаже, які у нас тут пташки є. У нас тут і кури є, і папуги, і фазани… І все у нас є, зараз самі все побачите.
Оце як не стало води, отак і встаємо рано кожен день. А завтра мені до церкви, я у церкві служу, готую там їсти. Завтра піду до церкви і там нам проповідник Роман дає по 5 літрів води. Коли я довезти не можу, то мені самі її привозять. Стосовно води, допомога мені від церкви тільки йде. Будем сподіватись, що вода буде. А як вони по телевізору он говорять за Запорізьку атомну станцію…»
Володимир говорить мало, в основному просто показує нам своїх улюбленців. Він дуже переживає через брак води і постійні обстріли, крім того, має проблеми із серцем. Але тримає бойовий настрій.
«У мене хворе серце, носити воду самому чи чекати довго у чергах дуже важко. На день мені для птахів потрібно виділити десь 3-5 літрів води. Їх ще потрібно десь дістати. Кажуть, ніби, що скоро вода буде, тут інший страх намалювався, атомна станція, але Дай Бог, усе буде гаразд.
Ось у нас курочки, дивіться, це тільки початок.
А ось тут папуги наші, їх так важко розводити, але потихеньку намагаюсь. Раніше, як не було інтернету, до мене приходило багато людей, запитувало, що і як розводити, вирощувати.
Папуги дуже крихкі та тендітні створіння, а враховуючи, що у нас тут постійно обстріли, то вони дуже лякаються, теж переживають. Он за цей рік через стрес, майже перестали гніздитись.
А ось фазани, там золотисті бігають, цей – сріблястий.
Я дуже давно займаюсь розведенням екзотичних птахів і люблю свою справу. Секрет простий – це бажання і щоденний труд. Кожен день треба прибирати у них, слідкувати за чистотою, годувати гарно, і все буде гаразд.
Люди приходять, буває куплять якогось папужку чи просто спитають як краще доглядати, лікувати. Раніше було менше книжок, було важче. А якось усього хотілося: і птахів, і кроликів, і бджіл розводити. Люблю я цю справу. Ось, дивіться, тут і голуби в мене є, які хочете. Папуг різних порід багато.
Поки я живий і вони живі, – показує рукою на птахів, – на очах наливаються сльози.
До війни до мене на екскурсії приходили дітки, зараз уваги значно поменшало, тому ми раді, що ви до нас завітали! З Нікополя я не ногою. Мої птахи – це моя душа».
Чоловік розплакався наприкінці інтерв’ю, запитував, як ми їх знайшли. Насправді, нам дуже пощастило, що він вийшов на зв’язок, поки ми ще були в місті. За такі моменти хочеться хапатися обома руками. Хороші люди – завітайте до них, як будете в Нікополі, підтримайте. Адресу ви можете дізнатися у нашої редакції URSA.MEDIA.
Наша остання зупинка на сьогодні – притулок для котів «Котофеї».Тварини, як кульбабки, оточили і охороняють притулок. Це їхній дім, їхнє королівство. Одні – ніжиться на траві, інші – неквапно роблять обхід своєї території, треті – просто сидять і спостерігають за тим, як ми наближаємось. Усі вони ситі, охайні та доглянуті. Якщо ваша гугл-карта зламається, орієнтуйтеся за котиками, вони приведуть вас на сеанс психологічної підтримки в «Котофеї», а вона ой як нам усім зараз потрібна.
«Кожного дня, як хочуть воду дати, відбуваються обстріли. І так по колу», – Неля Ібрагімова, засновниця притулку «Котофеї».
«Сьогодні, як і кожного дня, у мене квест: де дістати воду, корми і все інше. Днями вода трохи побула, а тепер її знову немає в крані, знову відключили, тож ми знову без води. Причини не відомі.
Завдяки волонтерам і небайдужим організаціям у нас є питна вода, але якщо найближчим часом не пустять воду, то знову прийдеться жорстко економити її для технічних потреб.
Води не стало за дні три після підриву дамби, спершу ми, як і всі, понабирали воду в що могли. Загалом за день 600 літрів води носила у машину, завантажувала і розвантажувала. Спині гаплик.
А воно ж самі знаєте, як то кажуть, на усе життя води не напасешся, ми сподівалися, що водопостачання швидко відновлять. Кожного дня, як хочуть воду дати, відбуваються обстріли. І так по колу. Тому важко зараз, ми намагаємось власними зусиллями якось викручуватись. Допомагаємо одне-одному, виходимо на міжнародні організації, небайдужі люди Нікополя теж періодично долучаються». До слова, URSA теж допомагала Нелі на початку війни.
«У день нам потрібно приблизно 50 літрів води, якщо економити. Плюс до всього, потрібно прибирати приміщення, варити їжу, мити підлогу, посуд, клітки, лотки.
Котиків багато маємо. Коли вже за сотню перевалило, я перестала їх рахувати. Було 140 котів, потім 150. Зараз котики майже не роздаються, тому їх тут понад сотня точно, – пані Неля бере до рук одного з пухнастиків, – люди продовжують виїжджати з міста, багато хто кидає своїх котів. Я можу індивідуально розглянути ситуацію з домашніми котиками, які залишилися без господарів. На вулицю рідко повертаю вилікуваних котиків, намагаюсь знайти їм родини.
Зазвичай я домашніх не дуже хочу брати, бо вони стресові, можуть не їсти і помирають, – погляд Нелі переходить на охайного чорненького кота в ошийнику, – ось Кузя, він нещодавно в притулку, хазяїн помер, сусіди попросили забрати, бо нема кому годувати, я взяла. Слава Богу, котик виявився не стресовим, дуже контактний, гарно почав їсти. Я дуже радію, коли вони їдять».
«Ви зараз бачите уже майже здорових і гарних котиків, але усі вони потрапили до нас з вулиці хворими. Хтось збитий, хтось підбитий, хтось хворий на вірусні. Вилікуваних котів я дуже рідко повертаю на вулицю, бо там і собака може розірвати, і є люди, які відстрілюють котів. А я ж у них свою душу і серце вкладаю, тому мені дуже важко їх повертати на вулицю. 16 котів прибуло з Бахмута ще в березні, стараємось доглянути усіх.
Коли ми дочекаємось тієї води, невідомо. Наразі знову чекаємо на волонтерів зі Львова, вони будуть везти в Нікополь 20 тон води, в тому числі і для нашого притулку».
Команда URSA.MEDIA й надалі слідкуватиме за ситуацією з водопостачанням у постраждалих населених пунктах.
