«У нас є ділянки, де ми не випасаємо тварин взагалі, тому що там ростуть рослини з Червоної книги». URSA.MEDIA відвідала першу в Україні свідому ферму “Зелений Гай”. Там варять органічний сир, а тваринам вмикають музику та не вбивають їх заради м’яса 

Коли вперше опиняєшся на фермі “Зелений Гай”, важко повірити, що вона розташована всього за 80 кілометрів від лінії фронту. Доглянута територія, свіже повітря, тварини вільно гуляють господарством, усміхнені діти щосили розгойдуються на гойдалках, натхненні дорослі варять сир….. Про те, що війна поряд, нагадують лише постійні сповіщення в телефоні: «Дніпропетровська область. У небо піднявся МІГ- 31К. Негайно пройдіть в укриття». У Зеленому гаю укриття немає, а якби й було, то хіба візьмеш туди із собою всіх 590 тварин: кіз, косуль, корів, страусів, віслюків, баранів, псів…

Прилетіти може в будь-який момент, та й вже прилітало, понівечило огорожі, вбило 10 тварин. Люди того разу не постраждали.

Заснувала ферму Зелений гай родина Евгенії Молчанової та Анатолія Пилипенка. І їм би, відверто кажучи, шукати місце для евакуації, виїздити, тварин продавати, бо 80 кілометрів від лінії фронту все-таки.

А вони, патріоти-мрійники, незважаючи на ракети, продовжують працювати та ще й будувати першу модульну канадську ферму, першу карбонову ферму в Україні, якщо точніше. Вона рятуватиме навколишнє середовище та стане прикладом фермерства майбутнього.

Це історія не про відчай, не про те, як складно жити й будувати бізнес в Україні під час війни. Це історія про сильних людей, які пам’ятають, що після найтемнішої ночі завжди настає світанок. Далі пряма мова Євгенії Молчанової, власниці ферми «Зелений Гай».

«Я ходила на підборах, відвідувала нічні клуби, їздила на кабріолеті та вела класичне міське життя»

До знайомства з Анатолієм я навіть не замислювалась над створенням чогось подібного. Я ходила на підборах, відвідувала нічні клуби, їздила на кабріолеті та вела класичне міське життя. Але мені завжди хотілося змінити цей світ на краще, та не виходило: посадиш у дворі клумбу – на неї поставлять машину, почнеш сортувати сміття – хтось вкраде сміттєвий бак… Постійно відбувались якісь такі ситуації. Я вам скажу, де багато людей, там багато проблем.

Почалась Революція гідності. Я брала участь у Майдані, після приїжджаю в Дніпро і кажу: «Є машина, пройшла курси, що скажете, те і буду робити, аби усе залишилось хоча б так, як є, щоб це була Україна…». А далі пішла добровольцем. У військовому шпиталі познайомилася з Анатолієм, майбутнім чоловіком, і все закрутилося…

Згодом почали жити на дві країни, бо в Чехії мали бізнес, займалися експортом – імпортом кондитерської сировини. Це було життя, про яке мріють. Ми багато подорожували, але чітко розуміли, особливо під час мандрів, що хочемо повернутися в Україну. Остаточно це вдалося зробити наприкінці 2020.

«Тицяємо пальцем в точку, викликаємо трактор і на цьому місці вириваємо фундамент старої молочної ферми»

На війні (мова про війну на Сході України) усі в певний момент відчувають розчарування та втому. На той час вони у нас були чітко виражені, але ми розуміли, що не готові виїздити до Чехії, тож почали будувати тут дачу. І оця дача стала всім тим, що ви зараз бачите. Буває, зранку прокидаємось, а мені чоловік каже: «Господи, що тут відбувається… І тварини, і ферма, і все на світі…»

Анатолій дуже любить тварин, я просто не можу вам передати, як сильно. Всіх, кого тільки можна, тягнуть із донькою в дім. Донька вже навіть змій приносила. Анатолій завжди може впоратись із тими, з ким не впораюсь я. Він, як військовий, до кожного знайде підхід. Чоловік часто мене дивує: пробути два роки в Афганістані, потім у Донецькій області, і залишатись настільки доброю та чуйною людиною.

Першими нашими тваринами були барани, яких чоловік викупив у сусіднього фермера. Вони жили на ціпках в ангарі і ніколи не вигулювались. У нас баранці викуплені вже тут бігали, вони як газонокосарки були, а донька мріяла про поні. І одного дня чоловік каже: «Ну, якщо ми вже тут, у нас земля є, то давай купимо їй поні». Ми купуємо, і за декілька днів телефонує перевізник, який нам його привозив і каже: «Слухайте, тут мулів віддають на бойню. Такі гарні мули і їх продають на м’ясо». Ми їх викупили. Маша і Даша, он бігають, вони у нас близько трьох років, дуже компанійські. 

Потім наші друзі-військові почали передавати тварин. І ми зрозуміли, що треба якийсь сарай, щоб всіх їх утримувати. Ходили-думали, ну де ж його поставити, бо досвіду не було. Буквально, тикаємо пальцем в точку, викликаємо трактор і на цьому місці вириваємо фундамент старої молочної ферми. Думаємо такі: «Ну нічого собі!».

Чоловік на OLX купив корову. Усі з нас сміялись

Сир – це свого роду хобі. Ми коли тут залишились, чоловік і діти любили моцарелу і ми намагались її робити, але то виходило, то не виходило. Все залежало від якості молока. Молоко продавці часто розводять содою, фейрі, доместосом, водою, колою… Ви коли куштуєте, різниці не відчуєте, але сир із цього молока не зробиш.

І мій чоловік на OLX купив корову. Усі з нас сміялись. Нам здавалося, що все просто: корова їсть траву і дає молоко, але хто б міг подумати…( сміється) І ось так, потроху, у нас почало розростатись господарство.

Я багато років тому працювала на Алясці помічником кухаря, варила сири. Кухар на Алясці добре мене навчив цієї справи. Тож зараз я головний технолог нашої сироварні. Мені допомагає Юля із сусіднього села. Вона першою почала купувати наш сир. А сьогодні вже проводить дегустацію. Ще є Віктор. Він краєзнавець. У нього родина виїхала за кордон, а він приїхав до нас і каже: «Хочу допомагати». Спершу він волонтерив, а потім я кажу: «Слухайте, пане Вікторе, годі допомагати, давайте спробуємо працювати». І він класно все робить.  

Люди – це найскладніше, відверто кажучи. Але у нас працюють дуже гарні робітники. Вони розуміють, що усе це не заради грошей, вони роблять свій соціальний внесок, тому що дійсно люблять тварин. Навантаження, звісно, у нас тут великі, іноді немає сили навіть плакати від втоми. Тут ти і операцію робиш тварині, і людей реабілітуєш, і сир вариш, і думаєш, як це все утримати.

Ми розуміємо, що всіх корів від стейку ми не врятуємо. Люди їли м’ясо, їдять і будуть їсти. Але вони можуть вирощувати корів гуманно і забезпечувати їм належний добробут

Ми ніколи не мали на меті розводити тварин для споживання. У нас навіть коли баран помирав, усі казали: «Та заріжте його, м’ясо ж, ну що ж ви…», а ми його поховали. У нас кури від старості помирають. Нам не можна бути фермерами. М’ясний напрямок взагалі не наш. Усе, що ми можемо взяти корисного з тварин – це яйця і молоко. Одного разу у нас загинула корова і ми це дуже важко пережили. Корова – це як собака. Ви ж не з’їсте Санні (пес. прим. редакції). Так само і корова. 

Наша мета – жити в гармонії зі світом. Це місце ми створили не для того, щоб розважати людей. 

Ми допомагаємо тваринам, а тварини допомагають людям. Відбувається свого роду взаємообмін. Тут головне – це повага до них. Наша мета – показати людям, що класичне українське фермерство – це  зло. 

От об’єктивно, хоч я і фермер зараз, але фермери – це зло. Фермери забруднюють довкілля, безконтрольно випасають тварин, засмічують ріки, розпахують землю. Тобто, навіть якщо ти зберігаєш дике життя, тобі потім його нікуди випустити.

Ми показуємо абсолютно інший приклад, переробляємо відходи, дбаємо про природу, контролюємо випас. У нас є ділянки, де ми не випасаємо тварин взагалі, тому що там ростуть рослини з Червоної книги. Чесно кажучи, своїм прикладом ми хочемо змінити українське фермерство і ми любимо тварин. 

Ми розуміємо, що усіх корів від стейку ми не врятуємо, люди їли м’ясо, їдять і будуть їсти. Але вони можуть вирощувати корів гуманно і забезпечувати їм належний добробут. Уявіть, ми звернули увагу, що коли тварина щаслива, вона дає до 30% більше молока. Якщо з нею гарно спілкуються, якщо вона слухає музику, якщо в неї чистенько, тварина віддячує тобі. Це і є добробут тварин. Скажімо так, це і є свідоме фермерство. Це дуже складно і дорого, особливо, коли ти цим не займався раніше і тільки вивчаєш усі процеси. Ми кожен день навчаємось.

Деякі дітки думали, що корова може знести яйце, бачили теля і питали, що це за порода собаки. Було трохи дивно

Гостей ми теж почали приймати волею випадку. У нас донька ходила в садочок і група каже: «А давайте ми у вас відсвяткуємо випускний! Гарна місцевість, можна повипасати баранів…»  Ми мимохіть погодились. У висновку, сюди приїхало близько ста людей. Усі були задоволені та щасливі, пасли баранів, розбиралися, хто з птахів які яйця зносить. Я спостерігала за цим. Деякі дітки думали, що корова може знести яйце, бачили теля і питали, що це за порода собаки. Було трохи дивно. З одного боку, це кумедно, але насправді – це  трагедія. Одна з мам виявилась блогеркою-мільйонницею і виклала світлини з ферми в інтернет.

Після цього люди почали телефонувати і питати, чи можна прийти до нас у гості. Так ми і вирішили спробувати. Але ми ніколи цього не планували. Ми принципово обмежуємо кількість відвідувачів ферми, бо нам важливо зберегти гармонію. Тварини – це не розвага. Люди, які сюди приїздять, ніколи не побачать карантинну зону і диких малюків, тому що люди можуть завдати їм шкоди. 

Відвідувачі можуть бачити 30% тварин, які перебувають на фермі. Усі інші у нас гуляють вільно. У нас є малий косуля, який спить у мене на дивані, гуляє подвір’ям і заходить пити козяче молоко в будинок. Його військові вивезли з Авдіївки. Отак заходить у будинок і лягає на диван, вкрай знахабнів малюк. Далі ми будемо його в парк природи передавати, щоб він вільно гуляв. 

Екскурсії з дітьми відбуваються тільки в супроводі і їм розповідають історію порятунку тварин та історію цієї місцевості, про те, що тут колись були козаки. Також їм розповідають, як сортувати сміття, як надавати першу медичну допомогу тваринам. Тобто це суто освітній простір. Метою є привити дітям любов до тварин і показати, як треба поводитися з ними.

У ванній – крокодил, на терасі – бичок

Коли почалась повномасштабна війна, ми відкрили ферму для всіх і три місяці безкоштовно приймали тих, хто виїздив. З крокодилом, з коровою, з конем, з купою собак, з папужками, хом’ячками, кажанами… 

Тут був армагедон. Заходиш в будинок, а у ванній крокодил, на терасі – бичок.

На той час ніхто в Україні не міг приймати людей із такими тваринами. Ми могли, тому приймали. Дякувати Богу, вже поменшало таких історій, але є дуже багато тварин, які залишилися самі. Це і тварини військових, і вивезені з прифронтових зон.

Минулого літа ми зрозуміли, що у нас тварини залишаються, війна не закінчується, потрібні будівельні матеріали і корм. Тож з 1 червня 2022 року ми впровадили плату за екскурсії і за усі кошти закупили корм та матеріали. 2 вересня сюди привезли усе необхідне, а 3-го вночі над фермою збивають калібр і все згорає. Тоді загинуло 10 тварин. 

Ракета впала в загін і не розірвалася, врізалася у габіон із каміння, у неї відпав детонатор і витекло ракетне паливо. Воно дуже гаряче, близько 900 градусів, тут усе палало. Ракета стрибнула далі і впала в поле. Нам здавалося, що це кінець і гірше вже не буде, але десь о 5-й ранку приїхали спеціалісти і почали питати, а де бойова частина ракети? Вона ж не розірвалася. Ми аж заклякли. Потім її знайшли та все позбирали. Дещо відновлюємо і донині, але ми не здалися і таки розпочали будівництво першої модульної ферми в країні.

Буває сидиш зранку і думаєш, що дуже складно, не вистачає кормів, карантинних загонів, держава не допомагає, але приходить перевіряти

Зараз ми утримуємо 560-590 тварин разом із птахами, кількість змінюється за рахунок переміщення евакуйованих тварин.

Косуль і ланей ми випускаємо гуляти вільно. Сьогодні на фермі їх близько 28 голів. Це і викуплені, і вивезені військовими та волонтерами малюки. Ми не приймаємо хижаків і диких тварин, яких можуть прийняти інші центри. 

Ми беремо тільки тих малих, яких треба вигодовувати, бо у нас є козяче молоко. Усі знають, що воно у нас є і везуть малят нам. Ми приймаємо і вигодовуємо.  

Ранок у нас починається так: ти прокидаєшся, запасаєшся купою пляшок молока та йдеш годувати малечу. 70% наших тварин виходять на волю і можуть самостійно жити. Немає на меті створити тут зоопарк, бо реально, нам і крокодила привозили, ми давно могли б це зробити, але ні.  А ось наш новенький підопічний Хаймарс. Він у нас справжній самець. Цей віслюк відчуває себе конем. 

Спершу він розніс нам два загони, розвалив тут усе, що тільки можна було, посварився з усіма тваринами, вказував, що він тут головний. Потім заспокоївся і став достатньо контактним. Я вам скажу, після нього крепатура ще та. Він бойовий віслюк, уявіть, тягав купу боєприпасів на спині. На ньому була сумка з боковими відсіками і туди складали боєприпаси. Була ділянка, яка прострілювалась росіянами, а техніку туди не пустиш і він ходив по 5-8 кілометрів, передавав боєкомплекти.  

Буває, сидиш зранку і думаєш, що дуже складно, не вистачає кормів, карантинних загонів, держава не допомагає, але приходить перевіряти. І ти думаєш, чи вірно все робиш. А потім після таких випадків, розумієш, що все вірно ти робиш.   

Казали: «Будете стріляти, будемо стріляти і ми у вас!» 

За фермою, до речі, немає паркану і не буде, тому що до нас приходять дикі тварини. Вони знають, що це їхня домівка. Дикі кабани, косулі, лані, зайці… Ми їх тут відпускаємо після перетримки і вони знають, що це їхній дім і тут їх не образять. Коли починається сезон полювання, вибухи чи ще щось, у них тут є годівнички, водопої, і вони приходять, бо знають, що тут їх чіпати не будуть, тут – безпека.

У більшості мисливців немає культури полювання. Спочатку ми самі виходили з рушницями на тих, хто міг просто йти по вулиці і стріляти диких тварин. 

Казали: «Будете стріляти, будемо стріляти і ми у вас». 

Тому що ці мисливці порушували законодавство, ця територія 300 метрів від населеного пункту та і взагалі не можна тут відстрілювати диких тварин. Може, ми робили неправильно, але це був єдиний вихід. А що робити… як вони, так і ми. Ми не мисливці і ніколи ними не були. Як на мене, це дуже дивна середньовічна розвага. Якщо ти хочеш побачити тигра, лева, крокодила – їдь в Африку, їдь в їхнє природне середовище. Наші діти не ходять у цирки та зоопарки. 

Усе, що тут відбувається, відбувається якось інтуїтивно та за збігом обставин. До війни в це місце ми вклали понад мільйон доларів. Тобто, все, що у нас було, весь достатньо успішний бізнес ми вклали сюди. Всі казали: “Ви такі дурні, от нащо ви це робите, купіть будинок в Іспанії і не парьтеся…” Не знаю, як пояснити, але ми відчували, що треба робити те, що ми робимо. Ти по-іншому просто не можеш.

«Ми хочемо створювати кисень за рахунок того, що тварини щасливі. Вони їдять траву, хтось дає молоко, а хтось просто насолоджується життям»

Ми будуємо модульну ферму за канадською технологією. Тобто, модульні  будиночки для корів із максимально гарним краєвидом та усіма належними умовами. Це готовий проєкт, який нам надали канадці, вони допомогли з обладнанням, раціоном та ветеринарією саме для корів. Фактично канадці вчать нас бути правильними фермерами і правильно управлятися з коровами.

Корови тут будуть гуляти, приходити сюди в зимовий період і доїтися автоматично. Це приклад добробуту для тварин і наукова ферма. Тут ми окремо відділяємо рідку та суху фракцію і все переробляється на добриво. Суха фракція буде виходити і зберігатися в причіп, вивозитись окремою ділянкою та перероблятися на добриво. Сеча тварин і збір дощової води йде в один відтік зі спеціальними бактеріями. Брудна вода осідає вниз, спеціальні бактерії це все переробляють і гарна вода підіймається нагору, перетікає в другий відтік, відстоюється, а в третій вже йде чиста вода, розведена дощовою. Цю воду можна використовувати для водопою усім тваринам або на полив рослинам.

Наша мета – карбонова ферма, тобто та, яка виробляє кисень.  Ми хочемо створювати кисень за рахунок того, що тварини щасливі. Вони їдять траву, хтось дає молоко, а хтось просто насолоджується життям. Після всіх тварин залишається навоз, який стає добривом. Воно повертається в ґрунт та відновлює його, а потім висаджуються дерева, які виділяють кисень.

У нас залишається багато сироватки, яку ми повертаємо в реабілітаційний центр. Барани її дуже полюбляють. Тобто у нас, фактично, безвідходне виробництво. Після тварин залишається багато навозу. Ми вивозимо його на окрему ділянку, іноді додаємо каліфорнійських хробаків. Воно переробляється і утворюється біогумус. Це чисте, найефективніше, натуральне добриво і ми повертаємо його в землю. За рахунок біодобрива, ми відновлюємо структуру ґрунту.

Біля дерев є таблички – це ті якості, які були присутні у Мирона

У майбутньому тут має бути як мінімум мільйон дерев, а раніше на місці ферми було сміттєзвалище. До війни кожен проданий кілограм сиру дорівнював 1 посадженому дереву. Але зараз ми висаджуємо всього близько 200 дерев на рік, бо підтримка ЗСУ та збереження тварин – першочергові витрати.

Ці верби ми посадили на честь Мирона. Це наш друг із сусіднього села. Він був госпітальєром та загинув на війні. Знаєте, він приїздив з нуля такий виснажений, приходив і допомагав нам тут будувати вольєри, доглядати за тваринами. Ми сподіваємось, ці верби виростуть величезними і будуть давати тінь. Біля дерев є таблички – це ті якості, які були присутні у Мирона. І ті якості, які мають бути у кожної людини, у кожного українця. Дерева виростуть і можна буде підійти до нього, обійняти і підживитися стійкістю, добротою, відповідальністю і ще багато чим. Тобто сенс у тому, аби все це пам’ятали, і не забували, якою ціною дається перемога.

Зелений гай – це маленький прототип усієї держави

Нам на якихось зборах громади сказали: «А нащо ви набрали стільки тварин?»  Як на мене, це проросійська позиція. Тобто, так говорять люди, у яких російська начинка.

Тварини в нас ось так, як ви бачите, вільно випасаються, гуляють. Ми писали звернення до сільради, аби нам виділили ще пасовище, але нам відмовили. Сказали, що землі нема, а сусідам видали, але у них навіть тварин немає. 

У нас тут є гарні депутати, які працюють на розвиток громади, але, на жаль, є і ті, хто ставить свої переконання і блага вище за загальні. Чомусь так виходить, що громада тільки перешкоджає нашій діяльності, як би неприємно це не звучало. Взагалі ніколи не було ніякої підтримки навіть, коли над нами була збита ракета. Була соціальна програма і ми написали прохання допомогти, у нас були втрати близько мільйона гривень, а ця програма на 4 тисячі. Та нам відмовили. Натомість, ми допомагали громаді завжди. Ставили душові кабінки для ВПО в клубах, ліжка в лікарню ставили… 

Мені не неприємно – мені просто огидно, що такі люди все ще є в Україні. Але це не має нас зупиняти. Ми працюємо далі. Якщо ми тут не наведемо лад, то в Україні ладу теж не буде. Зелений гай – це маленький прототип усієї держави.  

З нового року ми впровадили акцію: кожен хто замовляє сир, може продублювати замовлення для ЗСУ. Ми помножуємо цю суму на 5 та відправляємо молоко та сири в Авдіївку, в Куп’янськ на цілі підрозділи.