Хтось скаже, що це історія про Людину та його собаку, інший відповість, що про війну… Та в будь-якому випадку те, що ви зараз прочитаєте, варте окремої книги чи фільму, в якому кожен знайде свої сенси.
Звичайний пенсіонер з Вовчанського району разом зі своїм псом пішки йшли 15 кілометрів під обстрілами. Сергій та Рекс побачили на власні очі справжнє пекло та дивом залишилися живі. Їм вдалося добратися до волонтерського штабу в Харкові. А далі їх розлучили. Чоловіка відправили до гуртожитку, Рекса — до притулку. Журналісти URSA.MEDIA спробували допомогти переписати фінал історії Сергія та Рекса на “хеппі енд”.
Далі пряма мова Сергія Раскова із частковим збереженням лексики героя.
Собака голову на нього поклала і плаче…
Нас в сімʼї було 9 чоловік, в живих зараз менше залишилось. Ми самі з району (Великобурлуцького — прим. редакції). Коли батьки померли, я вирішив шукати роботу та переїхав у Вовчанськ. Там я прожив 35 років, аж до тепер. У Вовчанську зустрів своє кохання та одружився, але не склалося. Вона була молодою, захворіла так… і померла. А тоді я не став другий раз жениться і так пішов одиноко по життю. Жив сам зі своїми собаками. У мене були кобель та сучка. Почалась повномасштабна війна і пес став сильно боятися. Коли поряд були вибухи, постійно нервував та стрибав у надії перегризти металеву сітку-паркан. Така от у нього була реакція. Людям страшно, а що вже говорити про тварин. Одного разу, коли сильно бомбили, він таки сітку перегриз та втік. Мені було його дуже шкода. Але через кілька днів пес повернувся і я забрав його з вулиці в хату. Думав, може, йому буде не так страшно і він заспокоїться… В хаті йому стало ще страшніше. Собака нервував і просився на двір, бо все життя там жив. В домі йому було не комфортно. Тож я його випустив. А потім знову вибух поряд і він тікає…
Так по сьогоднішній день його нема. Я дуже за ним сумував… Але надіюсь, можливо, його забрали волонтери, які евакуюють тварин. Так залишилась в мене тільки дівчинка, яка пізніше народила цуценят. Я їх роздав, одного собі оставив. Думаю, нехай буде, назвав його Торош. Але через місяць, бачу, цуценя пропадає (хворіє — прим. редакції). Я його в лікарню, щоб укол зробили якийсь, але він все одно помер. Собака-мати, бідна, отак голову на його (нього — прим. редакції) поклала і плаче… І в неї біжать сльози. Я ніколи ще не бачив, щоб собака плакала. Як я поховав Тороша, вона не відходила від того місця. Відмовилась їсти, тіільки лежить на тій могилі й плаче.
І я її забираю в хату, думаю, щоб менше бачила вона…. А на ранок встаю — померла і вона… (в Сергія на очах сльози).
Але пізніше мені дзвонять родичі однієї бабусі, яку я доглядав аж до смерті, і кажуть: “ми виїжджаємо за кордон, Сірьога, забереш Рекса?”. І я забрав. Так у мене зʼявився Рекс.
Провожу рукою по голові, а з неї стирчить осколок
Він ще маленьким був, коли до мене потрапив… Це було років 2 тому назад. І я поселив його в одній кімнаті, сам жив у іншій. Щоранку о 5-й він виходив у двір. Хороший сторож, розумний пес. Завжди відчував, що загроза, що будуть стрілять. Відразу біжить до мене, носом тицяє, гавкає, аж голову піднімає. Мовляв, треба ховатися. В своїй хаті я жив, поки не прилетіло в будинок і нас не завалило.
Пам’ятаю, як стою пораюсь, варю їсти йому та й собі. Рекс гуляє в дворі. Потім, чую, Рекс гавкать почав. Я подумав, може, кішка десь пробігла, і не звернув уваги. В хаті в секунду раптом дуже світло стало, я повертаюсь до вікна, а у мене падає стеля вже. Я кидаю варить їсти й біжу в другу кімнату, там теж завалюється стеля, я тікаю в третю… На вулицю вийти небезпечно, біжу в четверту кімнату, а звідти — на кухню. І тут як бахнуло, вікон на кухні вже немає, а я стою і дивлюсь у ці вибиті шибки. Через п’ять хвилин бачу, люди з будинків повискакували. Я провожу рукою по голові, а в мене з голови стирчить осколок і я відчуваю, як по мені потекло щось тепле — то була кров. І от я все стою і дивлюсь у ті розбиті вікна й думаю, до людей потрібно виходити. Я сам витягнув з голови осколок і вийшов. Сусіди кажуть: “Ми думали, що тебе вже нема, що ти загинув”. Кинулися викликати мені швидку, але я сказав, що нікуди не поїду, Рекса не покину. А Рекс так дивився на мене. Він мене так полюбив, а я його. Ми з ним душа в душу жили. То як я його покину?
Де не гляну — трупи лежать. Душа болить, кругом все в диму
Коли будинок зруйнували й там уже стало неможливо жити, ті люди, що й віддали мені Рекса, кажуть: “Переходь жити в нашу хату, ми ж виїхали”. То ми з ним і пішли туди жить. Жили півтора року, все було добре. А коли почався наступ, я не знав, думав, все успокоїться, хоча вже й вікна повилітали, й гараж згорів. Але я, чесно, не хотів виїжджати. Навіть міркував собі, що якщо одна кімната вціліє, в ній будемо жити. Якось підлатаємо й будемо сидіти, а воно так не вийшло. В якийсь момент глянув у вікно — девʼятиповерхівки горять. Весь Вовчанськ в диму, вже й за хатою нашою дим стоїть. А далі… вже й на нашій вулиці падає бомба, вибухає булижник і все летить в хату. Я злякався, стеля починає падати й тут. Цілою залишається дитяча кімната, ми переходимо туди. В мене був мішок макаронів в запасі. Так ми й трималися там. А з хати вийти не могли, двері відкриваєш — воно летить. Я Рекса навіть в туалет у двір не випускав. Він в кімнаті сходить, а я приберу.
Ще два дні ми терпіли. А далі починають горіти будинки вже й на нашій вулиці один за одним. От тоді я думаю: «Діла не буде». От що ж мені робити далі? Повертаюсь до Рекса й кажу: «Рекс, треба тікать”. Він відразу голову мені на плечі поклав, а я кажу: “я не брошу тебе…” (Сергій плаче).
Він все зрозумів. Я залишився один на нашій вулиці. Більше нікого не було… Хотів перед виходом нагодувати й випустить тварин, яких покинули сусіди. Я чув, як кричав півень й мені стало їх всіх жалко…. Та де там! Не встиг, як бахнуло… півень й замовк, видно попало туди.
Я прокинувся зранку, склав дві сумки, все що зміг із собою на плечах нести, багато ж не посилиш… Взяв нашийник, харчів Рексу та й думаю: «Дай Бог, прорвемося». Вийшли ми о 4-й ранку. Я обернувся назад на нашу вулицю — все горить. Взявся за голову й кажу: “А що далі буде? Давай іти, Рексе”. І ми пішли в сторону лікарні, вона горить, йдемо через центр, де не гляну — трупи лежать. Душа болить, все навколо в диму. Зустрічаю військових, вони на мене матом: «Куди тебе несе?» Я кажу: «З Вовчі виходжу, уже всьо, бачите…» А вони мені: «Ми розуміємо, але ви бачите, скільки покійників лежить?» Сварять мене, щоб нікуди вже не йшов. У річці лежать трупи, просто на дорогах, біля лікарні… Видно, вони теж хотіли прорватися, але в них не вийшло.
Ніхто не пустив нас в хату
Йти було важко. Рекс йшов поряд. Як чуємо, що летить, кажу: “Рекс, падай!” І ми лягаємо додолу. Я його прикриваю, щоб його не ранило. Вийшли з Вовчі, йдемо по дорозі, бачу — лежить велосипед і тачка стоїть і нікого вже немає поряд. Я взяв ту тачку, склав свої сумки, стало трохи легче… Так ми вже дійшли до наших військових, вони напоїли нас із Рексом водою. Ми трохи відпочили й пішли далі.
Годині о 5-й вечора ми дійшли до села Білий Колодязь. Зморені й голодні, почали шукати місце, де переночувати. Ходили з Рексом по хатах, просилися, щоб нас пустили на ніч. Але ніхто не пустив. Я теж людей розумію… Тому ми знайшли пусту хату, з якої люди виїхали, ми упали і відразу заснули. А ранком прокинулися й пішли в сільраду, я все розповів, нас нагодували, нас напоїли, викликали волонтерів, які відвезли нас в Харків. А далі мене забрали в гуртожиток, а Рекса — в притулок. В який саме, мені не відомо. В гуртожиток із Рексом мені не дозволили. Я хотів би залишитися з моїм собакою, я люблю його, а він любить мене. Але, що буде завтра і де я буду завтра, я не знаю.
Журналісту URSA.MEDIA Артему Листопаду вдалося розшукати Рекса. Як виявилося, його відправили до комунального підприємства у Харкові. Тож вже наступного дня Артем віз Сергія на зустріч із Рексом.
Кажуть, доля не покине тих, хто не покидає своїх тварин. Харківським волонтерам громадської організації “Територія янголів” вдалося знайти будинок для Сергія та Рекса на необмежений термін проживання з умовою оплати комунальних послуг.
Сергію доведеться починати життя з чистого листа, але найголовніше те, що його вірний друг Рекс буде поряд. Наразі Сергій відновлює свою пенсійну картку. Тож йому необхідні кошти.
Громадська організація із захисту прав тварин URSA відкрила збір коштів для Сергія та Рекса, кожна гривня — це можливість купити необхідні речі на перший час.
Підтримати Сергія та Рекса ви можете за посиланням з поміткою “Рекс”.
