За часи своєї волонтерської діяльності команда зоозахисної організації URSA багато разів чула щось на кшталт: «Хочу собаку породи джек-расел, бо обожнюю пса Патрона», чи «Заведемо сенбернара, бо наш улюблений фільм — «Бетховен». Часто вибір тієї чи іншої породи — це не виважене, а емоційне рішення, сформоване під впливом масової культури: фільмів, популярних блогів у соціальних мережах чи вибором зірок. Зазвичай від такого рішення насамперед страждають саме тварини. У кращому разі вони отримують неналежний догляд, у гіршому — опиняються в притулку, де доживають свого віку зрадженими. Хвостаті жертви маркетингу, не інакше. Тож ми вирішили поспілкуватися із людьми, які виховують песиків найбільш популярних сьогодні порід. Ми впевнені, що їхні розповіді проллють світло на багато моментів виховання та співіснування з цими тваринами, про які ви точно не дізнаєтеся з жодного фільму чи мультфільму.
101? Лише один, але який: чого чекати майбутнім власникам далматинів
Фільми, мультфільми та серіали про 101 далматинця стали дійсно культовими. Чорні плями на білому тілі, енергійні рухи та вірність своїм господарям — ось, як цю породу зобразили на екрані.
Але кінообраз цих псів, особливо у вигляді сотні симпатичних цуценят, створив у глядачів дещо нереалістичне уявлення про далматинів. Після виходу кожної стрічки попит на цих собак зростав, проте майбутні власники не завжди розуміли, чого насправді очікувати від породи.
Далматини надзвичайно енергійні і потребують великої кількості руху та активних ігор. Ідея про «101 далматинця» може здаватися веселою на екрані, але навіть один собака здатен стати справжнім випробуванням для сім’ї, яка не готова задовільнити його потреби.
Ця порода була виведена як собака-охоронець і супутник для коней, що везли карети, тож далматини звикли до швидкого темпу і постійного руху. Якщо їхня енергія не вивільняється через фізичні навантаження, вони можуть ставати реактивними та схильними до деструктивної поведінки.
Ще одна риса далматинів — це їхній незалежний та іноді впертий характер. Вони не завжди відразу реагують на команди і потребують терплячого та системного дресирування. Без належного навчання цуценя може вирости неконтрольованим. До того ж собаки мають схильність до глухоти — з цією вадою народжується близько 30% цуценят, тому при виборі собаки потрібно бути дуже обережним, адже виховання глухого пса має свої нюанси, до яких готові не всі господарі.
Щоби дізнатися про особливості життя із далматином більше, ми поспілкувалися із Ольгою Шарк — авторкою блогів «Оля, Моді і 👑» та «ОЛЯ ШАРК» у TikTok, власницею TikTok агенції «Nolli». Пані Ольга розповіла нам:
«Зараз Моді 4 роки, вона з’явилася в нас у жовтні 2020. Я завжди знала, що хочу собаку, тому до вибору породи спочатку підійшла узагальнено — якого розміру я хочу тваринку. Я хотіла велику собаку, тому в око впав саме далматин.
Почала читати про породу, адже нічого про неї не знала. На форумах було багато негативних відгуків, але я дуже довго вичитувала, старалася зрозуміти, чи дійсно це з твариною щось не так, чи це недоліки виховання.
Далматини класні тим, що вони дуже активні. Моді 4 роки, але вона досі ганяє, як молода — дає фору всім собака в парку. Мені це подобається, це собака-компаньйон, яка за будь-який двіж. Вона така сама легка на підйом, як і я, і вона зі мною завжди, всюди, куди б я не хотіла піти чи поїхати.
До всього далматини дуже прив’язані до своїх власників: у Моді була депресія, коли я поїхала на 2 тижні. Вони дуже люблять обійматися, дуже розумні, але вони хитрі. І вони можуть робити вигляд, що тебе не чують.
Це абсолютно нормальна практика, коли ти вчиш собаку команді, а наступного дня вона ніби нічого не пам’ятає. До того ж далматини не переносять крик, жорстку дресуру. З ними треба просто бути спокійними і послідовними. Саме через це люди часто кажуть, що ці собаки «тупі».
Далматин — це активна собака, її треба навантажувати. Кожного дня по 2 години треба з нею ходити, причому на одній прогулянці я обов’язково маю відпустити з повідця, щоб вона побігала. І це не та собака, з якою можна 15 хвилин погуляти біля дому.
Ще один мінус — це шерсть, яка сиплеться цілий рік, впивається у весь одяг, м’які меблі і так далі. Також далматинів треба одягати взимку, бо вони легко простужуються. А ще у цих собак унікальна сечовивідна система, і якщо їх продуває — то в них цистити. Не у всіх, але часто таке буває.
Я хочу сказати, що далматини — це не милі собачки, яких показують у мультфільмах. Вони добре ставляться до своєї сім’ї, але на інших їм байдуже, часто вони не люблять дітей, можуть бути агресивними. Люди часто це не сприймають, але потрібно розуміти, що це собаки, які самі собі на умі, вони достатньо вперті, це не мила собака.
Я чула такі ідеї, що «куплю собі далматина для дитини». Ні, це не дитяча собака, дитина з нею не впорається. Також я не раджу заводити цю породу в якості першого улюбленця, бо дійсно треба дуже багато терпіння. Плюс треба розраховувати, що ця собака буде активною десь років до 6. Щоб ви розуміли, ми з Моді ходимо в заклади кожного дня, і за 4 роки вона лише раз лягла біля столу. Вона весь час стоїть і їй щось треба. Тому варто про це трішки подумати.
І головне — мати час на собаку. Класно, якщо ви живете в приватному секторі, але ще круто мати час на вигулювання. Якщо розраховуєте на пів години в день — це не ваш варіант».
Майло з «Маски» та Пес Патрон: нова хвиля популярності джек-рассел-тер’єрів
У породи джек-рассел-тер’єр було кілька великих «бумів». Один з найбільших періодів популярності цих невеликих та активних собак почався в 1990-ті роки, коли світ побачив фільм «Маска». Головний герой стрічки, Стенлі Іпкіс (Джим Керрі), запам’ятався глядачам не лише за рахунок своїх комічних перевтілень, але й завдяки своєму вірному псу Майло.
Цей маленький тер’єр допомагав своєму господареві у найскладніших ситуаціях, проявляючи неабияку кмітливість і вірність. Майло буквально став втіленням образу «ідеального собаки»: маленький, активний, чарівний та надзвичайно розумний. Саме тому після виходу «Маски» чимало людей захотіли мати вдома саме джек-рассел-тер’єра. Але чи багато хто задумувався над тим, що за екранним образом криються чіткі особливості поведінки, які підходять далеко не кожному?
Історія повторилася у 2022 році, коли весь світ дізнався про Пса Патрона. Цей джек-рассел-тер’єр служить у Державній службі з надзвичайних ситуаціях (ДСНС) України разом із своїм господарем — паном Михайлом.
Зі звичайного собаки Патрон швидко перетворився на загальнонаціональний образ — символ мужності, розуму та патріотизму. За його службою слідкують мільйони людей у соцмережах, а джек-рассели приваблюють людей так само, як і Майло.
Однак за цими образами криється реальність, яку часто недооцінюють. Джек-рассел-тер’єри — це надзвичайно активні мисливські собаки з яскраво вираженими інстинктами, вони потребують постійної активності, навчання та уваги. Грайливість, що з екрану сприймається як невинні веселощі, насправді може стати справжнім викликом. Якщо не забезпечити собаку достатніми фізичними та розумовими навантаженнями, він може проявляти деструктивну поведінку, псувати речі або ставати нервовим і навіть агресивним.
Джек-рассел-тер’єра виховує журналістка URSA.MEDIA Валерія Щебликіна. Намагаючись розвіяти міфи, вона говорить:
«Філ з’явився у мене у листопаді 2022 року. Після виїзду з окупації та початку нового життя в іншому місті я не могла дати раду навіть собі. І у такому стані прийшла до висновку — мені потрібен собака.
Породу я вибирала дуже довго. У моїх батьків був пекінес — чудова та лагідна дівчинка, але зовсім не активна, їй не подобалося багато гуляти. Саме тому я мала чіткий запит на грайливого собаку невеликих розмірів, якому буде комфортно жити у квартирі.
Найбільш очевидним варіантом видавався джек-рассел. Не буду заперечувати: тоді ця порода була «на слуху» саме через Патрона, в інфопросторі постійно з’являлися публікації з цим песиком.
Але ніхто не очікував того, що було далі. Філ пошматував ковролін, здійснював «набіги» на сміттєве відро, з’їв не одну пару взуття й навіть на кілька днів позбавив мене домашнього інтернету. Біля мого ліжка щоранку лежав комплект одягу: у мене було приблизно 3 хвилини на те, щоб одягнутися й вибігти з ним надвір, адже пелюшки він не просто ігнорував — їх він також жорстоко шматував.
Може здатися, що проблема у вихованні або недостатній кількості уваги. Але ми проводили разом цілий день: займалися, вчили команди, навчалися розуміти один одного. Зараз Філ — це ідеальний собака, як «за» будь-які пригоди.
Але він не може залишатися вдома один — як і більшість джек-расселів. Щодня я маю виділяти мінімум 2 години на те, щоб він вдосталь побігав у парку. А ще — мені завжди потрібно бути насторожі, адже у 1,5 роки ми вже пропрацьовували зооагресію та так звану «війну за ресурси», а ще він має неабиякі мисливські інстинкти, тому завжди готовий полювати на інших тварин.
Чи змінила я б своє рішення 2-річної давнини? Ні. Це найвідданіший, найдобріший та найкращий пес, якого я знаю. Але лише тому, що він мій. Чи хотіла б я знати про ці нюанси раніше? Звісно. Якщо ви багато працюєте поза домом і не маєте змоги приділяти собаці достатньо часу — це точно не ваша історія, адже життя із джек-рассел-тер’єром — це постійна потреба в увазі».
«Хатіко» та відданість акіт: розвіюємо міфи про аборигенні породи собак
Фільм «Хатіко: найвірніший друг», що вийшов у 2009 році, розчулив глядачів по всьому світу. Стрічка розповідає історію реального пса на ім’я Хатіко, який протягом дев’яти років чекав на свого господаря на залізничній станції після його смерті.
Ця зворушлива історія вірності та безмежної любові не лише торкнулася сердець, але й викликала чималий інтерес до породи акіта-іну. Після прем’єри тисячі людей захотіли мати вдома «свого Хатіко», сподіваючись на таку ж вірність і лагідність майбутнього улюбленця.
Насправді ж акіта-іну є однією з найдавніших порід, що походить з Японії і має важливе місце в культурі цієї країни. Спочатку цих собак використовували для полювання на ведмедів та охорони. Вони сильні й володіють витримкою.
Акіти — не просто вірні собаки, які готові годинами чекати свого господаря, як це показано у кіно. Вони досить незалежні, територіальні й не завжди легко піддаються дресируванню. А їхня відданість може трансформуватися у надмірне бажання охороняти власника, що часто є проблемою для недосвідчених господарів.
Акіти мають сильний інстинкт до домінування, тому потребують твердого, але справедливого лідера. Крім того, це аборигенна порода, що має власні унікальні потреби. Вони не пристосовані до життя в маленьких міських квартирах або в умовах, де немає можливості регулярно вивільняти свою енергію.
Своїм досвідом життя з акітою-іну з нами поділилися Ярослава Коба, головна редакторка видання URSA.MEDIA. Її історія була такою:
«Акіту я свідомо не обирала. Так склалося, що вона з’явилася в родині батьків мого чоловіка. Чому? Напевно, тому що ця порода стала достатньо популярною після виходу фільму «Хатіко», і всі захотіли мати вдома такого ж вірного друга.
Хоча насправді, як зоозахисниця, я можу сказати, що всі собаки вірні своїй людині і це не залежить від породи — це в їхньому ДНК.
Акіта — це спокійна тварина, вони мають дуже врівноважений характер. Це розумні собаки, проте в них дуже сильний мисливський інстинкт. І якщо на територію цієї тварини, тобто в двір, потрапить інша дика тварина, то після зіткнення з акітою вона не виживе. І це дуже погано, тому що собаці ти не можеш пояснити, що не можна інших вбивати — це її інстинкт. Тому потрібно постійно слідкувати, щоби ніяка тварина не стала жертвою твого улюбленця.
Це дуже вперта порода. Наприклад, ми з Фоксом можемо гуляти вулицею — і буде поворот. Я кажу: «Фокс, сюди», а він не хоче — впирається лапами, сидить, лягає на землю, тобто бойкотує моє рішення. І мені доводиться його вмовляти.
Акіту потрібно постійно вичісувати, тому що в них дуже густа шерсть. І якщо не приділяти увагу їхньому зовнішньому вигляду, ця шерсть кошлатиться, забруднюється, в ній заводяться не те, що кліщі, а навіть комахи. Шерсть дуже густа, збита, вона постійно забивається якимись гілочками, грязюкою, пилом. Тому за песиком потрібно дуже ретельно доглядати.
Я б порадила людям в принципі не мріяти про якусь конкретну породу, а мріяти про те, щоб завести дружбу з класним псом, знайти пса, який підходить саме тобі. І це не залежить від породи.
Загалом люди, які хочуть завести акіту, мають перед цим отримати певні знання, як виховувати цю тварину, мають бути фізично сильнішими за неї. Треба розуміти, що ця порода дуже часто не терпить інших тварин поряд з собою, вона буде ревнувати. І це також може закінчитися фатально для слабших за акіту.
Я хочу сказати: все, що ви вкладаєте в собаку, те ви і отримуєте. Вкладаєте любов — будете отримувати любов. Вкладаєте агресію — будете отримувати агресію. Але загалом я б обмежила розведення акіт в нашій країні, тому що, на жаль, сьогодні дуже часто люди заводять таких собак, а потім виявляється, що вони не можуть справитися з їхнім впертим характером.
Тварина їм не підконтрольна, тварина їх не слухається. Або ж заводять у двір її і думають, що буде класним охоронцем, а собака їсть сусідських курей. А потім цю тварину віддають у притулок, тому що вважають її зооагресивною, хоча то просто її інстинкт. У результаті собака сильно страждає і відчуває себе зрадженою. Тому, щоб не зраджувати, спочатку потрібно дуже добре подумати, чи готові ви до такої відповідальності».
Сенбернар — найкращий дитячий друг: що не так із фільмами про Бетховена?
Коли у 1992 році на екрани вийшов перший фільм про величезного і кумедного сенбернара на ім’я Бетховен, ця порода миттєво стала популярною серед сімей з дітьми по всьому світу. У стрічках серії Бетховен постає як гігантський, але добродушний пес, який постійно опиняється у курйозних ситуаціях, захищає дітлахів та стає їхнім найкращим другом. Чотирилапий герой виглядає як ідеальний сімейний захисник, і цей образ залишив у багатьох враження, що сенбернари — найкраща порода для дітей.
Однак реальність утримання сенбернара суттєво відрізняється від того, що ми бачили в кіно. Так, ці собаки — добрі та спокійні за природою, але їхні розміри та особливості догляду часто залишаються поза увагою. Це одна з найбільших порід у світі, вага дорослого сенбернара може сягати 85 кг, і це не завжди плюс.
Крім того, фільми не показують реальну роботу, яку потрібно вкладати в догляд за сенбернаром. Це порода з густою шерстю, вони мають схильність до рясної слинотечі — і прибирання може стати справжнім викликом.
До того ж ці собаки можуть бути досить впертими, особливо якщо відчувають брак дисципліни. Їм потрібна чітка структура ієрархії та лідер, інакше вони можуть почати керувати ситуацією самі.
Про свій досвід утримання сенбернарів нам розповіла Вероніка Куценко — засновниця розплідника «SENBERMAN» та авторка Telegram-каналу «Сенбернари України»:
«Зараз у нашому розпліднику проживає 8 сенбернарів — 6 самок та 2 самці. Все почалося близько 5 років тому: я вирішила, що мені потрібна собака. Я почала вивчати інформацію, дивитися, які взагалі існують породи, для чого вони були виведені.
І я зрозуміла, що більшість маленьких порід — це мисливці, тобто собаки, що потребують великої кількості часу на вигул та тренування своїх якостей. Так я дійшла висновку, що мені потрібна собака-компаньйон, і вибір впав саме на сенбернарів.
Слід розуміти, що сенбернар належить до групи молосів — це великі тварини, але вони достатньо ліниві у побуті. Їм не потрібні двогодинні марафонні пробіжки — вони люблять спокійні прогулянки, з ними комфортно ходити у заклади.
Це шикарна порода для дітей — тут фільми про «Бетховена» праві. Вони дуже обережні, вони ніколи не застрибнуть на ліжко чи на диван, якщо там сидить дитина, щоб не травмувати її своїми габаритами.
Це повноцінні члени родини. Якщо вам загрожуватиме небезпека — сенбернар може стати на захист, але кусати він не буде, це теж потрібно розуміти. Він погарчить, покаже свій авторитет, але ніколи не вкусить людину. У мене був досвід: ми намагалися разом з кінологом «поставити» собаку на захист, але вона просто брала руку до пащі й не кусала — ці собаки не розуміють, навіщо це робити.
Найбільший мінус, про який хочуть мовчати всі заводчики — це слина. Будьте готові до того, що вона буде на люстрах, на стелі — де завгодно.
І є ще один нюанс. За радянських часів була виведена така порода, як московська сторожова — і їх дуже часто плутають із сенбернарами, бо вони схожі зовнішньо. Є недобросовісні заводчики, які в’яжуть між собою цих «москвичів» та сенбернарів — такі собаки мають схильність до агресії, вони дуже великі та некеровані.
І саме через це навколо сенбернарів існує багато міфів, адже візуально недосвідченій людині дуже складно відрізнити цуценят цих порід. Саме тому я наразі веду Телеграм-канал про сенбернарів, де намагаюся розповісти більше людям про цих собак, популяризувати породу знову».
Сміливі та відважні — чому нас не навчили фільми про хаскі?
Хаскі завжди асоціюються з величними пейзажами півночі, відважними упряжками собак та незламною силою. Вплив масової культури лише посилив цей романтичний образ. Фільми на кшталт «Білий полон» або «Балто», численні книги Джека Лондона — усе це лише закріпило уявлення про цю породу як про ідеального партнера для пригод. Цей образ приваблює тих, хто прагне свободи та незалежності, але реальність часто кардинально відрізняється від очікувань.
Хаскі дійсно є неймовірно витривалими, сильними і розумними собаками. Їхні пращури працювали у важких умовах Арктики, допомагаючи вижити людям, і цей інстинкт до праці зберігається й сьогодні. Однак продукти масової культури рідко говорять про те, що ця порода потребує колосальної кількості фізичної активності.
Хаскі — це не просто домашній улюбленець, який може весь день лежати на дивані. Вони потребують тривалих прогулянок, пробіжок, ігор та розумової стимуляції. Без цього собака може стати деструктивним, псувати меблі, копати ями й навіть втікати.
Крім того, у «формулу» породи закладено чимало незалежності та впертості. На відміну від багатьох інших собак, вони не завжди прагнуть догодити своєму господарю і можуть приймати власні рішення, керуючись мисливськими інстинктами. Це може стати викликом для не досвідчених власників, які не готові до проблем з дресируванням та вихованням.
Своєю історію з URSA.MEDIA поділилася Дар’я Рачинська — авторка затишного блогу про хаскі на ім’я Фріда. Пані Дар’я розповідає:
«Фріді 9 років. Її звати на честь богині кохання — я прихильниця теорії «як корабель назвеш — так він і попливе, тому обирала щось, що означало б «спокій». І за 7 років сумісного життя можу сказати, що ім’я цілком відповідає дійсності.
Чесно кажучи, я ніколи не хотіла саме цю породу. Хаскі здавалися мені ДУЖЕ гіперактивними, ДУЖЕ впертими та ще багато чого «дуже». Але сталося як сталося: ми з друзями поїхали «на шашлики» за місто, а додому повернулися вже з собакою. Ми шукали її господарів, але так і не знайшли.
Основні переваги хаскі для мене — це активність та впертість. І можете не дивитися на мене круглими очима. Вони за будь-який «двіж»: в парк та ліс, за місто або посидіти десь, а ще можна спокійно спати до обіду і ще треба буде будити для ранкової прогулянки.
Ще кажуть, що вони галасливі. Але мені щастило, і Фріда не настільки любить «розмовляти», як, наприклад, хаскі з відео в TikTok.
А тепер про впертість — порода дуже самостійна і з нею треба домовлятися. Це, знаєте, дуже прокачує і власне терпіння, і креативність для пошуку нових підходів, дуже багато смішних ситуацій з’являється. А ось основний мінус для мене — це линька. Шерсті дійсно дуже багато.
Моя улюблена тема — це виховання. Я почала цим цікавитися з появою собаки в домі, намагалася шукати досвідчених кінологів. Одна школа нам відмовила через породу, інші взялися, але їх методи не підійшли, з третіми ми припинили заняття через особисті обставини…
А ще у мене була мрія. Я ледве не уві сні бачила, як іду по гарному парку, п’ю каву, а моя собака гуляє поруч без повідця. У той час це було лише мрією. Але одного дня я зустріла сусідку з самоїдом без повідця. На моє питання: «Як?” вона відповіла: «Вибудовуй довіру між вами». І це спрацювало — з часом ми почали гуляти саме так. І на даний момент це дійсно собака моєї мрії: вихована, чемна та просто «моя». З нею і в Крим, і в Рим, і мідними трубами.
Якщо хтось хоче завести собі саме хаскі — почитайте про породу уважно. Для першої собаки це дійсно складна порода, але дуже весела. Навіть з дуже гарним вихованням ви не можете себе застрахувати від ексцесів: пожовані кросівки, шнур для зарядки або роздертий диван. Не думайте, що собака — це робот. Це тварина, у неї є потреби.
Коли в мене питають десь на вулиці про породу, то я жартую про килими в будинку. Бо якщо вони є, то будуть білими, а якщо немає — будуть. Повірте, ви вичешете з собаки ще три купи шерсті розміром як сама собака — і вона буде продовжувати линяти, і від цього нікуди не дітися».
Від редакції: Ми би ще раз хотіли наголосити, що тварина — не модний аксесуар, який ми обираємо керуючись модними трендами, а жива істота зі своїми почуттями та потребами, тому перед тим як взяти на себе відповідальність за життя та добробут тварини — вивчайте інформацію про породу, яку обираєте, зважуйте всі за та проти. Та памʼятайте, найкращим рішенням буде обрати улюбленця в притулку: там можна знайти песика як породистого, так і унікального та неповторного, який стане вашим вірним та вдячним другом.
