На прикордонні з Польщею у селищі Краковець розташований унікальний і напевно єдиний у своєму роді спортивно-реабілітаційний простір: “Люби себе”.
Простір заснувало подружжя Іван та Надія Кожаки. Іван – ветеран війни та ідейний рушій створення спортивного залу для тренувань і реабілітації. Надія – головна натхненниця простору, жінка відповідає за адміністративну роботу та координує більшість процесів. Тренерами спортивного простору є побратим Івана, Володимир Хлян – ветеран та професійний тренер з фітнесу і силових дисциплін, а також Богдан Грицан – ветеран, титулований спортсмен та багаторазовий чемпіон України з пауерліфтингу.
“Люби себе” – це історія про те, як люди піднімаються після найважчих ударів долі, знаходять сили жити далі та дарують тепло іншим. Усе починалося з реабілітаційних масажів, а тепер це осередок, куди приходять займатися як захисники, так і їхні родини. Тут їх завжди зрозуміють. Цього літа URSA.MEDIA побувала у “Люби Себе”. Ми хочемо розділити з Вами історію цього без перебільшення цілющого осередку.
Думками він був десь на Сході
Нас зустрічає господар простору, ветеран Іван Кожак. Після контузії, чоловікові важко дається усна мова, дякувати зусиллям та наполегливості, зараз Іван має великий прогрес. Перше обладнання ще до отримання гранту Іван відшукав сам. Це були вживані тренажери, які чоловік самостійно відреставрував. Відтак потроху, не чекаючи ні на кого, бажана справа задихала самостійно:
“Тут нічого не було… Чисті стіни. Ні вікон, ні дверей! Ми почали самостійно робити ремонт і купили декілька вживаних тренажерів. Я їх латав…”
До спортивної зали заходить дружина Івана, Надія. Мудра, добра та радісна людина з дивовижною силою духу. Надія стала форпостом інституту сім’ї Кожаків і можна навіть сказати, у найкритичніший момент реабілітації Івана зберегла її. Це вона,та сама українська жінка-берегиня. Спортивно-реабілітаційний комплекс відкрився 24 червня 2025 року. Надя поділилась з нами тим, як починався цей шлях:
“Наша історія тягнеться ще з 2014 року, бо Іван пішов служити ще тоді. В 15 році він повернувся з контузіями, з проблемами зі здоров’ям. Спочатку він не визнавав, що у нього щось болить. Що йому погано. Казав – у мене все добре. Якщо потрібно тобі лікуватися – іди лікуйся сама! Це було важко. Роки через два все почало ”вилазити”, болі були настільки важкі, що їх терпіти було неможливо. Психічні зриви почалися. Мені здається, у ті роки сім’ї для Івана як чоловіка майже не існувало. Думками він був десь на Сході. Тоді я реально вмовила його звернутись до лікаря. Так почалася наша історія з лікуванням”.
Саме під-час початку реабілітації Івана, подружжя прийшло до ідеї, а згодом пошуку можливостей та поступової реалізації свого проєкту:
“Коли чоловік повернувся, нашій молодшій донечці не було ще й трьох років. Він її навіть тримати не міг на руках. Розмовляти він не міг, мова була затягнута, як ніби він напідпитку до відключки. Навіть поліція було зупиняла та стверджувала, що Іван п’яний за кермом. Хоча чоловік не вживає алкоголь взагалі”.
Івану забороняли фізичні навантаження, навіть масаж, через проблеми з хребтом та багатьма внутрішніми органами. Ветеран тривалий час пробув у лікарні. Чоловік таки пересилив особисту безпорадність заборонами лікарів та самотужки почав робити зарядку, іншого способу, як повернути собі своє тіло у Івана не було. Потім в дію пішли легенькі масажі і так, за рахунок власних потреб в реабілітації він прийшов до ідеї створення центру для таких же як він. Щоб допомагати ветеранам та усім охочим займатися:
“Спочатку, коли ми хотіли створювати цей простір, у нас була ідея тільки масажу. Потім коли Іван побачив, що масаж та мінімальні фізичні навантаження приносять користь, запропонував поєднати масаж та фізичні вправи”.
Йдеш, стукаєш, тобі відкривають
Самостійно вкласти таку велику суму в проєкт було нереально, тоді подружжя побачило, що є можливість фінансування від Українського ветеранського фонду. Подалися на грант від цього фонду, але перший раз не пройшли.
“Йдеш, пробуєш, стукаєш… Якщо стукаєш, тобі відкривають! Чому ми не пройшли перший раз? Це, напевно, пов’язано зі знаннями. Багато-чого ми не знали. Ми подавалися самі, ми вчились. Щоб у нас була якась образа чи думки про корупцію – такого не було! Реально не було, бо коли ти бачиш, як захищають свої проєкти інші, то розумієш де та як треба допрацювати. Ми трохи зібралися з силами, бо звичайно програвати – це важко, і спробували вдруге. Ми пройшли!”
Друга успішна спроба Кожаків сталася з проєкутом від того ж-таки фонду за програмою “Варто 11.0” Цього разу їхніх знань було достатньо для донорів. Цьому успіху передували години та місяці наполегливого навчання Надії та Івана. У другій заявці було багато соціальних та економічних аспектів, які цього разу наші герої гарно обгрунтували:
“Не стільки було проблем зі складанням фінансового плану, як з обгрунтуванням, чи воно буде корисним для когось. І за пів року ми зробили те, що ви тут зараз бачите. Сьогодні навіть не віриться, що ми за пів року це все встигли це зробити! Зараз, коли звертаєшся за замовленням тренажерів реальних, тільки 4-5 місяців кажуть на них чекати. Дякувати Богу, ми встигли, бо грант теж мав свої часові обмеження. Так виник наш простір”.
Наша дитина придумала логотип
Надія розповідає простір назвали “Люби Себе“ тому що кожен має любити своє тіло, яким би воно не було і старатися, тому що ти живеш в тому тілі, – говорить Надія та згадує, як логотип для “Люби Себе” власноруч створив їхній з Іваном син. Хлопець зараз навчається у Львівській Політехніці:
“Логотип придумав наш син! Він зараз вчиться у Львові. Телефоную до нього і кажу: слухай, давай щось придумаємо? Давай щось зробимо, бо треба, щоб воно все гарно виглядало. Логотип цей ми ще створили на першу подачу заявки. Дитина наша придумала, як то має виглядати. Кольори вже підбирали так, щоб запам’ятовувалось воно, привертало увагу. Щоб було не дуже сильно агресивно і спокійно. Багатьом логотип сподобався, бо багато людей задавали питання – а де ви взяли таке? Не було в нас якихось супер розробників, самі так придумали. Чому “Люби себе?” Це таке теж суто спонтанне рішення було, зараз дуже модні англійські назви, а ми собі так подумали, а чому б не придумати щось своє українське?! Українською теж дуже гарно виглядає, правда ж?”
Першим був прикордонник на велосипеді
“Нашими найпершими клієнтами були прикордонники. Взагалі першим клієнтом у нас був прикордонник, який приїхав на велосипеді! – каже Надія. Як зараз пам’ятаю… Ми 24 червня минулого року відкрились, а він вже 25 приїхав до нас та сказав, що хоче взяти абонемент на місяць, але він не може називати нам свого прізвища, хоче займатися в центрі інкогніто. Згодом були ще прикордонники і ветерани…”
Військові під час занять комунікують між собою
Надія зізнається, що точну цифру сказати важко, адже не всі відвідувачі розкривають, що вони ветерани чи військові. Але факт того, що за понад рік існування “Люби Себе” став осередком фізичного та ментального зцілення для багатьох ветеранів і діючих військових, залишається фактом:
“Ми не всіх питаємо, чи вони ветерани. Якщо вони хочуть сказати, що так – то кажуть. Наприклад ті ж прикордонники не всі мають посвідчення-УБД, через ті чи інші бюрократичні нюанси. Але і для прикордонників ми зробили ціну таку ж, як для військових з УБД. Ми дуже лояльно до цього ставимося, бо ці хлопці та дівчата теж несуть свою нелегку ношу. Майже всі вони були на бойових позиціях. Коли вони хочуть сказати – кажуть. А є такі, що навіть не хочуть згадувати, що десь там були, кажуть, що не будуть ветеранськими програмами розраховуватись, просто купують звичайний абонемент і все”.
Отож статистики ветеранів у центрі не ведуть. Важливо сказати, що військові під час занять комунікують між собою, з Іваном та тренерами Володею і Богданом. Чоловіки розуміють одне-одного часом навіть без слів. У душу нікому ніхто не залазить. Якщо треба, то людина поділиться своєю історією сама. А тут кожен другий має свою вражаючу життєву історію. Для когось “Люби Себе” – краще за будь-якого психолога.
“До нас на масаж приходить мама 21-річного загиблого Героя України. Жінка із сусіднього села. Вона буквально нещодавно почала ходити до нас. Ми коли з нею говоримо, вона каже – знаєте, я тільки тут з вами можу поговорити. Найбільше з нею Іван спілкується”.
Надія помітила, що зараз люди у своїй більшості не до кінця розуміють, що відбувається. І що людям, які перенесли біль втрати чи іншу травму від війни, не можна казати – Я тебе розумію:
“Не можна таким людям говорити я тебе розумію. Це може сказати лише та людина, яка пройшла такий же біль. Питають маму загиблого хлопця за гроші… Тобто, скільки вам виплат дали, а скільки ви взяли за це, скільки заробили на тому і так далі… Тобто, люди не думають навіть за те, що цій мамі болить. Вона нам каже, що минуло 11 місяців від того, коли син загинув, а їй не легшає. І не полегшає ще невідомо скільки часу. Можливо навіть ніколи”.
У творців “Люби Себе” є спільні точки дотику з більшістю їх відвідувачів. Тут завжди з розумінням ставляться до людей і можуть щось порадити чи розрадити, бо й самі вже пройшли схоже пекло ще тоді, в 2014-2015 роках. Ветерани розуміють одне-одого з напівслова, з першого потиску руки, навіть з погляду. У цьому велика сила даного місця:
“Прикордонникам гідромасаж дуже допомагає. Буває що посеред ночі зі зміни навіть приходять, просять відкрити. Ми відкриваємо. Чоловік до нас їздить, він починав з бігової доріжки по 5 хвилин. Приїздив до нас щоранку. Ще нікого не було, 9 година ранку, ми тільки-но відкрились, він приходив і ставав на бігову доріжку. Спочатку по 5 хвилин, потім по 10. Каже: Я вже не можу без вас! Йому тільки кардіо можна було. Спочатку була бігова доріжка, потім велотренажер. Він каже: Я себе настільки добре почуваю, як ніде!” У нього були проблеми з суглобами, стало краще!”
Я боялася передзвонити чемпіону, а потім сиділа і плакала
Надія згадує як довго не наважувалася запропонувати роботу тренером ветерану війни Богдану. Героїня була впевнена, що маючи високі спортивні досягнення, які мав Богдан вже на той час — він просто не захоче йти працювати у сільський центр.
“У мене одразу виник бар’єр. Ну як то я буду дзвонити до чемпіона! Було день сиджу, не наважуюсь. Ну я йому передзвоню, а він мене відфутболить… Таки наважуюсь, телефоную, пропоную йому роботу. Богдан підіймає слухавку і каже: А я не знаю, чи вам підійду! Ви на мене подивіться… В мене зайва вага, на голові шрам, на мене люди будуть дивитися. Чи підуть вони до мене!?…Я боялася передзвонити чемпіону, а потім сиділа і плакала. Богдан досяг багато! Стати шестиразовим чемпіоном України… Це людина вкладала сили і здоров’я. 25 років він займався. І тут я така телефоную і пропоную тренером в село, в спортивну залу! І тут він мені каже, ви приїдьте подивіться на мене. Кажу: Богдане, приїздіть!“.
Богдан приїхав, але він комплексував спочатку. Сором’язливий. А потім він почав працювати з дітьми і здається, що Богдан, що діти змінилися! Діти підходили до Богдана і питали: “А можна ми вас пощупаємо? Ви точно чемпіон з пауерліфтингу?! – Надія сміється… Дуже багато Богдану допомогли діти. Так що йому нема коли сумувати!”
Надія також поділилася, що спершу вони з Іваном возили Богдана на роботу до Краковця. Дорогою команда щоразу, проїжджала повз цвинтар, де похований побратим Богдана. І чоловік щоразу у тій точці згадував це та, як вперше, промовляв – ось тут мій друг побратим похований. Богдан ніби не пам’ятав, що вже казав це вчора і позавчора і ще багато-багато разів.
Усе починалося з однієї бджоли!
Коли Іван після контузії не міг добре говорити, Кожаки звернулися до лікаря апітерапевта. Апітерапевт – це фахівець, який займається лікуванням хвороб та реабілітацією організму за допомогою бджолиної отрути та продуктів бджільництва:
“Це були укуси бджіл. Усе починалося з однієї бджоли. Ми коли приїхали, не думали, що там буде стільки людей, але це як конвеєр. Я дуже вдячна, що ми все-таки їх знайшли. Це були три курси. Ти доходиш до двадцяти укусів бджіл за раз. Після першого разу йому нічого не допомагало. Лікарі казали, що нервова система відновлюється дуже повільно. Потрібен час і бджоли. Після третього курсу Іван почав говорити! Він заспокоївся, він почав бачити, що в нього є дружина і діти!”.
В родині є німецька вівчарка Реккі. Цей пес – великий друг Івана. Чоловік багато займається з собакою, це також допомагає:
“Іван собаку нашого витренерував так, що це тільки треба бачити! Чоловік з ним багато займається, вони справжні друзі! Собаки дуже і дуже розумні. Мені інколи здається, що вони такі як люди!“
У тренера центру, Володі також є великий пес, з яким він проводить багато часу. Володимир поділився з редакцією своїм досвідом про те, що допомагає йому у реабілітації:
“Я особисто вже три роки займаюсь загартовуванням дуже на серйозному рівні. Обливаюсь холодною водою. Це та спорт тримають на плаву. Щоб не сідати на алкоголь чи якісь інші важкі речі, треба переходити на речі, які тебе реально підтримують. Я мав сильні панічні атаки, це досить неприємна штука. Антидепресанти не допомагали. І тільки шляхом відновлення сам собою, природою, холодною водою та спортом, зараз можу триматися та фізично стійкий. Можу з побратимами та загалом військовими говорити на будь-які теми.
У нас тут поряд є урочище Студенець, там є басейн та джерело Святого Онуфрія, влітку там вода +16, а взимку вона до нуля опускається і цілий рік ти фактично загартовуєшся. Не усі займаються спортом, більшість виручає сім’я, друзі та близьке оточення. Головне не замикатися в собі. Той, хто в собі замикався і тримав то усе в голові, в більшості мав суїцидальні думки. Тут тільки спілкування. Просто говорити з ветераном як зі звичайною людиною. А не випитувати у нього, а що ти там, а як ти там, а ти когось вбивав?… Хлопці всі різні, але фактично з наших усі, кого ми тут маємо, відновились. У нас тут був молодий хлопчина, який зробив суїцид. Це тому, що він якраз-таки був замкнений і нікому нічого не розповідав. І дуже шкода. А так усі повідновлювались, бо сім’я, діти… І просто середовище, побратими, яких ти зустрічаєш. Ми сидимо з ними і просто з того сміємося, що могли у будь-який час загинути. А живі та сміємось, бо сміємось”.
Наприкінець тренер Володя показує нам корисні вправи для спини та розповідає про три типи людей у спортзалі:
“Перший тип людей – підсніжники. Це ті, хто скоро приходить і так само скоро йде. Понеділком почали, понеділком закінчили і будьте здорові! До весни прийшли, три тижні позаймалися, форму набрали і все, їх все влаштовує. Після підсніжників, що відходили місяць, йдуть нарциси. Нарциси – це другий тип людей. Вони самозакохані, любуються собою в дзеркалі, як починають потрошку щось бачити. В дзеркало по 100 разів за заняття дивляться і все ж здаються, як і підсніжники. Потім йдуть півонії! Третій тип. Це Ті, хто квартал відходив. Вони вже такі всі пишні гарні, пахучі. Якщо ти період підсніжника, нарциса, півонії проходиш – тебе вже починає тягнути до спорту саме тіло. Ти часу не маєш, ти втомлений, але все одно йдеш і займаєшся. Особливо зараз, коли спека то важко. Бо що таке тепло? Це шкода здоров’ю. Так, це класно, коли ти відпочиваєш, засмагаєш на сонці і нічим не переймаєшся. Але коли ти працюєш на сонці, твоя нервова система та все тіло перевантажені і дуже сильно тебе втомлюють. Холод – це є здоров’я та молодість!
Родина Кожаків навчилася жити наново і знайшли в собі сили творити хороше та корисне. За це доля подарувала їм справу, яку вони дуже і дуже люблять. Ба більше, їхня справа зцілює тих, хто зараз потребує підтримки. До центру приходять сільські діти, скоро почнуть ходити дітки з інтернатів. Деякі діти навіть долають по 10 кілометрів пішки, щоб тільки позайматись тут. Редакція URSA.MEDIA бажає успіху та процвітання спортивно-реабілітаційному комплексу “Люби Себе”. Дякуємо Івану, Надії, Володі та Богдану за внесок у збереження цілей сталого розвитку нашої країни. Завдяки цим людям Краковець щодня стає кращим.
Цей матеріал створено в рамках проєкту IDEM e.V. за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.
