Здавалось би, навіщо європейським лікарям кидати свої комфортні кабінети та вирушати в українські села, що знаходяться за кілька кілометрів від росії? Під звуки вибухів стоматологи -волонтери з Литви, не маючи абсолютно ніяких умов для праці, щодня рятують українців у деокупованих селах Харківщини. URSA.MEDIA поспілкувалася зі сміливими медиками та їхніми пацієнтами, вийшла важка історія про війну, людей та волонтерство.
У свої 75 Тетяна – жителька деокупованого села Безруки, що на північ від Харкова, залишилася без жодного зуба. Тим не менш, спираючись на палицю, прийшла на прийом до стоматологів. Пенсіонерка радіє, що нарешті з’явилася можливість хоча б проконсультуватися, адже вже 4 роки їй доводиться їсти тільки яснами. На вставні зуби немає ні грошей, ні сил.
«Варто мені поїсти, у мене починають кінчики язика пекти і ясна, піднебіння, все»,- жаліється Тетяна Рітасу та Котріні, стоматологам-волонтерам, що приїхали до України допомагати людям на деокупованих територіях.
Медики почали оглядати пенсіонерку. Пронизливий звук сирени прорвався до амбулаторії. Ні Тетяна, ні лікарі не зважали на це. Місцеві звикли, а іноземці морально готувалися до поїздки в Україну.
«Було страшно сюди їхати, – ділиться думками молода фахівчиня Котріна і додає: – ми розуміємо, якщо ми не будемо допомагати цим людям, українцям, то окупанти приїдуть і до нас. Це наша мотивація. Ми медики і це наша місія – допомагати людям».
Звуки сирени повітряної тривоги в цих місцях – не рідкість. Деокуповані території на півночі від Харкова розташовані дуже близько до російського кордону, тому обстрілювати ці села окупанти можуть не тільки ракетами, але й артилерією.
Загалом до України приїхали 4 стоматологи. Троє з Литви: Котріна, Крістіна і Віте, а Рітас, хоч він також є литовцем, завітав зі Швейцарії, бо вже багато років має там свою стоматологічну клініку. Усі взяли відпустки і за власний кошт вирушили сюди – на тиждень. Тут кожного дня мають роботу: їздять звільненою Харківщиною і надають місцевим стоматологічну допомогу та консультацію.
Втім, через відсутність необхідного обладнання вирішують проблеми радикально – виривають зуби. У кабінеті немає навіть водопостачання, а залишки інструментів надто старі. Про інше обладнання не йдеться – тільки стоматологічне крісло та медикаменти.
У цей час друга група фахівців, Крістіна та Віте, пораються в шістьох кілометрах від кордону з окупантами – у селі Малі Проходи. Стоматологічне крісло було б розкішшю, але його тут взагалі немає. Замість цього старенький стілець, стіл та ржавий умивальник. Електропостачання й досі не відновили – надто сильно російські загарбники розтрощили місцеву інфраструктуру.
Староста Проходівського старостинського округу Світлана Кучеренко каже, що сюди не завжди пускають навіть волонтерів – надто небезпечні території. Тому про регулярну кваліфіковану медичну допомогу для місцевих – не йдеться.
«Проходи знаходяться майже на кордоні. Із самого початку повномасштабної війни сюди зайшли орки і вони тут майже 8 місяців пробули. Визволили село 11 вересня минулого року. Люди пробули в окупації. Фактично вони не отримували медичних послуг, вони сиділи в окупації, як в ізоляції. Сьогодні тут ще йдуть бойові дії, але не такої інтенсивності як раніше. І люди повертаються, відбудовують свої домівки. Тому медичні послуги – це життєва необхідність», -пояснює чиновниця.
Для цих людей можливість проконсультуватися з лікарями – це не тільки про фізіологічне здоров’я, але й про моральне. За можливості, місцеві не втрачають нагоди поділитися наболілим. Хтось жаліється на розтрощений дім, хтось розповідає про онуків, а у декого й досі перед очима стоїть образ вбитої рідної людини.
«Чоловіка рознесло на шматки. Сина теж похоронила. Мене город лікує. Я по стихії земля. Якщо важко – тяпочку в руки і пішла, по городу походила і мені трішечки легше», – розповідає медикам пенсіонерка з Малих Проходів Віра.
Лікарі уважно вислуховують стареньку, підкидують декілька слів підтримки і приступають до своєї роботи. Навіть радикальне рішення проблеми, а саме видалення зубів, у цих місцях є дуже актуальним. Іноземці приємно здивовані тим, що незнайомі люди без жодних вагань довіряють їм цю процедуру. Крістіна ділиться:
«Моя особиста мотивація – це відчуття несправедливості, воно просто душить. І що б ти не робив, цього все одно не вистачає. Якщо я можу чимось ще допомогти – я це зроблю. Саме тому я тут».
Її колега Рітас додає: «Ситуація досить складна, адже чи не у кожного, хто до них звертається, є захворювання».
«Майже у кожної людини є багато зубів із карієсом, глибоким карієсом, інфекції різні. Вони приймають якісь ліки, що знайшли у себе вдома, місяцями. А інфекції все одно розвиваються. Погано. Напевне, є можливість поїхати, наприклад, у Харків. Але це дуже дорого, вони не можуть це собі дозволити. А ще для деяких людей похилого віку це довга дорога, це складно», – розповідає лікар. Але додає, що стійкістю українців здивований:
«Ми розповідаємо, що сьогодні можна працювати безболісно. І ми це робимо, звичайно. Люди не дуже й бояться. Я бачив багатьох людей у світі і хочу сказати, що українці дуже міцні та не чутливі у питаннях лікування зубів. Я дуже пишаюся цими людьми, це класні пацієнти. Вони дуже добре тримаються».
У Малих Проходах й досі спостерігається напруження. Регулярні вибухи, які тут чують всі, не створюють ілюзії безпеки. Місцеві зізнаються, що таки побоюються повторного прориву росіян, хоча всім серцем вірять у ЗСУ.
«Не бояться тільки дурні. Так всі у нас тут кажуть зараз. Страх такий, звичайно, є. Але велика надія, що ніхто сюди до нас вже не прийде. У нас є захист. У нас є наші хлопці, яких ми дуже любим», – розповідає Віра. В її городі жили окупанти, коли сама старенька ховалася у підвалі. Тож про близький контакт з ворогом вона знає не гірше за інших.
Військових тут дійсно люблять. І не лише за захист рідного села, але й за доброту. Бо коли комусь із місцевих стає зле, та не настільки, щоб викликати «швидку», допомоги просять саме у них.
Литовці ж кажуть, що до України обов’язково повернуться. Вони проаналізують особливості цієї, так би мовити, пробної поїздки і наступного разу привезуть із собою значно більше обладнання. Крістіна впевнена, що такого роду волонтерство буде актуальним ще довго, зокрема й після цієї війни:
«Я гадаю, що проблема не тільки через війну, але й через те, що Україна була пострадянською державою, як і ми. Що стосується стоматології, здоров’я порожнини рота, у вас так само не працювала і не працює превенція. І зразок західної медицини, західної стоматології потрібен, щоб навчати і трішки змінювати менталітет у питаннях здоров’я. Ми можемо десятиріччями реалізовувати якісь проєкти разом і, звісно, приїжджати, щоб допомагати лікувати українців».
