Селфі на кістках: чому під завалами найвідомішої багатоповерхівки Харкова й досі лежать тіла загиблих та чим це загрожує місту

Будинок на вулиці Наталії Ужвій, 82, що на Північній Салтівці у Харкові, був зруйнований російською ракетою ще на початку повномасштабної війни. З тих пір його руїни стали місцем зустрічі відомих українських та навіть іноземних суспільно-політичних діячів. Саме сюди запрошують впливових осіб з метою продемонструвати їм біль усього міста. Зокрема, біля розтрощеного дому побував глава держави Володимир Зеленський, оглядав руїни верховний комісар ООН у справах біженців Філіппо Гранді, а фото зруйнованого будинку виднілися на перших шпальтах світових видань.

Однак всесвітня увага, прикута до трагічно відомого будинку, вже ніяким чином не допомогла його колишнім жителям, які похоронили під завалами своїх близьких.

Цілих півтора роки люди вимагали від місцевої влади розпочати розбір завалів та витягнути тіла їхніх рідних: записували відео звернення до влади, складали петиції до президента тощо.

Дехто з постраждалих навіть винаймав альпіністів в надії витягнути рештки тіл самостійно. Демонтаж багатоповерхівки розпочали аж восени 2023 року. Ми поспілкувалися з колишніми жителями будівлі, волонтерами та екологом, аби розкрити деталі трагедії.

Не було евакуації, а таксисти брали 10, 12, 15 тисяч гривень за поїздку

Пенсіонерка Олена Нікітенко нервово потягує цигарку біля величезної купи брухту, яка колись була її домівкою. Російська ракета, яка влучила в багатоповерхівку, в момент забрала й житло й спогади.

«Я проживаю у 64 квартирі. Проживала… все своє життя. У нас була трьохкімнатна, залишилася двокімнатна. Це все дуже сумно, адже тепер проживати ніде».

У колись великій квартирі проживала й велика родина: Олена, її сестра з чоловіком, їхній син із дружиною та 7-річна внучка. Жили дружно, спокійно й безпечно, – згадує Олена.

 Донька зі своєю родиною жила поряд – у цьому ж будинку, тільки в іншому під’їзді. Усього в багатоповерхівці було 128 квартир, в яких проживали такі ж люди, як наша героїня.

Та все змінилося минулоріч. 24 лютого став точкою відліку, бо звуки вибухів на Північній Салтівці було просто неможливо непочути. Зранку того дня пенсіонерка Олена Іванівна прийняла дзвінок від доньки. Це було найстрашніше, що вона чула за всі роки свого життя.

«24 числа о 5 ранку я почала збиратися на роботу і почула всі ці вибухи. Донька телефонує: «мамо, війна!». У нас тут за гаражами городи. Вона каже: «мамо, на городах танки!». Я запитала які, вона відповіла, що не знає: «на городах танки, нас обстрілюють!».

Почалась масова евакуація населення – люди покидали домівки власними силами. Деякі мешканці Північної Салтівки виїжджали в перші години вторгнення, хтось залишився на довше і врешті виїхав, не витримавши усієї напруги. Та не у всіх були авто й пальне, а організованої евакуації, згадує волонтер Андрій, не було. Північну Салтівку з першого дня вторгнення почали обстрілювати.

«Не було евакуації, а таксисти брали 10, 12, 15 тисяч гривень за поїздку з Північної Салтівки до Південного вокзалу й далеко не кожен хотів їхати. Тому я подумав, що я хоч комусь зможу допомогти. У мене був повний бак пального, я приїхав на Північну Салтівку і поки була можливість, заїжджав на подвір’я, запитував, кому потрібна допомога. Люди просто не вірили, що я готовий когось везти безкоштовно. Що у них було в руках? Все їхнє життя – це валіза, у когось була кішка чи собака, і люди таким чином виїжджали з міста. Там було небезпечно залишатися, людям було страшно», – розповідає чоловік.

Два молодих хлопці бігли до під’їзду і кричали: “там люди, там люди”

Звісно, були й ті, хто не виїхав – не зміг, або прийняв таке рішення свідомо. Через високу інтенсивність обстрілів, місцеві здебільшого проживали у підвалах. Оскільки окупанти контролювали території по інший бік харківської кільцевої дороги, то лупити по житловим районам вони могли чим завгодно: снарядами, ракетами чи мінами. Але 5 березня ситуація погіршилася – в небо піднявся російський бомбардувальник, який скинув, за словами свідків, 2 авіабомби в 16-поверхівку.

 У цей момент у підвалі саме цього будинку розміщувалось немало людей. Місцеві кажуть про кілька сотень, адже раніше там була танцювальна школа, тож приміщення було чистим і просторим. Тому туди сходилися мешканці й сусідніх багатоповерхівок. У момент вибуху переховувалася у підвалі й Людмила. Жінка розповідає, що спустилася зі своєї квартири до підвалу за 10 хвилин до вибуху.

«Це було взагалі щось жахливе! Ми коли сиділи, весь дім здригнувся, на нас посипалась крейда. Було влучання саме на 10 поверх, туди, де ми живемо. Це просто у сорочці родились, тому що залишилися жити», – ділиться своїми спогадами Людмила.

На щастя, підвал витримав, тож великої кількості жертв вдалося уникнути. Коли люди вийшли на вулицю, то побачили гори залізобетону і палаючі руїни будівлі.

«Два молодих хлопці бігли до під’їзду і кричали: «там люди, там люди! І там чоловік лежачий, інвалід. Ми його тільки поклали». І якийсь чоловік у віці висмикнув їх звідти: «Куди?! Вже не можна!». І все, пішов дим, усе тряслось», – згадує перші хвилин після вибуху Світлана, жителька сусіднього дому, яка теж переховувалася у підвалі цієї 16-поверхівки.

Жінка, як й інші місцеві, заявляє, що на момент удару у деяких квартирах знаходилися люди. Серед них був і чоловік сестри Олени Нікітенко – Петро. Він повернувся додому незадовго до трагедії, щоб охороняти майно. Чоловіку було 55 років. Завдяки свідченням сусідів та роботі альпіністів, яких найняла родина, жінці вдалося скласти приблизну хронологію обставин, за яких загинув Петро.

«Коли був приліт, він знаходився біля шахти ліфта. Тіло й досі не знайдено. Ось шахта ліфта. Вона до сих пір не розібрана. Петя знаходився на 16 поверсі. Можливо, якщо верхню частину завалу розібрати, то його знайшли б. Але він досі вважається зниклим безвісти. Востаннє чоловік виходив на зв’язок 4 березня, 5 березня зранку він теж виходив, а о третій годині дня сталася трагедія. Він розповідав про обстріли, що гучно, немає ні світла, ні води. Описав обстановку, намагався жартувати, звісно… Спочатку була надія, що Петя встиг виїхати, але коли альпіністи знімали речі, вони знайшли його мобільний телефон. Тобто він поспіхом вибігав і просто залишив мобільний телефон на столі. Якби Петро хотів кудись виїхати, він би взяв із собою мобільний та зв’язався з рідними», – розповідає Олена.

Всі ходять та фотографуються на кістках мертвих людей

На жаль, Петро може бути не єдиним, чиї рештки залишилися під грудами залізобетону. Місцеві заявляють про щонайменше 9 людей, тіла яких можуть там знаходились і до сьогодні, адже завали й досі повністю не розібрали.

Валентина Зибіна, жителька будинку, жаліється, що люди, які приходять сюди заради фото, навіть не здогадуються, що роблять селфі у жахливому місці. Але більшість загиблих, за її словами, це квартиранти, тому виходів на їхніх родичів місцеві не мають.

«9 людей тут загинуло. Всі ходять, фотографуються на кістках мертвих людей. Знайдіть цих людей, 9 чоловік! Я особисто була знайома з Петром із 16 поверху. Дуже порядний сім’янин. Я приходила, приносила лампадку, квіти. Я знаю, що тут загинули люди. Я їх бачила тут 5 березня. Наприклад чоловіка, дружину і 2-річну дитину. Розумієте, жителі цього будинку знають одне одного, але квартирантів не знають, бо це сторонні люди. І після 15:20 ці люди зникли. І їх, напевне, хтось шукає. У них же мають бути родини. Всі сюди влітку приходили та відчували трупний сморід», – обурюється жінка.

«У цьому випадку можна говорити не тільки про моральну складову цієї трагедії» – каже координатор громадської організації екологічного спрямування «Зелений Фронт» Олег Перегон. Тіла, вчасно не вилучені з-під завалів, несуть наслідки для екології та загрози для людей, що проживають поруч.

«Якщо це екосистема лісу, степу чи річки – загиблі тварина чи людина швидко поглинається екосистемою. А тут йде мова про місто – урбаністичний ландшафт, де немає ані хижаків, ані тих тварин, що постійно чи випадково можуть харчуватися рештками. Тому й ризик виникнення хвороб та просочування трупної отрути є набагато вищим. Хоч нам здається, що це цегла та бетон, тварини там все одно можуть бути – миші чи щури, які будуть звертати увагу на ці трупи, намагатися харчуватися ними і переносити страшні інфекції та отруту. Є дуже великі ризики, тому й проводять розбори цих завалів. Будь-які рештки в таких місцях завжди мають бути вилучені і поховані згідно зі всіма санітарно-екологічними нормами» – зазначає експерт.

“Будь-яка екосистема не може існувати без загибелі певної частини живих організмів, які є часткою цієї екосистеми. Вони дуже швидко поглинаються передбаченими для цього мікроорганізмами та тваринами. Але коли трапляються значні потрясіння для екосистеми, як от бойові дії, які призводять до загибель дуже великої кількості тварин і людей, екосистема не справляється і не може поглинути таку велику таку кількість залишків. А вже це є причиною виникнення дуже небезпечних явищ” – пояснює Олег.

За словами перегона, перша небезпека від того, що будь-яка істота несе в собі певну кількість шкідливих мікроорганізмів. І коли відбувається повільне розкладання трупу, всі ці організми, віруси й бактерії можуть викликати хвороби. Наприклад, це можуть бути збудники холери, туберкульозу чи хто зна чого щє. Вони починають ширитися екосистемою, потрапляють у ґрунтові води чи переноситися пилом – в залежності від того, що це за інфекція.

Другий удар полягає у тому, що при розкладанні тіла в таких умовах може вироблятися трупна отрута. Це набір з недоперетравлених мікроорганізмами речовин органічного походження, які дуже токсичні для будь-якої істоти включно з людиною. І потрапляння їх у ґрунтові води, а звідти в екосистему може призвести навіть до того, що людина знайде гриби або ягоди в лісі і навіть через них зможе отруїтися. Такі випадки можуть бути в місцях масової загибелі тварин або в місцях масового поховання людей.

Також хімічні речовини залишаються і після кожного вибуху, оскільки ворог нерідко залучає хімічні боєприпаси. Все це у сукупності може привезти до забруднення ґрунтів і води. Свого часу отруювали колодязь, кидаючи туди тіло людини чи тварини, через що ним було неможливо користуватися. Це саме може відбуватися, якщо будуть забрудненні ґрунтові води.

Під час розбору тіл не знайдено

Щоб надати розголосу цій історії, місцеві звернулися з відеозверненням до місцевої влади, яке завірусилося мережею. Адже за понад півтора роки повномасштабної війни вони очікували дещо більшого: вирішення питання із житлом та розбору завалів.

Допомогли звернення чи петиції до президента – сказати важко, однак через деякий час профільний департамент Харківської міськради виніс рішення щодо знесення першого під’їзду багатоповерхівки. Кошти задля цього виділили на сесії. Там же підкреслили й свою позицію стосовно надання житла мешканцям цього будинку:

«Ніхто не знає як пройде процес знесення. Нам потрібно зняти з верхньої точки ліфтове приміщення вагою 60 тон. Обговорюємо це з техпрацівниками, інженерами. Міський голова зустрічався з мешканцями. Їм було запропоновано допомогу в побуті, гуртожиток тощо. У місті пошкоджено близько 50 тис. квартир. У Харкові не було таких руйнувань з часів Другої світової війни», – зазначив Олексій Богач, перший заступник директора Департаменту житлово-комунального господарства.

Процес розбору завалів триває й до цих пір, а люди, які вірили в те, що демонтаж багатоповерхівки дасть можливість витягнути залишки тіл з-під завалів та похоронити їх за християнськими звичаями, вже втрачають віру. Адже у відповідь на запит URSA.MEDIA департамент житлово-комунального господарства Харківської міської ради зазначив, що під час розбору завалів будинку 82 по вулиці Ужвій рештки людських тіл поки знайдено не було.

URSA.MEDIA й наділі слідкуватиме за перебігом цієї трагічної історії та процесом розбору завалів.