Усміхнений, завжди охайно одягнений, веселий та жартівливий — він сильно змінився. 24 лютого 2022 року його обличчя ніби вмить зістарилося: стало сірим, з відблиском сталі у погляді. Суворості додавало перше сиве волосся у зачісці, перші зморшки поміж насуплених брів.
Вони не впізнавали його. Хіба може бути ТАК усього за кілька днів? «Їдьте, ми ще обов’язково зустрінемося», — чули вони від нього. Але як? Як покинути того, кого ти кохаєш усім сердцем? Того, з ким проводили найщасливіші миті, того, з ким навпіл ділили сум, того, який був натхненням?
Від нього більше не пахло першим студентським коханням, ранковою кавою в улюбленій кав’ярні, тихими посиденьками на лавках у сквері, гучними вечірками на головній площі. Змінився навіть запах. Тепер він поєднував у собі аромати пороху, нескінченного диму, мастила, давно не праного солдатського одягу, лютневого морозу та… болю. Біль просякнув усе — біль проковтнув його.
Його — ще нещодавно зелений, сонячний та доглянутий Мелітополь. Сьогодні ми не будемо говорити про повністю окуповане з 1 березня 2022 року місто сухими фактами. Про нього розкажуть вони — його люди, яким довелося попрощатися з Мелітополем у різний час.
Вікторія, 23 роки, майстриня манікюру у Німеччині
Мелітополь… Тут кожна вулиця, кожен будинок здавалися такими знайомими, такими своїми. Шум стихійного ринку на «Дитсаді», де бабусі щодня продавали зелень незалежно від пори року та погоди, запах лип улітку, гарячий асфальт після дощу, маршрутки, які вічно спізнюються. Я згадую це все з теплом та сумом.
Коли прийшла росія, місто змінилося. Колись привітні й доброзичливі люди майже перестали розмовляти. Усі шепотіли, боячись сказати щось зайве.
У березні 2022 року я зрозуміла, що залишатися більше неможливо, і ми вирішили виїжджати. Їхали у довгій колоні машин. Серце завмирало на кожному блокпосту. Здавалося, що навіть дихати зайвий раз небезпечно. Хтось плакав, хтось мовчки дивився у вікно.
Коли ми під’їжджали до Запоріжжя, раптом почалася стрілянина. Мені здавалося, що це кінець. І коли я відкрила очі, перше, про що я подумала: «Чи я жива?». Свідомість досі відмовляється розуміти, що відбувалося тоді — цей страх досі залишився зі мною, закарбувався в пам’яті.
Мелітополь — це місто, що подарувало мені свободу, безтурботність і тепло студентських років, що пахли свіжим ранком, молодістю і мріями про майбутнє. Разом зі страхом у моєму серці залишилася і любов до Мелітополя. До його тиші, до людей, які робили його живим. Я знаю, що одного дня повернуся. Це місто завжди буде частиною мене, і ніхто не зможе цього забрати.
Станіслав, 27 років, військовослужбовець ЗСУ
За останні 4 роки я відвідав дуже багато українських міст: від індустріального ритму та простору східних до маленьких та затишних західних. Але жодне з них не змогло залишити в мені такі відчуття як рідний Мелітополь. Адже домівку неможливо замінити, не знаважаючи на красу та різноманіття інших місць.
Згадуючи своє рідне місто, не можу передусім не подумати про своїх найкращих друзів. Незабутні вечірні посиденьки, за якими я дуже сумую, фестивалі та свята на міській площі, жодного з яких ми не пропустили, досі гріють мою душу навіть в найсильніші морози.
Ті прості речі, які розчаровували мене тоді, зараз здаються такими дрібницями. Як вставав рано, аби встигнути на роботу, з якої мав одразу їхати у коледж на вечірню зміну. Пам’ятаю вид з вікна, який мене дуже дратував картиною Кіровського ринку та метушіння людей. Зараз не можу згадувати найкрасивіші заходи сонця, які супроводжували наші перекури на балконі під час вечірніх посиділок.
На жаль, через усім відомі обставини, ми не можемо зараз зустрітися особисто. Прогулятися красивим парком Горького, міською площею та рідними вулицями. Це кращі роки життя, друзі, кохання. Я сподіваюся, що настане мир — і ми зможемо повернутися додому.
Єлизавета, 24 роки, менеджерка магазину одягу
Мелітополь — це не просто назва на карті. Це частина моєї душі, яка завжди буде зі мною. Більшу частину свідомого життя я прожила саме там, і це місто стало мені до болю рідним.
Найцінніший спогад — це субота, ранок, і ми з мамою приїхали на ринок вибирати мені одяг. Там, між рибними рядами, овочами та квітами, ховаються ряди з одягом — цілі лабіринти, де можна знайти все: від теплих зимових курток до легких літніх суконь.
Думаю, у кожного є така ж травма: на вулиці холодно, купа людей, але треба знайти ті самі теплі чоботи і, звісно, поміряти їх на картонці у тітки Люби. Мама обов’язково перевірить пальцем розмір…
Особливе значення має аромат, який панує на ринку. Він наповнений солодкістю фруктів, пряністю спецій, свіжістю випічки та копченістю ковбас. Мою увагу завжди приваблювати величезні коти та собаки в рибному і м’ясному відділах, а мама чомусь не дозволяла їх гладити…
Проте з впевненістю можу сказати: голодними вони точно не були, на відміну від мене. Після всіх знущань із приміркою та купівлею одягу та взуття, ми прямували до мого найулюбленішого місця на ринку. Так-так, я про кіоск з хот-догами.
Гарячий, ароматний, ідеально збалансований — мелітопольский хот-дог завжди був чимось особливим. Можливо, справа в місцевих продуктах, адже навіть булочка завжди здається більш мʼякою, а сосиска — соковитішою, пікантності додавала морква по-корейськи. Тільки після цього перекусу я вважала поїздку на ринок вдалою.
Якби в мене була можливість повернутися, я вибрала б саме ці щасливі моменти. Усім серцем вірю, що колись настане день — і ми всі зможемо поїхати у вільний Мелітополь і відчути себе так само, як колись!
Богдан, 23 роки, художник
Що для мене Мелітополь? Передусім — рідне місто, де я народився, пішов у дитячий садок, школу й університет. Для мене це 21 рік безтурботного життя у рідних стінах, це рідні та близькі, які можуть допомогти та надати підтримку у будь-який момент, це тісне коло спілкування й друзі, перевірені роками.
Раніше мене дуже дратував розмір міста. Здавалося, що я живу у в’язниці, все набридло — і хочеться вибратися. Зараз, живучи у Києві, я розумію, що настільки маленьке місто — це зручно. Я ледве не з закритими очима міг його обійти, а тут за 2,5 роки все одно можу заблукати.
Друге — це люди. У Мелику всі були, ніби далекі родичі, а тут всі якісь прямо чужі.
Виїздив я влітку 2022 року саме через те, що вже не було сил терпіти ці зміни у рідному місті. Це як найкращий друг, що став наркоманом: він ніби все ще близький, але йому вже начхати на вашу дружбу.
Виїздити було страшно, враховуючи те, що я віз документи й деякі елементи екіпірування своєму другу-військовому. Плюс я постійно допомагав знайомим на підконтрольній території: фоткав скупчення техніки, знімав деякі місця, повідомляв про переміщення. Тим більше був на всіх мітингах — у мене відео звідти у ТікТоці 1,5 мільйони переглядів зібрало. Тому рано чи пізно мене б знайшли.
Саме в Мелітополі я став тим, ким себе знаю. До болю образливо, коли все це забирають, не спитавши дозволу.
Я шалено сумую за самотніми нічними прогулянками від дому й на інший кінець міста. Мелітополь — це місце, де я знаю кожен куточок.
Максим, 35 років, будівельник
Мелітополь мав атмосферу типового, але гарного українського міста. Вечірні прогулянки нічним Меліком — максимально кайфові.
Дуже сумую за запахом мирного Мелітополя, який, мабуть, відіграв одну з ключових ролей в тому, щоб це місто запам’яталося мені надовго і з доброї сторони. Сумую за елементарним світлофором на одному з перехресть.
Це прекрасне місто, яке не просто жило, а насолоджувалося життям до повномасштабної війни. Дуже хочу, щоб, як й інші окуповані міста, воно повернулося до України.
Захар, 22 роки, бармен
Коли я думаю про Мелітополь, відразу згадуються дні, коли я жив у гуртожитку. Навіть таргани! Так, вони були, як і в будь-якій старій будівлі, де давно не робили капітальний ремонт.
Насправді, багато що в тому гуртожитку було не так, як у звичайному житті. Таргани були свідками того, як ми жили, як збиралися на спільній кухні, ділили останні гроші на піцу й влаштовували нічні посиденьки.
Зараз, коли минуло майже 3 роки, і я живу в інших місцях, в інших квартирах, де ідеальна чистота й порядок, мені здається, що я сумую за тим часом. За часом, коли було не важливо, якщо щось не ідеально.
Марія, 51 рік, працівниця заводу в Польщі
Я жила за кордоном ще до початку повномасштабного вторгнення. Згадується, як у 2020 році я повернулася до Мелітополя — більше не додому, а у гості до доньки.
Мене дуже здивувало те, як змінилося це місце. Центральний проспект, прилеглі вулиці — усі фасади мали європейський вигляд. Навіть у Європі не в кожному місті таке можна побачити: доглянуті газони, дуже чисто.
Скільки було пророблено роботи, благоустрій йшов «повним ходом». Старі тротуари змінювали на плитку, встановлювали нові огорожі. Здається, дрібниці, але місто виглядало вкрай пристройно.
А ще Мелітополь завжди асоціювався із дорогою на море. Коли влітку їхали до Кирилівки, завжди заїжджали на ринок до Мелітополя, щоб купити надувні круги, купальники й таке інше.
Згадується й Нижній ринок. Він був особливий. Міні-Одеса з її «Привозом» — не інакше. Тут тобі й «руду» (прим.ред. — зіпсовану) рибу продадуть так, що ще будеш дякувати, і з ніг до голови вдягнуть, і все там було. Сумую.
Поліна, 17 років, студентка
Сумую за видом з оглядового колеса. За ручними голубами в парку, які настільки ситі, що мають сили лише ходити, а не літати. За тим, як усе місто сяяло в передноворічний час. За червоним фонтаном та людьми в червоному одязі, коли починається Черешнево. Сумую за відчуттям дому.
Валерія, 20 років, клієнт-менеджерка
Мелітополь — це точно про приємні спогади. Сумую за атмосферою свята, коли приїздиш із сусіднього селища до міста просто погуляти. Або за тим самим днем, коли приїжджаєте всією родиною в Мелік скупитися перед навчальним роком.
Раніше Мелітополь не був моїм улюбленим містом. Можливо, мене напружував стереотип, що це місто вважалося «неперспективним», надто маленьким.
Але зараз я дуже сумую за ним. Це другий дім, куди хочеться повертатися. Найзатишніший парк, кінотеатр, спокій, тиша… Ті самі екскурсії з однокласниками. І, звичайно ж, найбільший slay кожного року — фестиваль черешні.
Свій виїзд з окупації у квітні 2022 пам’ятаю погано, бо відчувала величезний страх та стрес. Було моторошно і незрозуміло, що далі буде з містом та всіма нами. Коли ночувала там останній день, вийшла в магазин, і від того, наскільки було порожньо й сіро, бігали мурахи по шкірі.
Сподіваюся, ми ніколи більше цього не відчуємо.
*На прохання героїв, деяка особиста інформація у коментарях змінена. Це пов’язано із тим, що у багатьох з нас на окупованих територіях залишаються близькі люди — бабусі й дідусі, батьки, брати та сестри, друзі.
Щодня росія продовжує свій терор. Щодня путінський режим катує, вбиває, відправляє у підвали, забирає домівки, позбавляє прав.
Мелітополь, Бердянськ, Пологи, Маріуполь, Бахмут, Донецьк та ще десятки окупованих росією міст були, є й будуть частиною України. Ми маємо говорити про це настільки голосно, наскільки це можливо.
Пам’ятати. Берегти свої спогади. З надією на найшвидше повернення. Із вдячністю до захисників. Із турботою про тих, хто вимушено залишив свій дім. Із розумінням до тих, хто залишився.
