Це історія про те, як донецькі діти асфальту зберегли й пронесли крізь роки найдорожче що в них є – кохання, улюблену справу та спільну мрію. Навіть коли все довкола рушилось, вони не боялися, боролися і наполегливо працювали, бо обрали бути щасливими. Родина Дмитра та Катерини Гусакових покинула рідний Донецьк у 2014 році і от уже понад десять років будує свій добробут в селі Ручаївка Запорізької області. Гусакови народили синочка та створили свою ферму, яка більше нагадує заповідник. Нині у господарів більш як сорок корів, усі вони викуплені з прифронтових зон чи з рук м’ясників за власні та грантові кошти. У вдячність за великі серця своїх господарів, корівки дають їм біле благо – багато-багато смачного і якісного молока. Родина робить з нього сири та іншу молочну продукцію і славиться своїм молоком на увесь правий берег Запорізької області.
Де є корови, немає змій!
Початок червня. Запорізька область. От-от і Ручаївка. Їдемо через величезне, всіяне маками рапсове поле. Погода обіцяє сильний шторм і зливу. Переносити зйомку ми не плануємо. Дощ наздоганяє нашу автівку дорогою до локації, а вже на місці – сонячно і тепло. Усе складається як треба. Вмощуйтесь зручніше, ласкаво просимо в Ручаївку – український рай для корівок:
“Чоловік зараз тюкує сіно, тому дощ нам взагалі не потрібен! Ми як зідзвонювались, я була в Запоріжжі. То там без 5 хвилин злива” – біля свого молочного фургончика нас зустрічає Катерина, разом з нею ми рухаємось до корівок. Вони краще за будь-яких синоптиків відчувають, зливу, що затаїлася та вичікує свого зіркового моменту. Корови, як гірні кізоньки, кучкуються на пагорбах. Геологія цього місця багата на родючі поклади. Тут також багато пагорбів – колишніх русел великої ріки.
“Ось наші корівки. Вони вільно і самостійно пасуться де хочуть! Вони теж відчувають, що скоро буде гроза. Шукають, де прихиститися”.
На момент зйомки у Гусакових вже було 42 корівки та одна вагітна кобила. Серед корів теж були ті, що от-от мали отелитися:
“В усьому цьому є плюс: де є корови, немає змій!” – усміхнено пояснює Катерина: “Змії бояться корів, корови їх відганяють. Ось цих коричнево-білих ми забрали з Нижньої Хортиці, там зараз fpv-дрони атакують ферму. Ми чотирьох молодих корівок і ще одну дорослу звідти і придбали за грантові кошти”.
Забирайте, тільки, щоб не на м’ясо!
“Усі наші корівки контактні, ручні. Одна тільки Глашка наш первісток може побуянити трохи. Як найперша корова, вона заперечує усіх інших корів! У неї буває накатує стадія заперечення. Їй не подобається. Так вона була одна, цариця, її всі тут любили, а тут на тобі… У них в кожної в сараї є своє місце. Вони знають, куди доїтись іти, стають кожна на своє місце, запам’ятовують. І от в Глаші перше місце. І не дай Боже, якась із корів заплутається і стане на її місце, це ціла істерика в Глаші буде! Ми її з Відрадного забрали. Подзвонили нам старенькі бабуся з дідусем сказали – важко. Забирайте, тільки, щоб не на м’ясо!” У нас це ключове – тільки щоб не на м’ясо!”
Гусакови налагодили комунікацію з усіма м’ясниками околиці. У разі чого, ті їм телефонують:
“У будь-який момент нам може подзвонити м’ясник та сказати – я везу на м’ясо дуже класну корову. Шкода її, заберіть! А їх не так багато залишилось по Запорізькій області, цих м’ясників… Тому не так складно. Але все одно є… І по селах старі бабці, діди теж таким ще промишляють… Це, мені здається, існуватиме, допоки радянський союз не піде остаточно…”
Життя корівок Катерини і Дмитра кардинально інше за життя більшості, яких вирощують на тих же м’ясних фермах. Тут корови живуть в любові, турботі і задоволенні. А єдине, що від них беруть – це молоко:
Ми ніколи не беремо в оренду той транспорт, який возить корів на м’ясо
“Корови усе розуміють та відчувають. Навіть м’ясників бачать. Та корова, що дає молоко, ніколи не зайде в машину м’ясника, навіть якщо її просто перевозити десь хочуть. Тварина відчуває цей запах смерті та відчаю і ніколи не зайде в машину таку. Тільки якщо силою її туди затягнути. Тому машини м’ясників – це взагалі окрема історія, окремий вид транспорту. І ми ніколи не беремо в оренду той транспорт, який возить корів на м’ясо. Бо це додатковий стрес для тварини. Корова всю дорогу їде і думає, що її везуть на забій. Вони все дуже відчувають, та і зараз вони б тут так спокійно не лежали, якби ми з вами були в поганому настрої”.
Одна копійка боргу врятувала нас від купівлі будинку під Авдіївкою, якого зараз там вже немає
Катерина – “дитя асфальту” усе життя прожила в Донецьку. А до заміського життя та до корівок і молочної продукції прийшла через чоловіка Дмитра. Він теж донеччанин, який завжди мріяв переїхати до села та завести господарство. 2014 рік став для Гусакових справжнім викликом, але вони гідно витримали удар долі та зберегли свої серця такими ж гарячими. Частина родини Катерини і Дмитра так і залишилась в Донецьку. Старенький дідусь Катерини, якому зараз під 90, пів життя займався кінним спортом, тренує коней і досі, з окупації, виїхати не зміг, не схотів залишати могилу бабусі.
Катерина намагається не втратити зв’язок зі своїм стареньким дідусем, подумки тримаючи надію, що дідусь застане перемогу та побачить вільний від окупантів Донецьк. Мама Дмитра також залишилась у Донецьку, свого часу жінка вже була “на валізах”, збиралась виїжджати з міста, але у бабусі Дмитра стався інсульт, тому мама залишилась в окупації, доглядати бабусю. Що цікаво, мама Дмитра свого часу вивезла Катерину з Донецька. А в Дмитра тоді був апендицит, його оперували прямо в аеропорту в 2014 році. Потім мама Катерини забрала його з-під обстрілів до себе додому та доглядала за ним. Виходить, що мами врятували дітей одна одної:
“В 2014 році ми виїхали з Донецька у самий пік заворушок. На той час я вже була вагітна. У нас був мінімум речей та гроші, які ми встигли зняти з депозиту. Їх чоловік збирав усе життя, щоб побудувати свій будинок. Спочатку ми виїхали в Бердянськ. Думали, що все це швидко скінчиться і ми повернемося додому. В Бердянську було дуже дорого жити, ми переїхали в Маріуполь. В Маріуполі виявилось теж так і ми виїхали в Запоріжжя. Ми жили в Шевченківському районі, де дуже багато обстрілів наразі, а згодом знайшли це місце. Об’їздили усю Запорізьку область, тут дуже сподобалося. І вирішили лишитись тут, в Ручаївці. Самі побудували тут хату”.
Починалось господарство Гусакових з інкубатора. Саме так, Катерина та Дмитро спершу займалися птицею. Але потім зрозуміли, що в Ручаївці дуже багато лисиць та диких кабанів і все їхнє птахівництво звелось нанівець. Потім вони вирішили займатись свинями:
“Але свинки, вони такі, більш “ароматні” тварини. Сусідам це не дуже подобалось. Тоді ми завели чисто одну корівку для дитини. Бо дитина наша не вживала взагалі ніякої купленої молочної продукції. Ми вирішили, що все – заводимо одну корівку. Всі довкола не вірили, що у нас щось вийде, а ми змогли. Взагалі чоловік мріяв бути трактористом, тому зараз у нас є два трактори! Ось так наші мрії здійснюються потроху. І ми виїхали. Спочатку ми ж хотіли придбати будинок біля Авдіївки… Але, Слава Богу, не встигли цього зробити. Там така дуже смішна ситуація була – одна копійка боргу врятувала нас від купівлі будинку під Авдіївкою, якого зараз там вже немає. Я дуже просила Дмитра, щоб були умови. Казала, що в село не переїду, якщо не буде гідних умов. Зараз у мене є тепла підлога і все, що я хотіла. Одразу сказала чоловікові – заїду, як тільки в будинку все буде гарно! Зробив мені гарно – тоді я переїхала і вже стала згодна на все, що він хотів. Корови? Корови. Птиця? Птиця. Свині? Свині. Ми завжди одна одного розуміємо. Якщо йому щось подобається, то я заряджаюсь від цього. Якщо мені щось подобається – заряджається він. Ми дуже хочемо, аби наша ферма стала сталою. Бо дитина теж вже підростає. Хочемо, аби це все передалося синові”.
Міські діти не розуміють його!
Дмитро та Катерина виховують 11-річного сина. Якби “Тореадорів із Васюківки” писали сьогодні, ця дитина без сумніву стала б прототипом головного героя книги. Хай там як, величезне щастя, що хлопчик зростає серед природи та тварин, допомагаючи батькам, а не грузне в гаджетах та чотирьох стінах квартири:
“Син у нас, я Вам скажу, гіперактивний хлопчик. Ми його перевели в цьому році в Козацький ліцей. Чотири роки він вдома онлайн сидів, а це ж ми його перевели в таку школу. Я на телефоні з вчителями весь рік була! Він балакати почав раніше, ніж пішов. Йому ще двох років не було, він пішов в садок. В п’ять вже в перший клас пішов. Міські діти його не розуміють!”
Місія: встигнути приїхати з весілля до доїння
Ранок сім’ї починається зі сходом сонця. З самого рання підопічні чекають господарів:
“Це вже навіть без будильника! Я раніше поспати любила довго, до дванадцятої любила повалятися, якось так довго сповільнено жила ранок для себе, в своє задоволення. А зараз прокидаєшся – не треба ні будильника, ні обстрілів, нічого не треба!… П’ята ранку, гудморнінг, всі виспались, хоча лягаємо ми теж пізно. Буває і в дві, і в три години ночі, але все-одно п’ята ранку у нас залізно підйом! Кудись надовго їздити усією родиною і залишати корів ми не можемо. Це один з мінусів, але терпимий. Нещодавно було весілля у друзів, то це у нас була ціла операція! Щоб поїхати з дому, ми перевірили десять разів усі пастухи, щоб не дай Боже, ніхто з корівок не втік. За часом зранку ми все зробили раніше, потім нам треба було встигнути приїхати з весілля до доїння. Тобто, ми гуляли-гуляли, а потім все-одно мчали додому доїти корів. Але цього літа я хочу вирватись і поїхати кудись з дитиною відпочити. Я не дою корів, доїть чоловік. Чоловік бачить, що мене надовго не вистачить. Бо мені ж треба, щоб було затишно вдома. Можу собі ходити-ходити і клац – я починаю робити ремонт! Перед новим роком я собі стимул такий зробила, що все, треба робити ремонт! Чоловік каже – я зайнятий, сама! Кажу – полиці мені знімаєш, а далі я сама!”
Отож доїть корів Дмитро. Починаючи з 19 вечора, і закінчуючи десь о 21. Дві години. Чоловік у цей час опиняється поряд і доповнює Катерину: “Вихідних у нас немає. Влітку хіба коли дощ, і то не завжди. Взимку ми працюємо менше, 5-6 годин на добу. Влітку ми працюємо від 18 годин на добу, бо сіно. От я вчора приїхав з поля о пів на другу ночі, поїв, ліг спати – було три години ночі й о пів на п’яту ранку я сьогодні встав. Але, не дивлячись на це все, мені це все подобається! Дмитро, трохи поспілкувавшись з редакцією, знову взявся до роботи:
“Ось ці корови ще малі, поки не ходять в стадо, бо статеве дозрівання у телят починається десь в 6 місяців, а злучати їх з бичками можна десь з 13 місяців. Якщо раніше – хорошої корови не вийде. Всі тварини у нас вільні, хочуть ночують надворі, хочуть ні. До сараю вони не заходять, зараз дуже душно, тварини всі ночують на вулиці. Взимку у них вхід до сараю також відчинений. Але я вам скажу, корова, вона морозостійка тварина. Всі тварини в основному живуть на вулиці. Їм на вулиці – добре. Саме молоко від таких корівок теж в рази краще. Тому що коли корова вільно ходить пасеться, вона сама обирає, що їй хочеться, що їй треба. За кількістю імуноглобуліну таке молоко виходить зовсім інше. Це молоко, яке саме для здоров’я!”
Молоко від щасливих корів для щасливих людей
Оскільки молока у Гусакових багато, Катерина самостійно почала вивчати молочне виробництво. Жінка ділиться з редакцією своїм шляхом:
“Я працювала в школі вчителькою фізкультури допоки не почався ковід та онлайн-заняття. Я зрозуміла, що займатися фізкультурою з дітьми онлайн – це нереально. Я вирішила піти зі школи, але ще тоді паралельно з цим онлайном, вже потроху готувала молочну продукцію та потроху її продавала. Я не дуже полюбляю ринок та стояти за прилавком. Це не моє. Я вважаю, що ноги нас годують, тому дуже швидко охоплюю нашою молочною продукцією весь правий берег Запоріжжя. Я збираю замовлення у вайбері і їжджу сама та розводжу їх. Ми називаємось: “Молоко від щасливих корів для щасливих людей” У нас увесь повністю асортимент кисломолочної продукції. У нас є оптовий покупець молока з Дніпра, йому по 400-500 літрів молока ми возимо два рази на тиждень. Це вже великі об’єми. А так то виготовляємо повністю усі кисломолочні вироби. М’які, тверді сири частково. Самотужки все це освоїла. Зараз взагалі дуже класно навчатись, є багато блогерів та відео навчальних. Тут головне – бажання!
Мене хтось питав: чому ваші корови щасливі? Та вони живуть своє найкраще життя! Їх тут люблять, не ображають. Вони знають, що як попасуться, прийдуть додому і будуть їсти ще й зерно. Навіть взимку. Вони усю зиму собі прекрасно на вулиці жили. У них такі великі шуби виростають на зиму – ви би бачили! А стояти у стійнику коровам, як ти не прибирай, дуже складно. Цей запах від тварин, його нікуди не дінеш і цілий день в ньому стояти не може корова”.
Libera de la Vita. Народжені жити вільно
Зранку після доїння, корівки Гусакових самостійно йдуть пастися та гуляти. За часом вони самі знають та орієнтуються коли й куди їм йти додому:
“Екскурсії ще поки не організовуємо ми, але друзів з дітками кличемо. Особливо тих, хто з міста. Є дітки, які корів ніколи не бачили, думають що то собаки великі. Тваринки ходять у нас де їм подобається. На вільному вигулі. Це от закон прийняли, що треба тримати тварин без прив’язі, а ми вже давно про це замислились і давно прибрали будь-які ціпки та ланцюги з наших тварин. (Закон ще не прийнятно, проте наша редакція дуже схвалює такий свідомий підхід героїв публікації до утримання тварин, — прим. редакції). Наші корівки добре знають це пасовище та ще декілька інших. Вони з’їли всю траву – переводимо їх на наступне місце. І так по колу. Вони постійно ходять, гуляють, лежать де їм заманеться. У нас немає такого, що корови прив’язані десь стоять. Вони просто запам’ятовують куди ми їх ведемо перший раз і потім самостійно вже йдуть”.
М’ясника хотів хтось викликати. Завантажити їх усіх та вивезти
Якось Гусакови усією родиною захворіли на грип. І тоді декілька молодих корівок чи то після грому, чи після обстрілу втекли у невідомому напрямку:
“Я написала одразу в групу села. Ніхто не бачив взагалі їх. Ми об’їздили все село в пошуках. Люди почали казати, що в сусідньому Широкому їх бачили… Далі за кар’єром не так далеко є ще одна ферма. Вмовила чоловіка туди з’їздити… Це за 15 кілометрів від нас. Думаємо, ну не могли корови підлітки та ще малеча разом з ними так далеко піти. Але й правда! Приїздимо, а там вони, наші корови в іншій родині! Їх тримали на випасі люди і паралельно вже м’ясника хотіли викликати. Завантажити їх усіх та вивезти. Чоловік спілкується з усіма м’ясниками. І якщо що, то нам всеодно зателефонували б”.
Коровам потрібно встигнути заготовити 6 тисяч тюків сіна на зиму
Щоб прогодувати корів взимку, за підрахунками родини, потрібно наготувати близько шести тисяч тюків сіна, ніколи не відомо, в який момент може подзвонити м’ясник чи фермер з проханням забрати корову, тому до кінця літа об’єм сіна може зрости:
“Ой, це складне питання – скільки ми готові прийняти ще. Раніше мені здавалося, що три корови – це наша стеля. Зараз їх вже понад сорок! І тепер, коли їх вже багато, я відчуваю, що можемо приймати ще і ще…”
Вони, як і люди, всі абсолютно різні
Родина також має кобилу Нону евакуйовану з Оріхова. На момент зйомки Нона вагітна. Її вивезли спершу на Хортицю, а звідти вже Гусакови забрали її до Ручаївки. З усіх тваринок, Нона найбільше стресує та боїться звуків війни. За іронією, у момент, коли кобила приїхала та вперше ступила на землю вже рідного дому, у небі літали тренувальні дрони. Дмитро спершу взагалі собі її купив, щоб випасати корів було легше. Щось на кшталт ковбойського родео:
“Верхи на Ноні корів хотів ганяти! Діма думав, що її осідлає і буде їхати, як у вестернах ковбойських показують! “Гнати” по селу буде цих корів. Ага…”, Катерина сміється, ніхто, звісно що, Нону так і не осідлав. Зараз Ноночка у нас просто, бо ми її любимо, водимо по селу, чешемо, ніхто на ній не катається. Біла корівка – це Сніжинка, а це Стефанія. Тоді було Євробачення і наші перемогли з піснею “Стефанія”. Потім ще бичок Степан на честь Бандери з’явився в нас. Стефанія ще й народилася навесні, тоді ще прохолодно достатньо було. А ми ж як були міські, так ними й лишилися. Перший наш досвід такий, не знали, що їй робити. Вчимося з ними разом. А це Зорька прийшла, та, яка з Нікополя приїхала…”
Катерина із захопленням продовжує розповідати про корівок, усіх охопити ми точно не встигнемо, але показати Вам їх на нашому Ютубі старалися.
В сусідніх селах, знають, що чоловік може приїхати і поставити їхній корові крапельницю
“Чоловік усіх корівок документує, записує до журналу та пам’ятає, як дітей своїх навіть всі дні народження знає. Але все одно веде зошита, бо зараз же і нові народжуються телята, тому людська пам’ять – вона така, треба записувати все. У Дмитра є зошит, в якому він записує коли та чи інша корівка завагітніла, може завагітніти і тд. Зараз же складно з УЗД. Такий апарат для корів є в Дніпропетровській області. У нас тут немає людини, яка це робитиме. Буває приїздить до нас ветлікар і так “на око” ставить діагнози. Чоловік вже сам всього навчився. У нас дві великі коробки з медикаментами для корівок. Якщо припустимо тварині терміново треба крапельниця, то усі, хто тримає корів навіть в сусідніх селах, знають, що чоловік може приїхати і поставити їхній корові крапельницю”.
Ми не можемо їх зрадити
Ми ще називаємо корівок іменами близькими до місць чи людей, де ми їх брали. Ви, як їхали до нас, проїздили Івангород ось ці корівки звідти й власника їхнього попереднього Іван звати, тому і звати їх Ваня та Іванна. За таким принципом ще є імена у нас. В Івангороді теж невеличка ферма, але становище там складне, тому і забрали ми їх. Нас часто запитують – навіщо? Навіщо вам так багато корів? Ми не можемо їх зрадити. У критичні моменти життя, вони нам як родичі, друзі”.
Наш репортаж з Ручаївки вже на YouTube ходіть насолоджуватись!
Трохи наших бекстейджів зі зйомки:
