URSA.MEDIA у Дніпрі. Сьогодні ми тут, аби розповісти вам історію засновниці ветеринарного центру «КітПес» Юлії Швачки з позивним Юліко.
Ветеринарний заклад знаходиться у районі, який доволі часто потрапляє під обстріли. Про це свідчать зашиті дощечками вікна клініки. Але нам щастить, сьогодні поки що тихо. На бетонній сходинці біля входу в “КітПес” назавжди закарбувався відбиток собачої лапки. Знак якості — не інакше.
У стінах цієї клініки не лише рятують кошачі та собачі життя, а й волонтерять, шукають домівки для безпритульних тварин та закохують у ветеринарію українську молодь.
Я — волонтер, тому тут тваринам дозволяється набагато більше, ніж у звичайних клініках
У мене в дитинстві було двоє друзів: один – вірменин, інший – азербайджанець. І вони мене називали – Юліко. Сміється. Коли почалася моя волонтерська діяльність, мені це дуже допомагало. Адже Юль багато, а Юліко одна. Коли люди одне одному кажуть «ми від Юліко» – одразу все стає зрозуміло. Багато хто взагалі думає, що я Юліко за паспортом, а коли, не бачивши мене, вперше приїздять в клініку, то дивуються, що я слов’янської зовнішності! Взагалі, це клініка, яка утворилась на фоні мого волонтерства. Я і сьогодні волонтер, тільки з власною справою. Чому тварини? Вони проявляють значно більше вдячності, ніж люди. Я людей, чесно кажучи, не дуже люблю, більше люблю тварин. Мама казала, що я з дитинства тягала їх усіх за собою. Усіх лікувала та рятувала: мені усіх було шкода.
«КітПес» – це повноцінна ветеринарна клініка, але завдяки тому, що я волонтер, тут тваринам дозволяється набагато більше, ніж у звичайних лікарнях. По перше, тому що я господарка і завжди кажу: «Що хочу, те й роблю». Сміється. Я не можу допустити, аби усі тварини сиділи в клітках – вони мають розвиватися. Та і що це за життя… Простіше випустити на вулицю.
Так, по факту, тварини не мають права гуляти медичним закладом. Але у нас незвичайна клініка, тут вони соціалізуються, окрім того, по клініці за суворим правилом гуляють тільки вакциновані та оброблені тварини. Вони усі з паспортами.
І з того кошеняти усе і почалося
Мій зоозахист почався у 2006 році, коли я переїхала від батьків, тоді ще чоловік приніс додому кошеня маленьке. До того ж, я казала – ніяких котів. А ми обоє працювали, були молоді. І з того кошеняти усе і почалося. Потім деякий час я мріяла про власний притулок, далі почали організовуватися різні волонтерські рухи, дівчата об’єднувалися. Але я дуже така, знаєте… не люблю комусь бути повинною. Я краще зроблю усе сама. Знайшла тваринку, вилікувала, прилаштувала і пішла далі. І так усі ці процеси поступово наростали.
Я звикла брати відповідальність лише на себе і нести її до кінця. Я розуміла, що притулок – це добре і чудово, але більше хотіла рятувати, а не прибирати, вибачте, лайно і сперечатися з людьми, доводячи їм, що я не погана людина, яка купує собі «мерседеси» та їздить в Арабські Емірати.
Багато хто ж так і сприймає волонтерів. Нібито вони збирають гроші, а витрачають їх на свої потреби. Звісно, є і такі, і я знаю їх особисто, проте й чесних людей дуже багато.
Моя клініка – моя душа. Усе, що я заробляю – вкладаю сюди
Першу клініку я відкрила у 2020 році, зі мною тоді працювала ще одна людина хірург. Так все і закрутилося, але згодом наші шляхи розійшлися.
У мене була невелика сума коштів, я її збирала своєю працею. Коли зрозуміла, що хочу клініку, відкрила її на ту суму, яку тоді могла собі дозволити. У 2021 році я знайшла це приміщення, як і хотіла, просторе і таке, щоб можна було потягти фінансово. Тут не було ні стін, ні підлоги, ні світла, ні води чи опалення. Нічого… Приміщення 12 років стояло закритим. І ми своїми силами приступили до ремонту.
І потихеньку-потихеньку я почала все облаштовувати. Спершу придбала апарат УЗД, згодом – іншу апаратуру. Моя клініка – моя душа. Усе, що я заробляю – вкладаю сюди.
Тут справжнісінька клініка. У нас немає лише рентгену. І то лише тому, що зараз я не маю на нього коштів. У мене немає спонсорів чи інвесторів. Не вистачить моєї нирки, щоб купити його. Якби і вистачило, я би вже ходила без однієї. Сміється.
Хочеться, аби у нас був повноцінний вірусний стаціонар. Це приміщення, де перебуватимуть тварини з дуже складними вірусними захворюваннями, які передаються повітряно-крапельним шляхом. Такі тварини потребують конкретних умов. Є дуже багато вірусних тварин, смертність яких настає через вчасно не призначене лікування. Там час йде на години, а іноді й на хвилини. Смертність тварин через вірусні захворювання складає більше 90%. Також ми би хотіли новий апарат для УЗД, бо той, що є, ще старого зразка.
Є кіт Байрік, він клептоман
Першою твариною у цій клініці була кішка. Я її після лікування навіть на вулицю не змогла віддати. Хоч і план був такий: лікуємо – стерилізуємо – відпускаємо. А потім почалась війна і почали надходити тварини з прифронтових зон. У нас зараз тут є котики зі Сумської області і не лише. А коли були тут цуценята… Оооо, це треба було знімати! Картина: сидить кіт на стільнику, скидає з нього кульки і серветки, а щенята бігають за тими серветками та кульками, веселяться. Уся підлога була всіяна тим добром! Я коли зайшла, у мене мало не сталася істерика. А ми якраз тоді до прийому готувалися. Тобто, собачата не діставали до столу, але є кіт Байрік, він клептоман. Йому постійно треба щось стирити, вкрасти. Шприци! Ненадовго відійдеш, повертаєшся а він уже зі шприцом «двійкою» сидить.
Наші клієнти зібрали половину коштів на усунення наслідків
За останні три роки було багато важких моментів: клієнти перестають приходити після того, коли поряд з нами прилітає. Тоді декілька тижнів стоїть гробова тиша, сюди бояться їхати. Тут після прильотів у жовтні у нас були пошкодження. Таке вже було декілька разів. Зазвичай допомагали наші клієнти: вони зібрали половину коштів на усунення наслідків, іншу частину вклала я. Але довго ми працювали без дверей і нормальних вікон, бо гупало постійно, постійно скло вилітало…
До розмови доєднується асистентка Каріна: «І от нещодавно в жовтні як гепнуло, що скло повністю винесло. А ми навіть і не знали. Прийшли на роботу і зрозуміли, що у нас всю ніч простояло вибите вікно і, дяка Богу, коти не повистрибували. Але вони теж не дурні. Нащо їм тікати звідти, де годують?» – Далі продовжує Юлія: «А під час прильоту влітку, стресонули усі тварини, окрім тих, які приїхали до нас з Донеччини. Донецькі цуценята гралися з вибитим склом. Вони зовсім нічого не боялись». Сміється.
Ось ці два руденьких – Байрік та Вікторія – мама і синочок. Вони в нас живуть з 1 квітня 2022 року. Байрактар та Вікторія – початок війни. У них був вірус. Кошенят було більше, але вижив лише Барік. Вони спершу були в іншій клініці, потім моя подруга волонтерка привезла їх мені і понеслося. У них обох специфічний характер, вони ласкаві тоді, коли самі цього хочуть. Ми їх не можемо окремо віддати, бо вони нерозлучні. А люди не хочуть брати двох, ще й без оченяток.
Ну так, їм хотіли видалити по обидва ока, а я попросила свою подругу волонтерку дати мені шанс і час, хоча би по одному оку врятувати. Тобто, і сліпенькі вони будуть жити, і без лап живуть коти, ясно що з обмеженнями, але живуть. Але одне око краще ж, ніж взагалі нічого. Ось дві кицьки із Сумської області, евакуювали їх, коли почалась Курська операція.
Цих тварин, як і всіх інших, я повністю взяла під свою відповідальність. Від початку повномасштабної війни, я також стала волонтером ЗСУ і з перших днів пішла допомагати у медзаклад. І от на тлі цього я і почала отримувати тварин з прифронтових зон.
Зателефонувала відомому Дніпровському волонтеру, який займався евакуацією. Кажу – маю клініку і бажання допомогти – привозь. У мене є приміщення, є руки, ноги і також є умова: якщо я беру тварину на себе – я сама особисто його лікую і сама все оплачую.
Спочатку йшлося про одну кішку, але привіз двох. Одна з них сіренька – Дея, вже приїхала з чумою. Але нічого, вилікували! Її намагались забрати. Тобто я взагалі розраховувала їх прилаштувати. Вилікувала, зробила їм усі щеплення та документи, але от Дею намагалися забрати тричі і тричі вона до нас поверталася. Влаштовувала такі концерти їм усім і робила усе, аби повернутися сюди.
Почну свердлити і кістка просто у мене під руками розсиплеться. Навіщо так робити?
Ось там у нас хірургія. Тобто, тут у нас усе повноцінно: кисневі бокси, інструменти, сухожари… Усе, як належить. У нас дуже хороший хірург-травматолог Олексій. Виважений і з холодною головою, яким і повинен бути хірург.
Було у нього щеня нещодавно. Зістрибнуло з будки, зламало лапу. Прийшла хазяйка, а воно храмає, стає на лапу і одразу верещить, як різане. Зробили рентген – перелом. В іншій клініці йому просто одразу би провели операцію і це пошкодило би кістку далі. Льоша сказав – подавайте кальцію і подивимося, як буде зростатись. Він зробив це не тому, що не міг прооперувати, а тому, що кісточки були як порцелянові. Він говорив – почну свердлити і кістка просто у мене під руками розсиплеться. Навіщо так робити? Почекали тиждень, поки кісточки зміцніли. – Поки Юлія знову приділяє час пацієнтові, продовжує Данило:
Вона не розкаже Вам і частини того, що робить. Був випадок, коли Юлія Ігорівна дорогою до клініки у маршрутці реанімувала одночасно трьох котів… у неї насправді багато історій порятунку тварин, які просто на голову не налазять, а вона мовчить, соромиться. А також ще тому, що для неї такі дії – це нормально. Але ми з Каріною намагаємось пояснити, що це «нормально» може бути в ідеальному світі. У нашому світі – це дуже велика рідкість і людей це надихає, дивує, спонукає цьому навчатися.
Кумедні і водночас унікальні історії теж трапляються. Було у нас кошеня з алергією одночасно на сигарети, і на парфуми. Юлія Ігорівна знайшла йому родину, де у хлопця алергія на парфуми, а в дівчини на сигарети. Ну от як? Уявляєте! Поїхали вони в США разом з котом.
У мене було безліч варіантів піти в іншу клініку – я відмовлявся. Бо саме тут є ідея. І тут люди працюють не лише за зарплату, а передусім за ідею. У клініці тут усі один за одного. Ти приходиш сюди, а тут ніби другий дім. І це дуже круто, коли ти встаєш і тебе не напрягає йти на роботу. Насправді багато що є розповісти. Я не можу навіть описати увесь спектр емоцій, які тут відбуваються. До цього місця я був в іншій клініці, куди постійно запізнювався, просипав і взагалі колись навіть думав покинути ветеринарію, але коли прийшов сюди – зрозумів, що буває по-іншому. – Юлія повертається до нас, голос Данила потроху стихає.
Я інтуїтивно можу зрозуміти, який у тварини діагноз
Мене часто називають Шерлоком. Через те, що я інтуїтивно можу зрозуміти, який у тварини діагноз. Мене асистенти дуже часто запитують, як Ви поставили цей чи той діагноз, а я не розумію іноді, як я це роблю. Тобто, коли усі дослідження та аналізи взагалі ні про що не кажуть, я докопуюся до того, що не видно і знаходжу не лише діагноз – причину, яка його спричинила. Насправді мені дуже пощастило. Моє хобі стало моєю роботою. Це завдяки вчителю моєму. Це він у мені побачив хист. Я працювала у стаціонарі і за призначенням препаратів інтуїтивно ставила діагнози тваринам. Він запитав: «Що ти робиш?» Кажу: «Діагнози ставлю». А він, професор, тоді здивувався, як це працює! Звідки я це все знаю не міг второпати. І він мені, можна сказати, дав зелене світло, показав, що сидить у мене всередині.
Усе життя працюю на інтуїції. Так, знання, освіта і досвід, ясна справа, допомагають. У нас були коти, де все казало взагалі про інші діагнози. Тобто, якщо увімкнути ветеринарний мозок – то це абсолютно не так. У висновку інтуїтивно роблю тест – зʼясовуємо, а там чума, яка мутує, при тому, що коти були квартирні.
80% випускників вишів не стають потім ветеринарами
Даня з Каріною у мене вже два роки. Я їх прийняла студентами-стажерами: вони майже нічого не вміли, а тепер виросли до асистентів. Вони моя права рука. Наступний крок – тільки лікарі. Ми вже як родина, один робочий механізм. Святкуємо разом усі дні народження. Я навіть не відчуваю різниці у віці з ними. Ми друзі. Так, це не зовсім правильно з точки зору управління клінікою. Я можу їх насварити, коли це потрібно. Але вони знають, що нічого їм не зроблю, жуки… Сміється.
З 2021 року я почала залучати до ветеринарії молодь. Усе почалося, коли мої діти ходили в садочок.
Там була матуся одна, старша донька якої думала, куди їй вступати: на мед чи у вет. І мама ця підійшла та запитала мене: «Юль, а можна моя мала прийде до тебе подивиться». Мріяла дівчинка стати ветеринаром, а мама, бачивши мене усю покусану, у шрамах, постійно на телефоні, розуміла, що не проста ця справа. Тож я намагалася пояснити цій дівчинці, що не все так кольорово. Отож прийшла тоді та дитина до мене і за години три пішла. Не змогла, забрали в істериці, соплі, сльози. Вона якраз потрапила до нас у такий дуже насичений день. Дівчинка не протягнула. Вирішила піти в педіатрію. Ця історія і наштовхнула мене брати студентів. Я почала через знайомих-друзів пропонувати школярам 9-10 класів, які бажають стати ветеринарами, аби ті приходили, дивились та розуміли, що мають пройти все з низів.
Просто всі думають: «Ой, прийшла мила тваринка, сюсі-пусі і все». А насправді ніякі не «сюсі-пусі» це!
Існують такі ситуації, коли хочеться просто криком кричати. Коли ти не можеш поставити діагноз, коли собака тобі, прямо кажучи, намагається зжерти твоє обличчя. Так, на мене під час прийому колись накинувся кане-корсо, було зміщення щелепи, гематоми, пошкодження вушної раковини, прокушена рука і нога… Дані он теж було руку шили ми самі в хірургії, собака вкусила.
Я роблю все для того, аби молодь одразу з перших курсів бачили все, як воно є. Щоб потім не витрачати 6 років життя. 80% випускників не стають практикуючими ветеринарами. Ось чому такий дефіцит. Більшість помилково думає, що ветеринар гарно заробляє. Насправді ж це не так. Добре заробляє тільки той ветеринар, у якого вже є ім’я і це не 10 років. Це 15-20 років і він вузький спеціаліст. От тоді у нього є ім’я і люди їдуть до нього.
Каріна додає: «Це добре, що є такі, як Юлія Ігорівна, які дозволяють набратися досвіду, побачити всі процеси, аби людина розуміла, до чого їй слід готуватися».
«На день захисту тварин до нас приходили школярі віком 13-14 років. І от один з хлопців хотів бути ветеринаром. У нього уся сім’я медики, але лікують людей. А він забажав бути ветеринаром. Юлія Ігорівна дала йому можливість подивитися на робочі процеси у нас в клініці, – розповідає Данило, – хлопчина був у захваті від такої можливості, бо в інших клініках не дозволяли подібне. Так, тепер ходить до нас щосуботи 14-річний хлопчинка. Майбутній лікар.
Коли я сюди вперше прийшов і побачив, як все влаштовано, сказав, звідси почнеться нове покоління ветеринарів! Ми переймаємо ідею Юлії Ігорівни. Її підхід до тварин. В університеті асистент навряд зможе побачити, як виглядає кусана, порізана, розрізана, збита чи порвана рана. Та будь-яка рана… Тобто, уся практика у теорії», – підсумовує Данило.
Є клініки, де кожен стажер, ассистент чи лікар вважає, що він Бог
В Україні бракує спеціалістів з ветеринарної медицини, а світ ветеринарії зараз дуже жорстокий. Кожен весь час щось намагається довести собі та оточенню. Мене це дуже дратує. Тому, коли до мене на співбесіду приходить молодь, я одразу пояснюю – тут такого не буде. Ми всі одна команда, одне ціле. Ви маєте «топити» зі мною за одну ідею. Якщо ми врізнобіч і думаємо по-різному – Ви тут працювати не зможете.
Я хочу, щоб у нас в Україні ветеринари між собою спілкувалися. Але це чомусь не прийнято. Кожен у своїй мушельці… Мені не важко направити людину до іншого спеціаліста, кардіолога, наприклад, якщо я розумію, що він професіонал. Але у нас є такі лікарі, які тягнуть простирадло на себе, це дуже погано. Є клініки з дуже поганою репутацією, де кожен другий стажер, ассистент чито лікар вважає, що він Бог. Він і кардіолог, і вірусолог, і травматолог, і офтальмолог. А потім і відбувається найнеприємніше. Люди, які мали невдалий досвід з ветеринаром в якійсь іншій клініці і там, не приведи Боже, тваринка померла, сталася трагедія для родини. І потім для цієї людини усі ветеринари такі.
Протягом усього лікування, я завжди кажу людині правду про її тварину і асистентів цьому навчаю. Ніколи не обіцяйте. Навіть зараз, є у мене пацієнтка з доберманом, яка питає, чи буде він жити? А я не можу цього знати. Усе, що залежить від нас, ми зробимо, але як зреагує організм я не знаю, я не провидиця. Але життя тварини у нас завжди на першому місці.
Мої клієнти знають, що якщо я сказала зранку мені прозвітувати про самопочуття та кал тварини – то це треба зробити. А якщо цього немає, то я телефоную сама та сварю. Це не так, що я призначила лікування і йдіть. Ні, я контролю кожен процес і Данила з Каріною цьому навчаю.
По-перше, тоді хазяїн відчуває, що ми тут і поряд. По-друге, тоді я все бачу та відчуваю. Якщо тварина лікується не на стаціонарі, а вдома, то вона має бути під контролем лікаря.
Ця клініка передусім була створена для того, аби показати, що не всі ветеринари тільки гребуть гроші… Дуже, напевно, шкода, що я не такий ветеринар…Сміється. У нашій клініці середня цінова політика.
Виживеш – залишишся зі мною
Я теж, попри досвід, важко переношу багато робочих моментів. В мені передусім сидить ще й волонтерська душа, а потім вже все інше. Я теж людина і теж багато плачу. Тут нещодавно дуже переживала, взагалі не вийшла на роботу, залишила Даню та Каріну самих і сказала робіть, що хочете, я не вийду на роботу. Померло кошеня, яке я дуже довго тягнула. Не знаю, як у мене це працює, буває приїздить тваринка, я її можу просто вилікувати і все. А буває заїжджає тваринка і я розумію, якщо вона виживе – лишаю її собі.
Тобто, я не знаю, як у мене це працює. Справа не в породі, у мене немає породистих тварин. Я одразу тоді тому кошеняті сказала: Тім, виживеш – залишишся зі мною. Сама тоді дала йому ім’я, Тімоша. Він боровся до останнього і я за нього боролася до останнього. Але коли Тімоша помер, я два дні у соплях та сльозах сиділа вдома. Тобто, трапляються і такі моменти.
Вдома у мене 21 кіт, собака та равлик!
Я знаю, чим дихають волонтери, як їм важко і розумію цих людей, коли вони не можуть пройти повз. І в мене часто стоїть вибір – або тварина залишиться на вулиці, тому що в іншу клініку його не понесуть, або тварину принесуть мені і, так, я щось покрию за власний кошт.
Вдома у мене 21 кіт, собака та равлик! Перерахувала їх нещодавно, бо вже заплуталася! Сміється. Усі коти і пес, ясна справа, врятовані. Тусять у моїй двокімнатній квартирі. Як я справляюсь? Матом! Пилосмок купується кожні два роки. Це вже закон. Пилососити доводиться двічі на день: зранку та ввечері. Ремонт у квартирі також давно зроблений під тварин. Та і я взагалі полюбляю мінімалізм, думаю, й так тут видно. Усі тварини, які живуть у нас в клініці зараз,і проходять лікування та усі вони чекають на прилаштування.
Декілька годин у ветклініці пролетіли непомітно. На Юлію, Данила та Каріну чекає насичений робочий день, а нам час повертатися до Києва. Дніпряни, ведіть своїх хвостиків у КітПес — чудовий приклад свідомого бізнесу, який має право на процвітання та розвиток!
Ще більше цікавого на нашому YouTube- каналі. Підписуйтесь!
