У селі Райському Запорізької області разом зі своєю родиною живе Максим Харківський. Чоловік від самого початку повномасштабного вторгнення став на захист країни. Це той самий військовий, що в березні 2023 з-під обстрілів вивів та врятував бичка Мартина, а потім забрав цього велетня-добряка додому. Памʼятаєте, як новина про це облетіла всі українські ЗМІ?
Трохи згодом у Макса з’явилось дике порося Машка. Разом зі своїми підопічними Макс назбирав чимало коштів на армію та чи не щодня дарує людям позитив і гарний настрій своїми харизматичними відео і фрагментами із життя на Ковчезі.
URSA.MEDIA прямувала до Райського ще взимку, однак у той період родину героїв спіткала загибель братів – брата Максима та брата його дружини. Отож Максу було не до зйомок. І ми повернулися лише зараз. За цей час багато чого змінилося, окрім Мартина та Маші, у Макса з’явились врятований з Київської області молодий віслюк Степан, маленька осиротіла косуля Люся та викуплений у мисливців дикий кабанчик Міша. Врешті, народився «Ковчег Макса». У селі Райському є свій Ковчег. Погодьтеся, звучить це круто! Наш герой розбудовуватиме та поповнюватиме свій ковчег далі. Це місце тримається на любові. Чоловік має непідробний хист до спілкування з тваринами. Макс каже, що вони для нього як діти, вважає їх талісманами і дуже піклується про їхній добробут. А тварини у свою чергу теж завдячують йому любов’ю та вважають своїм татком. Мартин одразу полюбився нашій редакції, добрішого велетня на Запоріжжі годі і шукати! А ще дика свинка Машка. Вона ж Матільда. У дитинстві, до зустрічі з Максом, Матільді пошкодило ніжку уламком. Кульгаву свинку вивели з позицій та еваком доставили до ковчега. «Затрьохсочена», так би мовити, ще у дитинстві Матільда, захотіла наглядно показати нашій редакції, що відчувала тоді. І в прямому сенсі цього слова «затрьохсотила» нашого оператора під час зйомки. Попри це, ми продовжили роботу. Аби дізнатися, що саме сталося, дочитайте і додивіться наш репортаж.
Доїжджаємо до Ковчега, зустрічає плеяда здоровецьких білосніжних гусей. Макс жартома називає їх журналістами. На вигляд вони наче ті, що Рим врятували. Гляди ж і москву колись спалять саме вони. Великі білі гуси.
Зустрічає господар Ковчегу, Максим:
“Добридень! Як доїхали? А це наші журналісти місцеві, – показує на гусей. Зараз на Ковчезі Мартинчик, Стьопка, Машка, Люсі, Міша, Галя і Дізєль. Колись тут будуть коні, можливо, страуси та інші тварини. Дай Бог, аби війна ця пошвидше скінчилася…”
Макс, у тебе вже там цілий ковчег
Спершу це не був Ковчег. А потім хтось із підписників мені почав писати: “Максе, у тебе там вже цілий ковчег, ти збираєш!”. Я такий подумав… І дійсно! Почав підписувати відео «Ковчег Макса» прямо так зійшло мені. Звучить так прикольно!
— Максиме, дуже круто… У селі Райському є свій Ковчег! — уточнює наша Оля Ткач. Максим сміється.
Так. Підремонтуємо трішки все. Загони оснащу, а, може, й тварин побільшає. Не по одній парі, а по декілька! Дай Боже!
Моя близькість з тваринами якось з Мартина і почалася. На фронті, коли він підійшов до нас, я потім його вивів з позицій. Спершу хотів віддати людям, комусь, хто в тилу. А потім він у нас жив близько тижня в гаражі, ми його годували… І так якось… Він до мене, я до нього. Я потім так подумав, що якщо людям віддам Мартина, його ж у будь-якому випадку здадуть потім на м’ясо! І мені стало шкода його. Я якраз їхав у відпустку тоді. У безпечному місці він жив. За кілометрів п’ятнадцять від нуля я його вивіз. Я їхав у відпустку на цьому автомобілі, – Максим показує на синю пошрамовану кулями велеченьку автівку, – Мартин ще тоді меншим був. І я вивіз його сюди, поки сам був на війні. Потім Машка ще з’явилася, хлопці вивели її.
Найдобріший, найніжніший і найлагідніший – то є Мартин. Бізон наш. Поросятко наше, так велетень!? – Максим підходить до першопрохідця Ковчегу, велетеньського біло-каштанового бичка з кучеряшками на голові – Мартина:
Бізон!… Найперший і найкращий! Бізоша… – господар починає чухати бичка гребінцем і розповідає з чого усе почалося:
Позиція була, де він прийшов від ворога, метрів 600. Там село велике таке і одразу воно під обстріли потрапило. Там буквально за день за два люди виїхали, хто встиг. Хати погоріли, корови ходили по селу… Ну як ходили, лежали з ногами перебитими. Це в 2022 році було. А вже після зими, у березні 2023, прийшов бізон! Уже не було ні корів, ні телят, нікого… Уже усі загинули. А він якось вижив, десь цілу зиму блукав, я не знаю, де він був… Він прийшов до нас та попросив, щоб ми його врятували. І ми це зробили. Мартин зовуть його, позивний в нього – Бізон. Ще іноді я його називаю поросям. Бо він коли їсть, то так себе вимаже дерцем чи макухою, як оте порося мале!
Коли тварина лежить перебита – це боляче. Вони не винні, вони не знають, що відбувається
Ми коли зайшли на одну з позицій на Запорізькому напрямку, там багато так було корів. Лежали… Ще живі, але ноги перебиті. За людей то зрозуміло, як воно все на війні. А коли тварина лежить перебита – це боляче. Вони не винні, вони не знають, що відбувається. Або були корови приходили, не знали, що робити, дивились на нас. Собаки на ціпках! Люди повиїздили, самі ледве встигли, а собак полишали на ціпках. То так хоч би повідпускали їх, а то позалишали на голодну смерть. Або ж так швидко тікали, що не встигли просто відв’язати.
У 2022 році одні з найстрашніших картинок були по селах, де вже жорсткі бої йшли. Там свині, там корови, так реве корова з голоду, переляку чи перебита, і теля біля неї теж реве. А потім, з плином 2022, усі ці тварини в селах повимирали і вже не зустрічав я цих звуків страждань та видовищ жахливих.
Усе! Красивий, красунчик! – увесь цей час оповіді Макс чухав Мартина щіточкою, – просто красень, велетень мій, Бізон! Він ще хоче, щоб його чухали. Щоб я не зупинявся. І чухав, і чухав, і чухав його щоб!…
Стьопу чухаю, Мартин підходить, ображається, починає мене кусати. Починаю чухати Мартина – Стьопка підходить. Тоді я беру їх двома руками чухаю обох, тоді вони стоять спокійно. Потім Машка підбігає – що за діла, а я!? Давай цю курочку теж чухати… Кажу: Заспокойтесь, давайте усі по черзі. Вони ж кожен хоче, аби йому увагу приділяли. Ревнують одне до одного!
Усім розповідатиме: та це мене Машка з ковчегу затрьохсотила!
Рухаємося Ковчегом далі. Як нам здавалося, найбільшою пригодою була непрохідна дорога до села з мілких камінців через соняшники, палюча південна спека та звуки сарани на шляху до ковчегу, однак найголовніше нас чекає зараз. Підходимо до Матільдочки, тієї самої Машки, дикої кабаниці та головної характерниці Ковчегу. Аж раптом Машка стрімголов починає бігти за оператором та смачно цапає його за шорти. Шорти то ще куди не йшло, ненароком Машка своїм гострим довгим зубом добряче проходить по нозі. А далі хвилинка шоку, холодний розум Макса, тактична аптечка, вода, антисептик і бинт. Ми продовжили нашу зйомку після обробки рани. А вже по приїзду в Дніпро, на оператора чекали шви на нозі та піднятий настрій медиків, які вперше зашили ногу людині, яку під час зйомки «вкусив» дикий кабан.
І таке буває. Офіційно заявляємо, що під час запису жодна дика свиня не постраждала. А на Машку ми не ображаємось, навпаки, дякуємо за посвяту у друзі Ковчегу!
Матільда! Ну от як ти себе сьогодні повела, га?! Ну як таке можна було зробити! Таку рану велику-глибоку чоловікові наробила! А повимазувала як! Їм же ще в машину сідати, їхати на Запоріжжя…! На пам’ять добру буде оператору… Усім розповідатиме, та це мене Машка з ковчегу затрьохсотила! – Господар сміється і трішки переживає. Намагаємось показати, що все добре, це життя.
Це ж зачепила так за ногу, до м’яса! Це уявіть, якщо на стадо диких свиней нарватись десь так в лісі, що вони зроблять! Хтось пам’ятає історію про дикого кабана і російську ДРГ, може, це була Машка?
А Машка з 2023 року у мене, з серпня. Її хлопці з позиції сусідньої виходили, вона маленька була, з перебитими ніжками, шкандибала. Дійшла за ними скільки там треба було до автівки, до еваку. І вони її вкинули в машину та привезли в тил і там потім зі мною зустрілись, кажуть: Забереш собі? Кажу: Давайте заберу. І от вона виросла вже така, лапа храмає, звісно, трішки ще дає про себе знати.
Ми на службі можна сказати невеличку ферму облаштували, місце, де можна було покупатися, випратися. Машка там жила. Їй місяці три тоді було, важила від сили кілограмів 15. Холодильник було перевернула повністю! Завалила його, все з холодильника виїла… Ось такі порядки навела! Ось так от ми з Машкою тут гуляємо. Люди ходять… Це перший раз у неї чомусь така реакція. Так, Маш?! Ти бачила, що вчудила дяді оператору! – Машка як ні в чому не бувало чимчикує до своїх свійських друзів свині Галі та кабана Дизеля.
Це вони всі тут кєнти. Вони за огорожками поруч сплять і тут постійно на подвір’ї разом тусять. Це у них джакузі, там вони відрили для себе біля крану, ми туди набираємо воду і вони там купаються, приймають грязьові ванни. – Макс описує осередочок з ямками і переритим ґрунтом, де весело проводять час його підопічні, свійські свині Гриша та Галя і дика свинка Маша. Галя витісняє Машку з ямки і вмощується там:
Галюсік захотів просто джакузі, а Машка там трошки довго знаходиться… А Галя – вагова категорія трохи побільше, тому сила, як то кажуть, взяла своє, – Максим зі шлангу обливає Машку, а потім Галю та Гришку. На ковчезі вирує гармонія.
Де собак тренують мисливських, там Мішка був, ми його викупили
Макс проводить нас до закуточка, де живе майбутній женіх Машки, тримісячний дикий кабанчик Міша. Цього кабанчика Макс викупив у розпліднику, де на таких як Міша нацьковували мисливських собак. Попри пережитий стрес, кабанчику дуже пощастило, попереду в нього світле і безтурботне життя:
Ходімте, женіха Машкиного покажу вам! Він закритий. Тобто, у безпеці ви будете, – сміється. Ой-йой! Я ж забув, що Машка й сюди забіти може! Завів вас до Міші, ага! Ото зараз відчує запах і буде! – Макс швиденько затуляє огорожку між частинкою приміщення, де є Маша…
Мішанька, що ти, кабан, спиш? Машка там таке начудила! Усіх ганяє. Ти ж не будеш таким, ти ж будеш добряком? Де собак тренують мисливських, там Мішка був, ми його викупили, тепер він у нас тут живе на Ковчегу. Так, Мішка? Він вже потроху на контакт почав виходити. Ти хороший хлопчик так, ти кусатися не будеш, ні? Ти молодець! Ти в нас дикий кабан, хороший, добрий дикий кабан. Так, Міша? Він добрий буде, добрий-добрий. Ще тижні два тому він і погладитись навіть не давався. Боявся. У куток заб’ється і все тобі. Це вже потихеньку оживає. Місяці три Міші. Ще малеча. Полиняв, такий красивий зробився. Ну поки що Маша його не підпускає до себе. Але Міша, я думаю, знайде підхід. Так, Мішаню? Розберемося, з цією ситуацією, так, кабан? Усе буде нормально! Кабанів понароджуєте собі, так? – сміється. Будуть у нас поросятка такі маленькі бігати. Машунька, звісно, баба з характером, бойова. Але ти теж трішки вихватив в житті пороху, да, Мішань? Не слабак якийсь, чоловік справжній! Іди сюди до мене, іди! – наляканий Міша дивиться відданими оченятами на Макса і трохи до нього підходить.
Я навіть і не знав раніше, що таке практикується. Почав шукати, де дикого кабана купити і натрапив на таку точку в Запоріжжі. Там розводять диких кабанів, це все навіть офіційно, типу можна сказати легально. Я точно не знаю деталей, але воно ж так працює якось… Я взяв найменшенького з кабанів. Там усі здорові вони, а цей малюком був. Ми там ловили його години дві. Його ж впіймати теж треба було. Спокійний такий хлопчик. Машка малою вже тоді була така дзиґа противненька!
Ну слухай, я от коней зможу утримувати, а віслюка не зможу. Вона мені його подарувала
Віслюка Степана Максу подарувала підписниця, яка викупила тварину з неналежних умов утримання на Київщині:
Зараз побігав би він… Випустили би його, да Степане… Макс підходить до віслюка, цілує, пропонує йому хліба. Степану цікаво, він любить увагу:
Степанчик, Степан… он дивиться на Мартина. Стьопка, хлібчика будеш? Тільки багато тобі не можна! Второпав! Багато не можна тобі! Я знаю, що ти любиш хліб, але тобі ніззя багато…– Стьопка смачно пережовує скибочки білого хлібу. – Степанчик наш! Він з Київської області, мені жінка підписниця зателефонувала і сказала, що він десь там в поганих руках був. Вона з тих рук забрала коней. І каже: «Ну слухай, я от коней зможу утримувати, а віслюка не зможу». Вона мені його подарувала. Я разом з підписниками зібрав кошти на його доставку. Ця жінка поїхала машиною, привезла віслюка. Люську з тих країв привезли… Да, Люсі, Люсічка, доцічка…– Макс цілує подібну до Бембі, тендітну мешканку Ковчега – косулю Люсю.
У лісі доби дві вона плакала. Люди думали, що зараз мамка приїде – забере. А вона не з’явилась
Отож Люсіндра з Київської області теж приїхала. Стьопка раніше, а потім через місяць десь – Люся. Написали мені підписники: «Маленьке козенятко плаче. Забереш?» Кажу та, звісно, заберу на Ковчег! Забрав її малесенькою, це вже вона підросла. Воно з соски з пляшечки молоко козяче п’є. Хтось каже, що це косуля, хтось каже, що оленятко… Для мене вона доцічка. У лісі доби дві вона плакала. Люди думали, що зараз мамка приїде – забере. А вона не з’явилася.
Ну що? Пішли до Стьопи, Люсі! Підеш? – Макс загукує маленьку косулю чимчикувати за ним: Вона зі Стьопкою любить спілкуватись. Боїться трішки його. Але він її так, нюхає просто. Ну скоро вона виросте і буде віслюк од неї тікать, буде на спині у нього стрибати! – Макс на руках підносить Люсічку до Степана: Ну на, один разочок, обережненько, вона ж маленька. Ось бачиш, козя, козя мала…, – Степан бережно обнюхує Люсю. У той час як малеча, наче зайчення, стукає віслюка задніми ніжками по щоці:
– Оппа! Отримав?! Вихватив? Бандіт! – Максим цілує Степана у щоку та підбадьорливо поглажує підопічного:
Хороший-хороший віслюк, так? Але може бути і бандитом трішки. Тому що молодий і трішки хоче ще погуляти. І побігати десь, і поприставати до корів сусідських, і до бичків поприставати так, Степане! – Макс цілує, почухує віслючка та продовжує спілкування з ним. – Прийшов до нього, обійняв, поцілував. Щось він спробував мене вкусити – за губу його схватив. Віслюк просто буває ось так підійде, покладе тобі голову на плече спокійно і дивиться своїми беньками на тебе. І ти кайфуєш взагалі.
Машка відразу дьоргається
Дронів тварини не так сильно бояться, як приходів. Як прихід десь, то стресують дуже, реагують. Запорізька область, самі розумієте. Люся взагалі одразу забігає, та і Машка одразу дьоргається. Мартин ні. Він пережив багато, звик. Стьопка теж більш-менш спокійно. Але Машка та Люсі – так. Реагують на звуки війни. Машка так то ділова на людей нападати, а коли щось шумить-летить, то одразу в сарай забігає!
Та ти у будь-якому випадку заріжеш їх!
Я сало люблю. Шашлик теж люблю. Не вегетаріанець я. Але ніколи в житті своїх тварин я і пальцем не трону. Отак є люди в інтернеті пишуть: «Та ти у будь-якому випадку заріжеш їх!» Я вже на це не реагую ніяк. Ніхто нікого не буде їсти! Ні Мартина, ні Машку, ні Галю, ні Дізеля… Нікого! Усі наші тваринки помруть своєю смертю. Мартин взагалі у нас породистий бичок. Мені писали підписники, як він називається. Він ще взимку такий кучерявий стає. Кучерява голівонька, тулуб, шия кучерява…
Вони не будуть вигадувати, як зробити побільше зброї і повбивати одне одного. Вони просто будуть жити!
Вони стали для мене як діти. Що я вже без них не можу. Трішки немає мене, дні чотири-п’ять не бачу їх, з позиції вийшов переодягнутися, покупатися, помитися – і одразу до них в першу чергу. Погодував їх і якось одразу трішки як енергії набираєшся. Вони у нас як талісмани стали. Правда, що всі кажуть, так і є: з ними краще, ніж з людьми. Вони не будуть вигадувати, як зробити побільше зброї і повбивати одне-одного. Вони просто будуть жити і все, так, віслюче?!
Сюди приїздять люди теж пофотографуватись, погодувати їх… Також кайфують. Дорослі люди приїздять, поспілкуються, погладять, вдячні, кажуть, просто енергією зарядитись. У такі часи ці тварини – це просто кайф! Так, віслюче! Стьопка починає лізти цілуватися до Макса. Вони мене чому люблять? Бо я їх теж дуже люблю. Багато є того, що я на камеру знімаю та викладаю. Також багато є того, що я не зняв! Теж такі моменти крутяцькі незвичайні… Ну воно і другий раз буває втомлюєшся від телефону, камери. Без гаджету приходиш до них і гуляєш, спілкуєшся. А потім думаєш: блін… Як же круто, такого моменту немає на жодному з відео. Зайду бува до віслюка, починаємо з ним дуркувати, бігати… Чи з Мартином. Скати беремо. Я жбурляю, він наздоганяє. З Машкою так само свої кумедні штуки. Матільда наша… Починаю тікати – вона мене наздоганяє. Або заховаюсь десь – вона мене шукає…
Вечоріє, потихеньку вирушаємо до Запоріжжя, усю дорогу у грудях тримається післясмак любові Максима до бичка Мартина, косулі Люсі, свинки Матільди, віслюка Степана, кабанчика Мішки та свиней Галі і Дизеля – з цих тварин бере початок велика історія Ковчега Макса у селі Райському, що на Запоріжжі.
Надихаюча історія Макса та його друзів вже на нашому YouTube. Підписуйтесь!
