«Ви уявляєте, ми бачили справжній український прапор!». URSA.MEDIA побували у Сумській області, де працює єдиний зелений коридор між Україною та Росією. Історії, які ми почули від людей, що виїжджають з окупації, неможливо читати без сліз

З квітня 2022 року в Україні працює єдиний коридор для переселенців між Україною та Росією – «Колотилівка-Покровка». Це ділянка кордону, де межує Сумська та Бєлгородська області. Якщо людина бажає виїхати з тимчасово окупованих територій через росію, вона перетинає саме цей гуманітарний коридор. Як виглядає «сіра зона», чому першу перевірку переселенці проходять під землею, у якому психоемоційному стані перебувають люди після кількох діб дороги окупованими містами та територією РФ – про все розкажуть журналісти URSA.MEDIA.

Як батько вже помер, я дочекалась Пасхи, щоб сходити востаннє...

Знесилені люди, переважно похилого віку, впевнено тягнуть за собою валізи з речами. Щоб опинитися на українській землі їм доводиться пройти пішки через гуманітарний коридор – «сіру зону» довжиною у два кілометри. Для тих, хто наважився залишити рідний дім – це три тисячі кроків, сповнених власними сенсами, думками, страхами, надіями та болем.

Першими на українській землі переселенців зустрічають волонтери ГО «Плурітон» – саме вони допомагають людям дістатися пункту пропуску «Покровка», де на них чекають українські прапори та прикордонники.

Далі – перший етап перевірки від прикордонників. Фактично під землею їх оформляють для подальшого пересування по Україні, каже Роман Ткач. Такі норми обумовлені заходами безпеки.

«Це захисні споруди, це бліндажі, де створені умови для перебування громадян. Перевіряються по базах даних, перевіряються документи. Потім ми повідомляємо про них поліції. І після цього громадяни автобусами доставляються до міста Суми, до транзитного центру короткотермінового перебування громадян, що повернулися з окупованих територій в Україну», – зазначає речник Сумського прикордонного загону.

Після цього переселенців вантажать до автобуса й везуть до Сум, їх супроводжують й журналісти нашої редакції. Через деякий час червоний бус зупиняється біля транзитного центру короткотермінового перебування громадян. Ми паркуємо автомобіль слідом за ним. Спочатку переселенці проходять ще одну ґрунтовну перевірку – профільні служби оглядають їхні речі та документи, а також проводять бесіди.

Своєї черги в коридорі очікує Людмила. Жінка приїхала сюди з окупованої частини Херсонської області – просить не показувати обличчя. Її шлях пролягав через низку міст і сіл, понівечених війною. Дорога зайняла 3 дні. Через інтернет люди знайшли перевізника, який за гроші погодився відвезти їх до РФ. Найбільше Людмилі запам’ятався окупований Маріуполь:

«Ці центральні вулиці починають відбудовувати, а всередині розбиті будинки. Ось так, згарище. Заводи проїжджали, бачили на власні очі, як воно розбите все. На території заводу стоїть якийсь спалений літак. Руїни. Шкода наших міст».

Під російським прапором жінка прожила понад 2 роки – весь час доглядала за хворим батьком, який згодом помер.

«Як батько вже помер, я дочекалась як буде пів року, і ось після Пасхи проводи, щоб сходити востаннє. Все, не знімайте», – Людмила не стримує сліз. Після нашої бесіди жінка приходить до себе ще 20 хвилин.

«Подихайте. Глибокий вдих, затримали, видихнули» – лунає в коридорі.

Сльози у цьому місці бачать дуже часто, каже психологиня ГО «Плурітон» Наталія Данилевська. Вона підійшла заспокоювати Людмилу.

«Може це й не тригер, може це стан, коли людина розслабилась і нарешті може собі дозволити свої емоції. Бо вона два роки цих емоцій собі дозволити не могла», – каже психологиня.

Загалом люди, що певний час прожили в окупації, нерідко мають гостру реакцію на стрес – з очевидних причин.

«А гострі стресові реакції проявляються по-різному. Те, що я спостерігаю, це плач або нервове збудження, або ж навпаки – вони дуже затиснуті й психоемоційно нестабільні. Також буває нервова дрож. Є такі випадки, коли раджу людині, що саме треба зробити. Адже бувають люди достатньо стійкі й при першій бесіді важко помітити, що є травма. То ми проговорюємо, що ви можете собі дозволити поплакати, проговорити все з близькими людьми, відновити хронологію і заспокоїтись. Навіть масаж, який людина може сама собі зробити, допомагає відновити емоційний баланс», – продовжує психологиня Наталія.

Розмова за переселенкою Людмилою дала зрозуміти – спровокувати сльози можуть й абсолютно лояльні та прості запитання. Провівши день у резервному центрі для біженців, можна зрозуміти, що так закінчувалось кожне третє інтерв’ю.

Без російського паспорта я б і грошей не назбирала, щоб виїхати

Гроші – це одна з причин, через яку низка українців не може швидко покинути окуповані населені пункти. Наталя – жінка пенсійного віку. Її село у Запорізькій області окупували на третій день повномасштабної війни.

«У мене два онуки на фронті в ЗСУ, ну а я там живу. Для чого? Треба виїжджати» – аргументує свою позицію переселенка.

Та щоб виїхати, Наталі довелося чекати два роки. Спочатку вона отримала російський паспорт, на основі чого оформила виплати від росіян. Життя в окупації вона згадує зі сльозами.

«Страшне, що було. Їздили на танках по вулицях, збивали паркани. Ми в погребі жили. Аби ви бачили, скільки їх наїхало туди – більше, ніж жителів. Ото понапиваються, стріляють з автоматів. Напроти мене жив чоловік, він в СБУ працював, а зараз на пенсії. Декілька раз забирали – били до посиніння. Дуже важко жити під таким тиском. До визволення я туди точно не повернусь» – розповідає Наталя.

За російські рублі вона проживала й щомісяця відкладала їх частину. Зрештою суми у 20 тисяч рублів стало достатньо для того, щоб заплатити перевізнику. Він і вивіз жінку на територію Росії. А вже звідти вона направилась в бік України. З собою вдалося прихопити зовсім трішки речей. Перевагу жінка надала двом об’ємним светрам, які знайома пошила для своїх синів у ЗСУ.

«Без російського паспорта не було б мені виплат, я б і грошей не назбирала, щоб просто виїхати. Мені донька знайшла в інтернеті перевізника. З дому забрали, і через Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь і туди. У Новоазовську була митниця, там перевіряли. До мене претензій не було. Паспорт, речі та й все. Але деяких тримали довго, години по 4, а то й більше. То не було російських паспортів у них, то ще якісь претензії. Я вже і їсти не хочу, аби прилягти просто. Два кілометри сірої зони було важко йти – щебінь, речі ще ж нести. Але нічого. Це ж додому дорога» – говорить переселенка.

Наталя успішно пройшла перевірку від українських служб, нині очікує чергу, аби записатися на безкоштовний автобус. Сьогодні вона ночуватиме в Сумах, а вже завтра вирушить до своїх рідних.

А хто ж не любить Крим?

Коридор потроху заповнюється людьми – один за одним переселенці виходять після перевірки. Дехто відразу на кухню, бо не їв і крихти з самого ранку. Інша частина – до столу, за яким можна отримати українську sim-карту і записатися на безкоштовний автобус до будь-якого міста. Здається, що саме на цьому етапі в переселенців з’являються перші усмішки. Бо все страшне і невідоме тепер позаду. Втома й голод теж відходять на задній план. Попереду – свобода, і зустрічі з рідними. Більшість – люди пенсійного віку, переважно жінки. Молоді геть мало.

Вже не може дочекатися зустрічі з сином та невісткою й Ніна, а разом із нею чекає й кіт Семен. Шлях до дітей для пенсіонерки був ще довшим, адже виїжджати їй довелося з Криму. На півострові жінка народилась, де й прожила все своє життя. Діти виїхали до Києва відразу після анексії.

«Зараз за домом доглядають сусіди. Ми взагалі хотіли все продати й виїхати, але не знаю як складеться. Діти сказали, що туди нізащо не повернуться».

На запитання, чи любить Крим, Ніна відповідає так:

«А хто ж не любить Крим? Звісно, любили. Але у 2014 році відібрали радість та щастя. Настрої там жахливі у людей. Дуже шкода Україну. Таке ж багатство, і його відібрали. Їхали по території, той же Маріуполь, що був українським – це дуже боляче. Душа болить, і радості немає від життя. При Україні в Криму було прекрасно, ми були щасливі» – жінка не стримує сліз. Але швидко бере себе в руки і йде показувати Семена.

Цей кіт пережив 3 доби дороги. Стрес дається в знаки: Семен дуже боязко покидає переноску і намагається вчепитися в товсту куртку господарки.

«Семенчику 7 років. Дуже важко переніс поїзду, не звик до такого – сидіти в клітці. Він любить свободу!» – з усмішкою промовляє Ніна.

Кіт – це найближчий її співрозмовник останніми роками. В її планах не лише побачити рідних, але й поставити пам’ятника чоловікові. Він народився у Запоріжжі, там і помер у 2020 році. Дуже любив Ялту, каже Ніна. Та після 2014-го був змушений виїхати з Криму. І до останнього чекав деокупації, аби туди повернутися. Та здоров’я підвело, не дочекався.

Кількість людей, що повертаються на підконтрольну Україні територію через РФ, з дня в день різниться. Може бути один мікроавтобус, може два. Але вони є, й прикордонники зустрічають день у день. Деякі речі, які українці бачать мало не щодня, у цих людей можуть викликати особливі емоції. Ще краще їх помітно у дітей, розповідає психологиня волонтерів «Плурітон» Наталія Данилевська:

«Вчора у мене були діти, які говорили: а ми отакий прапор бачили, справжній! Він був у прикордонників. Ви уявляєте, ми бачили справжній український прапор!»