«Є дівчина така, яка не знає, що народить. Забереш, що народить?»:  ми побували в гостях у родини зі Слов’янська, яка виховала 17 прийомних дітей 

У триповерховому будинку неподалік кільцевої дороги Дніпра завжди лунає дитячій сміх. І якби за кожне промовлене слово «мама» у цьому домі давали хоча б одного цента, то родина Карнаух вже би давно перетворилася на доларових мільйонерів. Втім, у цій сім’ї цінності вбачають зовсім в іншому. Майже 30 років уродженка Донеччини Надія віддала на те, щоби подарувати нове життя 17 дітям. Та й сьогодні її місія в цьому житті далеко не на фінальній стадії, адже в родині почали з’являтися внуки. Через повномасштабну війну евакуюватися до безпечніших місць були вимушені сотні будинків сімейного типу. А родина Карнаух вперше зіткнулася з цим ще у 2014 році. 

Коли лежала в лікарні після операції, я поставила запитання Богу: нащо я взагалі залишилася жити на цьому світі?

Історія родини Карнаух почалася у 1995 році. Тоді подружжя зі Слов’янська – Надія й Володимир дізналися, що не можуть мати власних дітей. Цьому передували важкі події.

«Так склалося життя, що за станом здоров’я ми не змогли мати своїх біологічних дітей. Але ми отримали подарунок з вище. Я розкажу трішки. Коли лежала в лікарні після операції, я поставила запитання Богу: нащо я взагалі залишилася жити на цьому світі? Нащо я потрібна така? А потім я зрозуміла… Прийшла подруга й каже: «Є дівчина така, яка не знає, що народить. Забереш, що народить?» Я кажу: «Заберу». Ми й забрали. Це був подарунок за всі муки, що були в житті», – згадує Надія про події майже 30-річної давнини. 

Володимир підтримав ідею своєї дружини. Так у родині Карнаух з’явилася Валерія – первістка, «народжена серцем». Жінка наголошує, що в ті роки факт прийомної дитини сприймався суспільством доволі гостро, чимало людей могли «затюкати» через подібні вчинки. Та подружжя така ситуація не зупинила. Навпаки – через декілька років вони вже святкували поповнення у своїй родині. 

«Валерія підростала. Поруч із нами проживали віряни, які допомагали діткам з важких родин. Донька каже: «Мамо, в одного є братик, в іншого – сестричка. І я хочу». Вона ж бачила цю ситуацію, й вона сама запропонувала: «Давай візьмемо звідти?» А потім ми познайомились із людьми, котрі вже мали досвід будування прийомної родини. Вони нам розповіли про все це. І ми зо 2 роки приглядались, як дітки стають домашніми, як вони пізнають світ заново. Адже коли дитина потрапляє з державних установ до родини, вона пізнає світ заново, вона всьому навчається заново. І згодом до нас потрапили прийомні діти – підлітки. Хоч багато хто й побоюється брати підлітків, але не ми. Тож, перших трьох взяли, потім вони попросили у нас ще двох хлопчиків з інтернату забрати», – із посмішкою говорить Надія. 

Моя біологічна мама віддала нас до інтернату, щоб знайти житло нормальне, роботу. Минув рік, нас ніхто не забрав

Подружжя створило дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ). І хоч для прийомних дітей вони вважаються вихователями, у нашому матеріалі ми називатимемо їх матір’ю і батьком. Принаймні, тому що діти саме так до них і звертаються. 21-річна Юлія, котра попала до родини у свої 8 років, зазначає: «Саме із цих слів для неї усе й почалося». 

«Моя біологічна мама теж виховувалась в інтернаті. І коли вона випустилась… Діти, що виходять з інтернату, не мають підтримки й допомоги. Вона зійшлась з не дуже добрим чоловіком, котрий її бив, пив. Ми жили в дуже поганих умовах. Вона вирішила, що віддасть нас до інтернату. Потім знайде житло нормальне, роботу, аби потім нас забрати. Минув рік, нас ніхто не забрав, мама не повернулась – у неї були свої складності. Нас троє: я, брат і сестра. Мені поставили питання, чи готова я піти до прийомної родини. Я погодилась. Нас із Харкова перевезли до Слов’янська. Ми там пробули рік, і потім нас познайомили з прийомними батьками, й вони нас забрали. Це був 2012 рік. Я була дуже рада. Ми коли батьків вперше побачили, відразу почали говорити “мама”, “тато”», – розповідає дівчина. 

Майже рік тому Юлія народила сина, назвала Іллею. Дівчина вже отримала освіту, а свою дитину виховує разом із чоловіком. Батькам-вихователям дівчина завдячує, передусім, правильною моделлю родини. Мовляв, завдяки цьому вона змогла побудувати щасливе власне життя, а не піти слизькою стежкою після випуску з інтернату за прикладом біологічної мами. До речі, із нею Юлія підтримує зв’язок. І запевняє, що пробачила жінку за те, що вона покинула її в доволі юному віці. 

«Так, я її пробачила. Хоча якась образа всередині залишається. Вона розповідала про цю ситуацію зі свого боку, і я її розумію. Вона й з мамою спілкується. Сказала їй: «Дякую велике, що мої діти виросли нормальними». Адже всі розуміють, що з інтернату не всі виходять у нормальному стані, долі складають по-різному. Я задоволена тим, що потрапила сюди. Адже я виросла, й батьки дали мені дуже багато знань. Батьки власним прикладом демонстрували здорові стосунки між подружжям, батьками і дітьми, як готувати й прибирати. Все це важливо. Тому я дуже вдячна за це», – ділиться Юлія. 

Сьогодні дівчина проживає разом зі своєю великою родиною в одному будинку. Її рідний Слов’янськ надто небезпечний для маленького Іллюші. Вона вже покидала рідне місто у 2014 році, коли й сама була дитиною:

«Ми виїжджали до Святогірська. Було страшно. Я тоді закінчувала 4 клас, і ми писали ДПА (Державна підсумкова атестація), й нашу школу почали обстрілювати під час ДПА. Додому ми поверталися під обстрілами». 

Моє життя просто поламали. І якби не мої діти, я не знаю, як би це все пережила 

«У 2014 році було не так лячно, як у 2022», – говорить Юлія. Адже повномасштабна війна почалася із застосування Росією значно потужнішої зброї. Евакуація зі Слов’янська по правді врятувала життя цілої родини. Як зазначалося вище, у сім’ї Карнаух виховали 17 дітей. Втім, частина із них випустилася з будинку сімейного типу й почала будувати самостійне життя. Один син зараз служить у Збройних силах України. Тому на момент початку повномасштабного вторгнення у Слов’янську проживало 8 прийомних дітей і 2 онуків. На початку квітня 2022-го сім’я прийняла рішення про евакуацію. Та «машини-малютки», як її називає Надія, було недостатньо. Для такої сім’ї знадобився мікроавтобус, з яким родині допомогли волонтери «Слов’янського серця». Замість 4-5 годин родині знадобилося 14, аби перевезти усіх блок-постами й дістатися до Обухівського ліцею №2, що на Дніпропетровщині. Там сім’я прожила ще кілька місяців, доки не винайняла триповерховий дім на околиці Дніпра. З собою взяли зовсім трохи речей, адже впевнені були, що через невеликий проміжок часу, як і 8 років тому, вони повернуться. 

Телефонний дзвінок пролунав о 4 ранку наприкінці серпня 2022-го. Надія взяла до рук телефон і вийшла в коридор, аби не розбудити дітей. Дзвонила родичка зі Слов’янська. 

«Каже: «Надю, будинку немає». І я відкриваю районну групу, а там якийсь хлопець знімає відео, як воно палає. Люди повискакували, намагались загасити, але марно», – згадує ті події Надія. 

З очей жінки починають текти сльози. Той дім родина почала розбудовувати у 2013 році. До будівлі, де раніше жили батьки Володимира, доєднали нові приміщення. Великий триповерховий дім із чотирма виходами – аби усім дітям там було комфортно і просторо. У нього вклали і фінансові заощадження, і частинку душі. А тепер його знищила ракета. 

«Моє життя просто поламали. І якби не мої діти, я не знаю, як би це все пережила. Те, що було в когось на телефонах, якісь фото… А все інше – там. І батьківські фотографії… Залишився лише чистий лист. Без минулого не буде майбутнього. Я поважаю своє минуле», – розповідає Надія. 

Це вже як наркотик. Прихід нової дитини в родину – це народження серцем. Ти цього чекаєш, це як наркотик! 

Тут, в орендованому будинку, царить приємна атмосфера. Ми спілкуємось із пані Надією за великим столом у вітальні. За її спиною – букет із квітів. Поруч видніється чимало складних стільців – нагадування про велику кількість дітей. Схоже, це на випадок сімейного застілля, аби місця вистачило всім. Дехто поїхав із Володимиром по справам, інші грають в активні ігри на вулиці. А 16-річна Аня заснула поруч на дивані під час інтерв’ю. 

«Це вже як наркотик. Прихід нової дитини в родину – це народження серцем. Ти цього чекаєш, це як наркотик! Коли ти береш масу і з неї ліпиш. І коли виходить краса – ти отримуєш величезне задоволення», – говорить Надія. 

На другому поверсі 17-річна Катерина смажить панкейки. Біля неї – чималий пластиковий контейнер із кількома кілограмами домашньої ковбаски. 

«Промиваємо філе, потім нарізаємо на дрібні шматочки через м’ясорубку. Потім мама все змішує, додає спеції, нарізає на шматочки та в сушилку. Готувати треба кожного дня», – ділиться рецептом дівчина.

Готують у цій родині всі, тому й охочих освоїти професію кухаря після школи тут чимало. До числа таких себе відносить і 9-річна Софія – онука Надії.

«Світ жорстокий, і є не багато людей, які добрі та допомагають», – каже школярка. А хто ж ці люди, запитую:

«ЗСУ, які допомагають. Люди, що приносять їжу чи гроші дають. Я хочу стати кухарем. І потім, коли я готуватиму їжу, я зможу брати й віддавати її ЗСУ. А поки я тільки допомагаю бабусі готувати. Картоплю й борщ, та багато чого!» 

У великій родині завжди треба знаходити підхід одне до одного, продовжує Софійка. У свої 9 років вона говорить доволі дорослі речі:

«Треба відноситись добре одне до одного, тоді й до тебе теж будуть гарно ставитись. Коли людині потрібна допомога, ти підходиш та допомагаєш їй». 

В самоорганізації, можливо, й криється секрет злагоди цієї чималої родини. Надія зазначає, що змалку їх навчає піклуватися про себе. Чимало цих дітей зазнали величезного горя. Й більшість тих історій, котрі могли шокувати вас, наші любі читачі, сьогодні залишаться «поза кадром», на сторінках власної книги цієї сім’ї – там, на дальніх поличках, яких стороннім людям краще не торкатися. 

«Ви думаєте, що ми залізні? Ми теж вигораємо. Але ми, батьки таких родин, дружимо між собою. От телефонуєш і жалієшся, що це все, ну кінець! А потім чуєш про проблеми з іншого боку, й розумієш: я щаслива, у мене насправді все добре. Так, буває дуже важко. У кожного свій характер, у кожного свій багаж, вони дуже різні. Для того, щоб їх було легше зрозуміти – я намагалась стати на їхнє місце. Я намагалась спробувати пройти їхнє життя зсередини. Багато з них пройшли дуже важку долю. Є такі моменти їхнього життя, що не знаю, чи впоралася б я з цим, чи ні», – каже Надія. 

13 вересня 2024 Кабмін ухвалив постанову, якою передбачив закупівлю житла для ДБСТ

За інформацією Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, наразі в нашій державі функціонує понад 1300 дитячих будинків сімейного типу, в яких виховують близько 9000 дітей. Згідно із дослідженням «СОС Дитячі Містечка в Україні», лише у 2022 році в межах країни евакуювалися 119 ДБСТ, а за кордон – 351.

Там же йдеться, що:

«Головними потребами внутрішньо переміщених сімей є працевлаштування (41%), пошук житла (36%) та потреба в теплих речах (34%). Також актуальним питанням є отримання грошової допомоги від держави (30%). Прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу потребують передусім постійного місця проживання. Наявне житло часто є замалим, особливо для ДБСТ, що призводить до появи таких проблем, як порушення приватності, відсутність у дитини особистого простору, брак місця для зберігання одягу та речей. У більшості досліджених груп є потреба в ремонті та облаштуванні житла меблями, технікою, зокрема й для обігріву, а також у побутових речах (постільній білизні, рушниках, ковдрах, засобах для прибирання тощо). Часто в ПС і ДБСТ немає умов для організації онлайн-навчання: сімом сім’ям бракує техніки, чотирьом не вистачає столів, стільців та настільних ламп або вони потребують заміни. Матеріальне становище сімей, прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу здебільшого є таким, що дає змогу задовольнити лише нагальні потреби. Сім’ї витрачають гроші на комунальні послуги, оренду, харчі, одяг, шкільне приладдя, ліки, транспорт тощо. Але доводиться економити на дозвіллі та розвагах для дітей. Деяким сім’ям не вистачає також на забезпечення харчової різноманітності й купівлю дорожчого порівняно з літнім зимового одягу та взуття для дітей».

13 вересня 2024 року Кабмін ухвалив постанову №1055, якою передбачив розподіл субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на придбання житла для дитячих будинків сімейного типу. На сайті Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України вказано, що до кінця поточного року планується придбати житло для 94 ДБСТ. 

Родина Карнаух до цього списку також входить. Крім того, із нагальних потреб для них наразі – транспорт. Надія каже: «Хотілося б придбати мікроавтобус, куди можна було б посадити всіх». Як родина, що вже двічі рятувалась від війни, вони переймаються за можливість екстреної евакуації, якщо війна постукає в двері їхнього будинку вже втретє.