Вже цієї ночі до дітей завітає Святий Миколай. Памʼятаєте як ви чекали на нього в дитинстві? А що просили? А що отримували? Ми в URSA.MEDIA теж трішки поностальгували та пригадали власні теплі історії про це свято.
Ярослава Коба, головна редакторка
Я з родини вчителів, а це означало 2 речі в Україні 90-х років. Перше — твоя родина має дуже обмежений ресурс коштів на подарунки, друге — якщо тобі і будуть щось дарувати, то це щось спрямоване на розвиток твого інтелекту та творчих здібностей. З року в рік, в передвечір святого Миколая ми із сестрою писали листи, як то роблять всі діти: ці листи з року в рік не змінювали свого змісту. “Святий Миколай, порадуй нам собаку! Маленьку таку собаку, ми будемо її любити та піклуватися про неї, ми будемо її вигулювати та прибирати за нею…” Потім ми чистили зуби, розчісували волосся, одягали піжами, ставали біля ікони Чудотворця, ще раз проговорювали своє прохання в молитві, клали листи біля образу та лягали спати. Щороку ми домовлялися із сестиричкою, що точно цієї ночі будемо лише прикидатися, що спимо, а насправді будемо чекати поки святий Миколай завітає до нас у кімнату. Ну і звичайно, благополучно засинали.
А зранку, 19 грудня розчаровувалися. Святий Миколай дарував нам або альбоми для малювання, або книги. Пам’ятаю найкрінжовіший подарунок Чудотворця — словник з англійської мови. Це було страшне. Я запитувала тата, чому Миколай не приніс собаку? Тато відповідав, що собака – то найпопулярніше бажання серед дітей, і нам із сестрою просто не вистачило собаки. Я вірила татові і не ображалась на святого Миколая, бо була впевнена, що наступного року на нас собак точно вистачить.
Ангеліна Мерва, журналістка рубрики «Експлейнер»
Якось напередодні новорічних свят я мріяла про слоника. Не просто м’яку іграшку, а свого особливого — жовтого, з великими вухами, як у тих, яких я бачила в дитячих книжках. Здавалося, що якщо він з’явиться, то мені буде легше засинати й прокидатися.
Тоді вже почались канікули і я поїхала в гості до бабусі. Вона тоді працювала в магазинчику, і я часто приходила до неї допомагати. І поки бабуся обслуговувала людей, я могла сказати щось на кшталт: “Купіть ще це, бо я дуже хочу слоника”. Деякі посміхались і купували. І врешті я отримала омріяного слоника. Це було дивовижно.
Валерія Щебликіна, журналістка рубрики «Історії»
Кожен Новий рік у моїй родині починався з мого ранкового скиглення. “А що ви мені подаруєте?” супроводжувало маму на кухні, у дворі, у вітальні — і так до самого вечора. Так, у «діда мороза» я вже не вірила, а тому точно знала, що мій подарунок захований десь вдома, і чекати на диво зовсім не хотілося.
Зазвичай подарунки під ялинкою з’являлися під час салютів. Сьогодні згадувати це доволі дивно. Взагалі я завжди мріяла та просила собаку, навіть пародіювала якийся старий радянський мультфільм, де герой(ка?) вигулював домашні капці, щоб натякнути батькам. Я теж вигулювала, але собаку мені подарували набагато пізніше, влітку і на День народження.
Тому на Новий рік я мріяла раціональніше: наприклад, must-have мого дитинства була лялька Братц. Обов’язково Жасмін. Але, вочевидь, на початку нульових асортимент єдиного на все смт магазину «Іграшки» був доволі обмеженим, тому я знайшла під ялинкою Сашу.
Здається, тоді засмутилася, але це у будь-якому разі довгий час була моя улюблена лялька, що вигравала з-поміж Барбі.
Ірина Тесля, журналістика рубрики «Експлейнер»
Нам зі старшою сестрою дарували подарунки тільки на Святого Миколая. У нашій родині не визнавали Діда Мороза – був тільки Миколай, тому він до нас і приходив. Нам старались зробити новорічне диво один раз, але щоб це було гарно і приємно. Я завжди прокидалася дуже рано в очікуванні, що ж мені приготували. Пам’ятаю, як мама вставала на роботу в цей час і просила мене ще поспати. А подарунки нам ставили біля ліжка, бо під подушку вони просто не поміщалися. У мене не було конкретної мрії, я була ще маленькою, тому надиктовувала сестрі довжелезні листи, в яких хотіла все і одразу.
Я переписувала ці листи від початку листопада і майже до самого Миколая. Якось я отримала один з найбільших пакунків, в якому були одяг, іграшки, та різні речі для школи. Мені було байдуже на все, окрім кольорових ручок, які я використовувала постійно, поки вони просто не перестали писати.
В інший рік я дуже сильно хотіла велику машинку на радіоуправлінні зі спеціальним пультом. Я прямо марила нею та просила її щодня на Миколая. І була дуже щаслива, коли мені її подарували. Але трагедія була в тому, що в перший же день у неї відламалась антена і вона більше не їздила. Тому я гралася нею як звичайною машинкою.
Валерія Скидан, журналістка рубрики «Тренд»
У ранньому підлітковому віці на всі свята я хотіла тільки один дарунок — ляльку Монстер Хай. Тоді вони були на хвилі популярності, й ще можна було застати момент, коли в магазинах іграшок вони цілими рядами стояли на полицях. Хоча на Святого Миколая я отримувала більш прості дарунки, щось з канцелярії та солодощів, я все одно затамовувала подих, коли писала для нього листи. Це був наче магічний ритуал, і я також намагалася зловити момент, коли він з’явиться з подарунком.
Я дуже чекала зимових свят, щоб отримати саме омріяну ляльку. На той час мої бажанки коштували дорогувато, тож я розуміла, що навіть якщо цією зими мені її не подарують – це станеться згодом, просто треба навчитися бути терплячою.
Як тільки я нарешті тримала в руках цю коробку з лялькою, одразу ж бігла на двір до подружок, і ми разом розпаковували її. Це була така щира дитяча радість, яку в мене вже мало що може викликати. Так я збирала свою колекцію роками. Вони всі досі зі мною. І часом так дивно усвідомлювати, що ти маєш ляльок, яких зараз перепродають за великі гроші через їхню раритетність. Моя внутрішня дитина досі хоче «урвати» ще кілька таких екземплярів, які не встигла придбати раніше. Але я цілком тішуся, що маю своїх дівчаток і вони збереглися в більш-менш хорошому стані, а минуло вже майже 10 років. Вони завжди навіюють спогади з дитинства та гріюють ностальгією.
Раніше редакція URSA.MEDIA ділилися своїми заповітними мріями у передвечір Різдва.
