23 червня 2023 року на 80-му Венеціанському кінофестивалі відбувся перший відкритий показ фільму «Догмен» французького режисера Люка Бессона. Фільм отримав неоднозначні відгуки критиків та спровокував бурхливу дискусію як серед кіноспільноти, так і серед глядачів. Тож вже як мінімум з цих причин він вартий уваги. Відразу хочемо заспокоїти надто вразливих глядачів – жоден пес не постраждав ні під час зйомок, ні в самому фільмі.
«Чим більше дізнаюсь людей, тим більше люблю собак»
Картина починається зі сцени, в якій поліцейський зупиняє фургон, що вщент заповнений собаками різних розмірів та порід. За кермом автівки – головний герой фільму Догмен. В його ролі представ Калеб Лендрі Джонс – американський автор та музикант, відомий за фільмами: «Люди ікс: перший клас» та «Три борди на кордоні Ебінга, Міссурі».
Саме з цього моменту глядач знайомиться з розкішною грою Калеба, який сидить за кермом фургона в червоній сукні з перукою типу блонд. Його плечі в ранах, а сам він на інвалідному візку, проте Догмен випромінює незворушний спокій. Дивного чоловіка затримали з повним фургоном собак везуть у поліцейський відділок, на допит. Вже на цьому моменті виникає ледь помітна схожість з персонажем Джокера. Проте не все так просто, цей фільм до самих фінальних титрів одночасно передає відчуття схожості Джокера з Догменом та повної протилежності цих героїв.
У відділку головному герою влаштовує допит психотерапевт-криміналіст.
Однак, перш ніж почати розповідати про своє життя, підозрюваний розпитує лікарку про її особистість та професійність. Таким чином він влаштовує свого роду тест ака “чи гідна ти, лікарко, почути правду, аби я відкрився тобі?”.
Після доволі відвертих, проте не детальних відповідей, Догмен починає розкриватися у відповідь. Чудова музика та глибокі діалоги між головним героєм та психотерапевткою занурюють глядача в життя та біль маленького хлопчика, який згодом стане Догменом. З самого дитинства він був приречений до життя з не просто абюзером, а з батьком-тираном. Він щодня лупцює свою дружину на очах у дітей, лупцює дітей на очах у дружини, а ще влаштовує собачі бої. І все це на додачу до маніакальної віри в Бога. Такий собі тонкий тролінг від Бессона на релігійних фанатів, в яких іноді агресії та злості більше, ніж в будь-якому атеїсті.
Попри жорстокість батька, серце сина не черствіє стосовно інших – він прагне відчувати любов та хорошого ставлення до себе. І знаходить цю любов наш герой у собаках. Він їх жаліє, обіймає та підгодовує, коли не бачить батько.
Через певний час про таке ніжне ставлення сина до собак все-таки дізнався батько, відлупцював малого та закрив у собачому вольєрі, промовляючи : «Тепер ти житимеш тут з тими, кого так любиш». Так немов Мауглі, хлопчик починає жити у вольєрі серед псів і ділити з ними їжу та тепло взимку.
Одного разу хлопцеві все ж вдається вибратися з вольєра, одна ціна за це була високою – він втратив можливість ходити. Після цього Догмен назавжди залишається в інвалідному візку. Особливою деталлю, на яку варто звернути увагу, є те, що Догмен може стояти самостійно і навіть ходити, проте не рекомендують лікарі цього робити, оскільки кожен крок може стати останнім : під час ходьби в організмі активуються певні процеси, які можуть призвести до смерті. «Я можу йти, але лише на зустріч Богу» – таку фразу говорить Догмен психотерапевтці, і саме цю фразу глядачеві варто запамʼятати, бо саме вона дозволить зрозуміти фінал фільму.
Особливе місце в картині займає розповідь Догмана про свої почуття до викладачки театрального мистецтва. Вона бачить в ньому талановитого учня та товариша, він в ній – кохання всього життя, хоч і не взаємне.
Оговтавшись від нещасливої любові, наш герой більше ніколи нікому не відкриває свого серця. Нікому, крім своїх собак, яких він ніжно називає «мої дітки». Для нього вони ті, хто вміє щиро та віддано любити, не звертаючи уваги за зовнішність чи соціальний статус.
По суті весь фільм – маніфест любові до тварин з вираженим підкресленням звʼязку людини та її тварин. І тут варто виділити сцену, в якій Догмен читає Шекспіра своїм песикам, які слухають з зачарованим і одночасно розуміючим виглядом. На нашу думку, ця сцена є спробою Бессона показати, що в сучасному світі технологій та швидкого контенту, тварини іноді краще розуміють та цінують справжню мистецтво, ніж люди.
Від коханої жінки Догмен хоч і не отримав взаємності, проте вона змогла надати йому дещо більше – любов до театру. Сцена займає особливе місце в його житті. Один раз в тиждень, перевтілюючись в образ Марлен Дітріх чи Едіт Піаф, він живе на повну, живе по-справжньому. Завдяки сцені герой занурюється у світ, в якому його люблять, ним захоплюються, йому аплодують. Де його не жаліють, не співчувають не відвертаються.
У фільмі Люк Бессон підіймає дуже складне питання – місце людини з інвалідністю в суспільстві. Адже для того, щоб прогодувати собак, герою доводиться шукати підробітку. А проблемою є те, що куди б він не прийшов в пошуках роботи, звідусіль чує відмови, причиною яких є саме його інвалідність. Люди з обмеженими можливостями нікому не потрібні, вони обуза. Люк Бессон відкрито, немовкриком, доносить до нас той факт, що саме неприйняття суспільством і штовхає Догмена на кримінал. Він вимушений грабувати, щоб прогодувати своїх діток. Інакше ні він, ні собаки просте не виживуть. Епізоди з грабіжками – особлива насолода цього фільму, адже реалізовують складні схеми з викрадення діамантових кольє у багачів саме собаки.
Фінал в цього фільму символічний, щемливий та досить передбачуваний.
Тим не менш, переповідати ми його вам не будемо. Фільм вартий перегляду, адже підіймає багато глибоких та важливих для суспільства питань : про місце людини в суспільстві, про місце тварини в житті людини, про ставлення батьків до власних дітей, про травми, які надалі формують весь наш життєвий шлях; про те, що є Бог, справедливість та закон.
Глибоко пробиваюча робота Люка Бессона, яка не має абсолютно нічого схожого з оскароносним «Джокером» Це історія, про тих, хто не потрібен суспільству сьогодні – як от безпритульні собаки чи люди з інвалідністю, це історія про тих, кому пощастило в житті менше. Ми від них відвертаємося, проте можливо хоча б спробувати їх зрозуміти?
