У жовтні цього року запланований вихід нового роману “Я покажу тобі Ріо” української письменниці Крістіни Нгуєн. Її дебютом стала серія дитячих книг “Історії Пандімуна” про пригоди маленького панди, яка захопила не лише дітей, а й дорослих. У новій книзі головним героєм стає чоловік, який побудував собі успішний віртуальний образ, проте в реальності він зовсім не той, ким хоче здаватися. Крістіна продовжує розкривати важливі теми: це історія про болюче зіткнення з реальним світом, про оманливі соцмережі, про страх перших кроків та сміливість втілювати мрії.
Ми поспілкувалися з авторкою про головні посили історії та з її дозволу публікуємо уривок з нової книги.
Я помітила, що у романі головний герой постає не під своїм справжнім ім’ям, а прізвиськом через свою хворобу. Чому ви вирішили створити саме такого головного героя з тяжкими проблемами зі здоров’ям? Чи підштовхнуло вас до цієї ідеї складне життя реальних людей з інвалідністю?
На початку роману, прямо в першому абзаці, ми дізнаємося, що героя звуть Жирний. Це задає певний настрій історії, адже в цьому слові багато різкої, гострої енергії. Взагалі робоча назва роману і була “Жирний”. Вже потім, набагато пізніше, коли роман був готовий, і ми вже спілкувалися з видавництвом щодо публікації, з’явилася інша назва – “Ріо”.
Мене підштовхнуло бажання написати про людину-дивака, якого відкидає соціум, бо ця людина здається смішною, чи слабкою, чи неповноцінною – а значить, цю людину можна кенселити в будь-який спосіб. Мені хотілося показати вразливість і силу такої людини. Зайва вага головного героя Паші, якого називають Жирним, робить неможливим його нормальне функціонування для інших людей – це алегорія, де його метафізичні відмінності: його характер, його невписаність у суспільство, мають дуже явне образне втілення у його зовнішньому вигляді, в тому, що він такий товстий.
Мій герой Жирний із першої хвилини вже суто фізично постає іншим завдяки своїй хворобі, перебуваючи в більш вразливому, слабкому становищі. Я думаю, що зараз багато хто в сучасному світі відчував себе у схожій ситуації, зіткнувшись із хейтом групи, яка вважала, що якщо знайшла у тебе якесь слабке місце, то тебе автоматично можна бити туди. Просто щоб подивитися, вистоїш ти чи ні. Мені цікава ця тема “людина versus (з латинської – проти) групи”.
В історії також є травматичний епізод, пов’язаний із котом головного героя. Ви розповідали, що, за словами перших читачів, це важкий момент, і були запитання чи доцільна така жорстокість. Але ви залишили цей епізод. Чому?
Я залишила його, тому що, на мій погляд, історії не повинні діяти як заспокійливе, вони не повинні заколисувати. Мені близькі історії, які апелюють до нашої людяності, а іноді це доречно робити через біль. Коли нам боляче – ми оживаємо, коли нам боляче – у нас проявляється співчуття, емпатія. Найсильніші історії, які я пам’ятаю досі, були наповнені травмою, але ці історії зробили зі мною щось важливе.
І також у певний момент історія починає жити своїм життям, вона практично диктує тобі наступні ходи. Ти вже не можеш написати так, як запланував, тому що розумієш, що ця історія вже розвивається інакше. Спочатку в мене був запланований зовсім інший фінал роману. Але в якийсь момент стало очевидним, що завершення має бути інше. Те саме з котом. Я люблю котів, але з ним сталася ця екстремальна ситуація, щоб змусити героя робити свої наступні вибори.
Попередні ваші книги “Історії про Пандімуна” були для більш дитячої аудиторії, але водночас філософські й пізнавальні для дорослих теж. У відгуках дехто навіть писав, що ці книги допомогли у депресивні моменти. Кому ви порадите прочитати “Я покажу тобі Ріо”?
У “Пандімуна” і “Ріо” є багато схожого, до речі. Це історії про диваків і аутсайдерів, про дружбу, мрії, про пошук себе. Ця книга буде цікава тим, хто хоче дізнатися, як можна вижити і зберегти себе в цьому світі, незважаючи на те, що він несправедливий, часто безглуздий, а люди в ньому жорстокі. Але навіть у такому світі мрії можуть здійснюватися, всупереч усім перешкодам. Маю надію, історія особливо сподобається ще молодим людям, які зараз ще на початку свого шляху і пошуку місця у світі, а за 10-15 років зможуть суттєво вплинути на життя країни. Можливо, саме їм ця книга буде на часі.
***
Уночі Жирний спить погано. Постійно прокидається, прислухається. Зачувши, ніби шкребеться Федір, він встає і підходить до дверей, але за ними нікого нема. Відколи потрапив до Жирного, Федір ніколи не ночував поза домом, і Жирний про це пам’ятає, тому й не може заснути. Зрештою він забувається в тяжкому сні, який, однак, триває недовго, бо його несподівано будить звук розбитого скла. Двері у спальню відчинені, і він бачить якесь мерехтливе сяйво у вітальні. Поспішивши туди, зупиняється з роззявленим ротом і заворожено дивиться на запалену петарду, що крутиться кімнатою. З неї на килим, плавлячи його, сиплються снопи іскор. Штори горять. Жирний чимдуж спішить на кухню і, повернувшись із каструлею води, виплескує її на петарду. Кімнату сповнюють шипіння, дим і сморід. Жирний зриває штори на підлогу і б’є по них рушником, поступово опановуючи себе. Потім, підкравшись до вікна, сторожко виглядає у двір. Там безлюдно. Провівши поглядом по чорних вікнах, Жирний повертається в кімнату й починає прибирати бруд і шматки петарди, з яких все ще куриться дим.
Після такої пригоди він узагалі не може заснути. Щоб відволіктися, заходить на сайт туристичної агенції й замовляє індивідуальний тур у Ріо. Закінчивши, знаходить компанію, що гарантує пришвидшене виготовлення закордонного паспорта. Врешті заходить на сторінку онлайн-крамниці, яка торгує засобами для самозахисту, і замовляє собі пістолет із гумовими кулями. Жирний вимикає комп’ютер лиш тоді, коли надворі починає світати. Важко піднявшись, він повертається у спальню, лягає в ліжко й нарешті засинає. Спить нерівно, раз по раз здригаючись і шумно вдихаючи повітря. За кілька годин різко прокидається від несподіваного й непоясненного нападу паніки. Можливо, йому наснився страшний сон, який він, прокинувшись, одразу забув. Всюди йому вчуваються сторонні звуки, і він зморено припіднімає голову й озирається, мовби чекає, що з-під ліжка хтось визирне. Знову засинає і прокидається аж по обіді. У квартирі все ще смердить димом. На підлозі — невисохла калюжа води, а в шибці зіяє діра. Жирний підходить вийняти залишки скла. Дивиться у Нічине вікно, але штори в її кімнаті щільно запнуто.
Спливає година, друга. У двері ніхто не дзвонить, і Федір теж не рветься додому. Жирний сідає за комп’ютер і намагається працювати, але сьогодні робота йому не йде. Він знай позирає на годинник і підходить до вікна подивитись у двір, дедалі дужче похмурніючи й морщачи чоло. Раптом лунає дзвінок у двері — і Жирний різко смикає головою. Крекчучи, він підводиться й поспішно дибає до передпокою. На сходовому майданчику стоїть кур’єр.
— Розпишіться, — каже він знудженим голосом, простягаючи Жирному квитанцію.
Жирний бере папірець і розписується. Його погляд випадково падає на килимок під дверима. На ньому валяється флешка.
— Це ви впустили? — звертається він до хлопця й відчуваючи хвилю невідворотного страху.
— Ні, схоже, це ваше, — байдуже відказує той, забирає квитанцію і йде.
Жирний дивиться на флешку, не наважуючись її підняти. Зрештою із зусиллям нахиляється, таки піднімає її й заносить до квартири з отриманою щойно коробкою. Не звертаючи уваги на коробку, Жирний бере флешку і, покрутивши її в руках, рішуче вставляє у комп’ютер. На флешці тільки один файл, судячи з розширення — відеоролик. Повагавшись, Жирний його вмикає. У перші секунди нічого не видно, лиш чутно чиїсь голоси та сміх. Аж тут несподівано з’являється тремтливе зображення, мовби хтось знімає на ходу. Жирний устигає розгледіти, що двір схожий на його. Він бачить щось іще і, різко видихнувши, швидко зупиняє запис. Його зіниці звужуються, а лице раптово набуває сірого, попелястого відтінку.
Якийсь час Жирний сидить нерухомо. Відтак насилу тремтячою рукою тягнеться до мишки і натискає на відтворення. Кімнату сповнюють чиїсь вигуки. Він не бачить облич, зате чує голоси і знайомий сміх. Камера постійно намагається вихопити щось у кутку. Це щось кидається з боку на бік, видаючи пронизливі звуки. Це щось — Федір. Він не схожий на себе. Його шерсть збилася докупи, він загнано метається туди-сюди. Від кожного його нявчання Жирний здригається всім тілом. Ось кіт, звискнувши, намагається ухилитися від ударів чиїхось черевиків. Хтось б’є його палицею, і Федір жалібно нявчить від болю. Це нявчання нездатні заглушити навіть голоси та сміх за кадром.
Ролик несподівано обривається, але Жирний усе ще не може поворухнутися й відірвати очей від екрана. Його рот роззявлений, наче в риби, яку викинуло на берег, але вона досі силкується дихати. Його губи тремтять, очі повні сліз. Зрештою він виймає флешку і кладе її на край столу, дивлячись на неї очманілим поглядом. Тяжко встає і, волочачи ноги, бреде на кухню, де знаходить свої таблетки від серця. Випивши дві, нерухомо стоїть, спираючись на стіну, чекає, коли відпустить серце. Тоді повертається до кімнати. Повагавшись, бере флешку, знову вставляє її в комп’ютер і, глибоко зітхнувши, запускає відео. Він не дивиться на екран, намагається не слухати нявчання Федора. Лише прислухається до голосів. Його лице перекривлює гримаса болю й ненависті. Коли ролик закінчується, він ставить його на повтор і знову слухає від самого початку, аби впевнитися, що не помилився в тому, чий це голос на задньому плані.
***
Від редакції: У 2012 році Крістіна Нгуєн разом з Ярославою Кобою ініціювали відкриття кримінальної справи проти катівника тварин – 19-річного студента Олексія Ведули. Завдяки наполегливості дівчат, у нашій країні вперше було засуджено людину за жорстоке поводження з тваринами. Ведула відправився до в’язниці на 4 роки.
