Нещодавно на 82-гій кінопремії «Золотий глобус-2025» Демі Мур здобула свою першу нагороду. Її визнали найкращою акторкою за головну роль у боді-горорі «Субстанція». Це визнання трапилося вперше за багаторічну карʼєру Демі. І вона на нього явно не очікувала. Про серйозне визнання свого акторського таланту Мур перестала мріяти ще 30 років тому, коли один із голлівудських продюсерів назвав її комерційною «попкорн-акторкою».
У The Guardian згадують, що Демі часто визнавали за її красу, касові збори, особисте життя – за все, крім акторської майстерності, якій вона присвятила 45 років. І от у віці 62 років вона виграє свій перший «Золотий глобус» і зворушує світ промовою, в якій зізнається, що думала, що вже вичерпала свій потенціал. І що тепер ця статуетка – знак її цілісності як людини, дар займатися тим, що вона любить і нагадування, що вона на своєму місці.
Вона подякувала людям, які були поруч і вірили в неї, коли вона сама в себе не вірила.
Зізнаємося відверто, коли ми слухали промову Демі — мурахи йшли по шкірі. Тож вирішили поділися із вами історіями українських жінок, які стикались із труднощами та упередженнями, але все ж досягни визнання. Попри все.
Оксана Ботурчук, паралімпійська чемпіонка. Лікарі не радили бігати через травмований зір
Майстер спорту України міжнародного класу та паралімпійська чемпіонка з бігу легкоатлетка Оксана Ботурчук принесла Україні безліч медалей і вважається однією з наших найбільш титулованих спортсменок. Але за всіма її статусами стоять нелегкі періоди: тільки у 2023 році неочікувано для колег у 40 років вона повернулася на змагання після двох років перерви через народження сина – вже третьої дитини. Вона виборола три медалі на гран-прі в Дубаї на дистанції 400 метрів в класі T11/12, де змагаються спортсмени з порушенням зору.
Цій категорії передував травматичний досвід: у 13 років Оксана потрапила в серйозну аварію, внаслідок якої тимчасово втратила зір, з яким і до цього мала проблеми. Після лікування зір дивом частково відновився, але жінка не бачить на відстані 2 метрів та має інвалідність. Деякі лікарі залякували сім’ю страшними наслідками, якщо Оксана знову почне займатися спортом. Та дівчина не могла відмовитись від нього і поступово адаптувалася до своїх змін. На основі її історії навіть зняли першу спортивну драму «Пульс».
Оксана вимоглива до себе та вміє терпіти, якщо треба. «Навіть коли дуже важко, я кажу собі: колись складний період закінчиться. Потім стане легше. Так було, коли народилася друга дитина; так було, коли підготовка до Паралімпіади тривала п’ять років. Як тільки стало зрозуміло, що чітко спланований 4-річний паралімпійський цикл має тривати ще один рік, Ботурчук із властивим їй оптимізмом почала шукати в цьому позитив — і знайшла: “Так це ж на краще — мине ще рік після других пологів, я краще відновлюся”», – розповідає вона в інтерв’ю Vogue.
У розмові з Суспільним Спорт бігунка зауважила, що готуватиметься до Паралімпіади в Парижі «ще більше», ніж до попередніх, аби обійти або й не пропустити на п’єдестал представницю РФ. Ненависть до цієї нації змусила її повернутися і надає сил перемагати щоб залишити країну-агресорку позаду. У 2024 році вона виграла «срібло» у бігу за дистанцію 200 метрів й «бронзу» за 400 метрів.
Оксана Забужко, письменниця та інтелектуалка. Росія не змогла «приручити» її
У 90-ті Оксана Забужко фактично запускає український книжковий ринок своїм романом «Польові дослідження з українського сексу». Він перекладений десятками мов, а в Україні досі вважається певною базою національної літератури. Її книги відзначені низкою нагород, зокрема «І знов я влізаю в танк…» Національною премією імені Т. Шевченка, «Планета Полин» стала «Книгою року» за версією BBC, а сама авторка отримала Орден Почесного Легіону Франції. Взагалі після повномасштабного вторгнення праці Забужко набули ще більшого значення та багато читачів нарешті відкрили її для себе.
В численних інтерв’ю вона розповіла, що коли завершила текст «Польових досліджень», в Україні ще не було ані видавництв, ані книжок сучасних авторів, нічого, крім «рухнутої радянської системи книговидання». Тоді ніхто з українських авторів й не мріяв, що його твори перекладатимуть іншими мовами, що він буде в світових літературних оглядах і рейтингах. За її словами, роман був настільки неординарним та ризикованим, що будь-яке видавництво боялося його публікувати. А вже після його виходу й із суспільним резонансом навколо нього українська література перестала бути літературою, де про письменниць згадують тільки на 8 березня.
У 2001 році в Москві Забужко навіть хотіли номінувати на премію «російського бестселера», але вона відмовилась, вже тоді розпізнавши спроби РФ вибудовувати спільні культурні зв’язки – тобто «приручити» діячів з втрачених республік.
Становлення Забужко як виняткової особистості української культури було вкрай викликовим ще з дитинства. Зростаючи в родині інтелігенції в 60-70-х, Оксана з п’ятилітнього віку твердо знала, що поза хатою, з «чужими», треба мовчати або говорити зовсім не про те, що думаєш. «Українська мова лишалася вдома, як халат і тапочки, як таємна мова для себе». Їх переслідували та залякували радянські служби, її батько був репресований, але жінка каже, що дитинство донині залишається живлющим джерелом яскравих вражень про світ.
І, певно, саме ці спогади та пройдений шлях сформували Забужко, яку неодноразово намагалися знищити росіяни, називали її твори «нечитабельними», але яка стала однією з найбільш визначних прикладів й постатей у незалежній Україні.
Іванна Сахно, голівудська акторка. Пройшла через 300 кастингів та не отримувала бажані ролі перш ніж стати відомою
Її кар’єра почала стрімко розвиватися ще в юному віці. У 8 років дебютувала у першому україномовному культовому ситкомі «Леся+Рома», знімалась у біографічному фільмі «Іван Сила». Але її батьки вирішили продовжувати справу в США, тож у 15 років вони всі разом переїхали у Лос-Анджелес. Спершу Іванна пробувала себе в малобюджетних фільмах, поки шукала свою команду, працювала над англійською та акцентом – заради останнього їй доводилось обмежувати спілкування з родиною рідною мовою та повністю оточити себе іншим середовищем.
Тоді в Штатах її не сприймали як акторку з України – Сахно радше схожа на шведку або данку. До того ж акторкам зі Східної Європи часто пропонують ролі жінок з близьких до них країн.
Не так давно Іванна розірвала контракт з Netflix через те, що вона мала грати роль американки з СРСР. Хоча це була її перша головна роль у великому серіалі на популярній стрімінговий платформі, вона відмовилась грати навіть людину з Радянського Союзу з моральних принципів.
Між зйомками в голлівудському блокбастері «Тихоокеанський рубіж» і комедії «Шпигун, який мене кинув» підробляла нянею і офіціанткою. В інтерв’ю УП Іванна згадує, що пройшла більше 300 кастингів та були моменти, коли її не обирали на ті ролі, які вона дуже хотіла. «Важливо розуміти, що твоя цінність як актора і митця не залежить від відмов, які ти отримуєш. Іноді ти просто не підходиш, це не твоя історія, яку ти маєш розказати. Найголовніше – бути чесним з самим собою і в роботі, яку ти створюєш».
Попри всі ці труднощі, Іванна вже отримала ролі в майбутніх фільмах: науково-фантастичному хорорі «M3GAN 2.0» та у серіалі-приквелі до «Зоряних війн» – «Асока» від Disney.
В Україні ж вона увійшла до топ-100 найуспішніших жінок за версією журналу «НВ», а у 2023 році стала амбасадоркою UNITED24 у новому напрямку «Освіта і наука», часто відвідує ініціативи проєкту в українських містах та збирає кошти на відновлення шкіл. Окрім акторської кар’єри, в США Іванна також виконує і адвокаційну роботу, спілкується з конгресменами про надання допомоги та робить все, щоб війна в Україні не лишалася на другому плані.
Катерина Павленко, співачка. Через цькування однолітків покинула музичну школу, але не полишила музику
Солістка електро-фольклорного гурту Go_A, який посів 5 місце у фіналі «Євробачення» 2021 року з піснею «Shum», своїм виконанням Катерина відродила народні пісні у сучасному звучанні, завоювавши прихильників по всьому світу.
Катерина досить нетипова артистка, насамперед через свою відвертість, без намагань створити якийсь успішний комерційний образ.
«Маю зізнатися що мене, такою яку ви знали давно, більше немає. Довго не могла її відпустити, та в якийсь момент усвідомила що занадто багато часу витрачаю на боротьбу за можливість бути собою», – написала вона в одному із закріплених постів в своєму Instagram. – «Я ніколи не прагнула бути ідеальною. Ніколи не хотіла подобатися всім, витрачати час на зовнішнє, та відповідати запитам. Та мене любили. Зазвичай, я була тією, хто розуміє, підтримує, йде на компроміс, і в глибині душі сподівалася, що колись і мене так зрозуміють…Музика продовжувала існувати просторі куди я іноді могла пустити лише декількох людей.
Бо мені комфортно з нею на одинці. А ще, останнім часом, там забагато правди. Але мистецтво прекрасне тим, що в ньому можна бути чесним і оголеним. І поки більшість думає як хайпонуть, я думаю де знайти тих, хто живе для чогось набагато масштабнішого ніж тимчасове. Аби разом йти».
У документальному проєкті «Суспільного» дівчина поділилася, що її шлях був досить складним: вона часто хворіла через те, що їм доводилося постійно орендувати житло, перенесла дві операції на легенях, після останньої, за словами лікарів, в неї було мало шансів вижити, через зовнішність вона зазнавала булінгу в музичній школі – зі школи довелося піти, але не від музики. В душі Катерина хотіла бути рок-зіркою, але приховувала ці тонкощі своєї натури.
«Я хотіла добра від своїх близьких, а отримувала несправедливість, повне нерозуміння, зневагу. А потім знайшла добро в інших людях і зрозуміла, що неважливо – рідня це чи не рідня, – я буду спілкуватися з тими, хто хочуть спілкуватися зі мною».
На питання як вона впоралась з хейтом під час відбору на Євробачення, співачка зауважила, що на хейт не звертає уваги, бо знає, що все робить правильно і не залежить від думки оточення. Для цього вона довго й наполегливо працювала над собою. Катерина зізналася, що вразлива і сентиментальна, але не до хейту, бо вміє тримати фокус уваги на важливих речах.
До речі, за результатами голосування Катерину Павленко обрали однією з журі Нацвідбору на Євробачення 2025.
Її історія може відгукнутися багатьом та демонструє, як власною автентичністю просувати український фольклор для всіх аудиторій та при цьому залишатися собою.
