На окупованій Донеччині графік подачі води роками визначає графік людського життя. На тлі сумних новин про відсутність води у регіоні, URSA.MEDIA поспілкувалася з журналістом Дмитром Дурнєвим, який увесь час підтримує зв’язок із людьми в окупації та знає ситуацію зсередини, а також із колишнім радником міського голови Маріуполя, керівником Центру вивчення окупації Петром Андрющенком. Вони розповіли, як люди пристосовуються до життя із сухими кранами, що відбувається з водосховищами, Кальміусом і підземними водами та чому ця криза — не тимчасова побутова незручність, а один із наслідків російської окупації.
Коли графік твого життя повністю підпорядкований графіку подачі води, а її дають раз на кілька діб, базові блага — помитися, скористатися туалетом, випрати речі, зварити їжу — стають розкішшю. Твій світ робиться лінійним і, попри всю важкість, простим. Усі думки сконцентровані довкола того, аби встигнути впоратися з побутом, поки з крана тече вода. А тече вона у кращому разі раз на три дні. Але й це не точно.
В окупованих регіонах не минає і дня, щоб люди не думали чи не говорили про воду. Триматися, не здатися, їм допомагає любов до рідної землі.
Ватажок донецьких окупантів Денис Пушилін та його поплічники поступово перетворили тимчасово окуповану частину Донеччини на зону побутового виживання. Загарбники не бажають і відверто не спроможні підтримувати складну водогосподарську систему та екосистему регіону. Людей годують обіцянками, а графіки подачі води часто не діють.
Україна безперервно забезпечувала регіон водою з 2014 року до початку повномасштабного вторгнення. У 2022 році під час бойових дій були пошкоджені ключові вузли каналу Сіверський Донець — Донбас, насосна станція та інфраструктура Південно-Донбаського водогону. Так почалася велика водна й екологічна криза, яка досі поглиблюється.
Розрекламований окупантами водогін Дон — Донбас не здатен покрити потреби регіону. Це конструкція з двох пластикових труб, прокладених нашвидкуруч як тимчасове рішення. З роками більшість штучно наповнюваних водойм Донецького кряжа обміліли. Із водосховищ нині хіба Павлопільське ще хоч якось живить регіон — і то завдяки опадам.
Ситуація трохи краща, але це не заслуга окупантів
Петро Андрющенко переконаний: системно ситуація з водою на окупованих територіях не поліпшується. Регіон поступово деградує, а якщо донецька осінь буде посушливою, води стане ще менше. Це літо, за його словами, було багатим на опади, тому природа трохи втамувала спрагу обвугленого горем регіону.
“Якщо порівнювати з попередніми роками, ситуація трохи краща. Але це не заслуга окупантів — це просто природа так спрацювала. Це з одного боку. А з іншого — у них немає електрики, тому вони не подають людям воду. Вона сама потроху накопичується. І, знову ж таки, усе залежить від конкретної частини регіону“.
Маріуполь живився від Старокримського водосховища. Аномальна кількість опадів узимку та навесні наповнила його, а відсутність тривалої літньої спеки допомогла втримати рівень води.
“Усі джерела, звідки бралася вода, наповнилися умовно до рівня 2024 року. Знову ж таки, не було спекотного літа. Подивимося, що буде далі. Якою буде осінь, спрогнозувати важко“, — пояснює Петро Андрющенко.
Як би там не було, радіти нема чому, підземні води суттєво не відновилися, а затоплення шахт створює додаткову загрозу для екології регіону.
“Води із шахт піднімаються і рано чи пізно почнуть змішуватися з річками та іншими джерелами. Це буде просто жах. Я вже не кажу про пряме забруднення води, яке, на жаль, стало нормою“.
Окупаційна влада не чистить русла річок і місця, де вони впадають в Азовське море. Старокримське водосховище ще якось існує, а Павлопільське фактично кинуте напризволяще.
“Якщо природа повернеться до кліматичного стану 2025 року, тобто якщо буде посуха, спека, звичайна донецька погода, ми втратимо обидва водосховища біля Маріуполя — Старокримське та Павлопільське“, — підсумовує Андрющенко.
Ми просто втратимо Кальміус остаточно
Павлопільське водосховище на річці Кальміус переживає екологічну кризу. Окупанти хаотично втручаються в його роботу та викачують воду для власних потреб, поки це ще можливо. Тим часом Кальміус деградує.
Дамба на Кальміусі — стратегічна гідротехнічна споруда. До окупації вона регулювала рівень води й не дозволяла солоній воді з Азовського моря змішуватися з прісною. Під час боїв за Маріуполь її шлюзи та інші конструкції були сильно пошкоджені. Окупанти не відремонтували споруду, а частково засипали русло будівельним сміттям, намагаючись облаштувати технічні переправи.
Згодом річка сильно обміліла, її природний тиск упав. Унаслідок цього солона вода з Азовського моря почала заходити вглиб русла. Вода в багатьох підземних свердловинах і колодязях прибережних районів Маріуполя стала гірко-солоною та фактично непридатною для вживання.
“Ми просто втратимо річку Кальміус остаточно. Ви бачили її зараз? Це вже не річка, а незрозуміло що“, — говорить Петро Андрющенко.
У селах Приазов’я ситуація не менш складна. Частина з них залежала від ґрунтових вод, рівень яких різко знизився після знищення Каховського водосховища. Колодязі обміліли, а інших доступних джерел у багатьох населених пунктах немає.
“Люди, у яких були колодязі, залишилися без води. А в селах джерел, де її можна взяти, практично немає. Люди завжди залежали від свердловин. Немає джерел, у колодязях немає води — ось і маємо результат“.
Приазов’я загалом має складний рельєф і систему підземних вод. Пошуком нових джерел прісної води треба займатися системно, але окупанти цього не роблять. На територіях умовно від Маріуполя до Оріхова люди здебільшого шукають воду самотужки: їздять по неї машинами або чекають підвезення. Через паливну кризу робити це стає дедалі важче.
Без електрики воду неможливо качати, а ситуація з електропостачанням у регіоні також погіршується. Старокримське та Павлопільське водосховища на певний час наповнилися лише завдяки опадам, але воду в Маріуполі як подавали за графіком, так і подають.
Увесь графік життя побудований довкола води
Якщо Петро Андрющенко описує передусім ситуацію в Приазовській частині Донеччини, то донецький журналіст Дмитро Дурнєв розповідає про побут у самому Донецьку та прилеглих громадах. Він увесь цей час підтримує зв’язок із людьми, які залишаються в окупації, і каже: люди просто адаптувалися. Перевагу мають ті, хто живе у приватному секторі.
“Це вже інша реальність, у якій живуть Донецьк, Макіївка та інші міста. Кожен вибудував свою схему виживання. Хтось їздить до криниці, хтось пробурив свердловину. Ті, хто мають власні будинки, — на коні, бо в них трохи інші можливості. Але ті, хто мешкає у квартирах, теж пристосовуються“.
За роки окупації Донецьк пережив уже не одну хвилю водної кризи й щоразу по-новому пристосовувався до складної реальності.
“Спочатку там помер бізнес подобової оренди квартир, бо приїжджому росіянину важко пояснити, як із баклажками води користуватися туалетом протягом доби. Але з часом почали з’являтися фірми, які ставлять на сходових майданчиках будинків баки на 400–500 літрів. Тобто вода зберігається не лише у квартирах, а й на сходах. Так подобова оренда в Донецьку з’явилася знову“.
По всьому Донецьку стоять резервуари з водою — десь великі, десь менші. Так місто існує роками. Кожен шукає воду по-своєму: пенсіонери — по-своєму, заможні люди — по-своєму, російські окупанти та готелі — по-своєму.
“У людей там своєрідний графік життя. Вони знають, що у вівторок і п’ятницю ввечері на три години дадуть воду. За цей час треба добре змити унітаз, устигнути двічі завантажити пральну машину, помитися й дуже швидко зробити ще щось у побуті. Заповнити всі ємності — і все, вода закінчується.
Увесь графік життя побудований довкола графіка подачі води. На ці дні нічого не планують. Усе сконцентровано довкола того, щоб спіймати воду: дадуть чи не дадуть, на якому ти поверсі, чи дійде до тебе вода. Родини, які там живуть, змивають унітаз один раз увечері, аби вночі не пахло. І так щодня.
Можливо, ще кілька років тому це було для людей тягарем, а зараз усі вже звикли до такого життя. Жили ж, вибачте, при чумі в Середньовіччі й навіть дітей якось народжували. Таким було життя. І зараз ось таке життя в окупації“.
Це вже не про воду. Це вже більше про окупацію
Дмитро Дурнєв наголошує: на окупованій території від людей практично нічого не залежить. Там немає виборів, незалежних соціологічних опитувань чи механізмів впливу. До цього додається дисбаланс населення: на окупованих територіях переважають пенсіонери та жінки.
“Це вже не про воду. Це вже більше про окупацію. Це реальність, яку люди прийняли і в якій живуть. Усі, хто там залишився, приймають те, що є довкола них, і якось із цим співіснують. Там окупована територія й окуповані люди — люди, від яких нічого не залежить“
У Волновасі є чотири кар’єри з водою: два вже вичерпалися, ще два залишилися. У системі каналу на окупованій території були також резервні водосховища, з яких досі намагаються брати воду. Водночас, за словами Дмитра, окупаційна влада своєю халатністю та браком компетенції фактично знищила потенціал водогону Дон — Донбас.
“А що можна пообіцяти? Цей водогін Дон — Донбас — уже не водогін. Це місце, де будівельні війська проклали дві пластикові труби. Вони дають мізер порівняно з тим, що міг давати канал Сіверський Донець — Донбас. Їх проклали нашвидкуруч як тимчасове рішення на пів року чи рік, а минуло вже три роки. Труби не витримують морозів і тріскаються”.
Окупанти обіцяли, що нові труби зроблять графік подачі води хоча б прогнозованим: два дні без води, на третій — із водою. Подекуди цей графік діє, але системної проблеми він не розв’язує.
“Нічого не можна зробити, коли води немає. Завезти цистернами з Ростова потрібний обсяг не вийде. Довоєнні розрахунки зараз не діють, бо раніше ми враховували потреби промисловості. Тепер її немає, людей стало менше, і скільки води насправді потрібно, ніхто до кінця не розуміє. Якось уся ця конструкція виживає. Води не було, немає і не буде“.
Новини про те, що окремі донецькі села місяцями живуть зовсім без води, журналіст уточнює: якщо люди там залишаються, бодай мінімальний обсяг води вони все ж десь знаходять — у колодязях, із привезених бутлів чи водовозок. Але це не означає, що вода якісна або доступна постійно.
“Може, у цих колодязях вода не дуже якісна, але якась вода є. Ви ж розумієте, що три місяці село зовсім без води не вижило б. Люди щось п’ють щодня, їм завозять бутлі, приїздить водовозка. Щось потроху та й відбувається“.
Росію цікавить передусім фронтова логістика. На шляху Луганськ — Маріуполь відбуваються будівництва та реконструкції, а Донецька агломерація — Ясинувата, Донецьк, зруйнована Авдіївка — опинилася осторонь і фактично не потрібна окупантам.
Люди не хочуть, щоб хтось чув, як вони пахнуть
Досі боляче усвідомлювати, що велике красиве місто, яке колись було одним із центрів розвитку та добробуту України, зараз виживає у реальності, якої у XXI столітті бути не повинно.
“Люди вже й не згадують, що колись у Донецьку була крута медицина, що тут грав “Манчестер Юнайтед”. Донецьк був своєрідним центром, місцем, де стояв найкращий футбольний стадіон. А зараз усе навпаки. Тепер Луганськ має вищий окупаційний статус за Донецьк, бо Луганськ потрібен, а Донецьк — ні“, — говорить Дмитро.
Тривала нестача води в регіоні має значно страшніші наслідки, ніж просто сухі крани. Постійна потреба виживати в суцільному комунальному хорорі змусила людей пристосуватися й перестати помічати те, що раніше здавалося нестерпним.
“Це така нова нормальність. Вона смердить, але люди, які там живуть, не хочуть, щоб хтось чув, як вони пахнуть. Вони цього всього вже не відчувають. Цей шик, коли з тобою завжди вологі серветки. Ти сідаєш за стіл у кафе й даєш вологу серветку співрозмовнику. Само собою, що в кафе може не бути рукомийника, щоб помити руки.
За роки вималювалася купа таких побутових маркерів. Дискомфорт є, але його вже ніхто не помічає. Це нова реальність, коли місцеві блогери кричать: “Нєфіг рвать душу, вспоминая, что было при Украине. Як добре жилося… Кукуху треба берегти, треба жити зараз і ні про що не думати”. Ну, вони й не думають“.
Водна трагедія Донеччини — прямий наслідок російської окупації, руйнування та занепаду гідротехнічної інфраструктури. Найбільше шкода пенсіонерів і всіх корінних донеччан, які щодня змушені жити в цій болючій і незаслуженій реальності.
URSA.MEDIA наголошує: знищення гідротехнічних споруд, виснаження водосховищ, засолення прісних вод Приазов’я та загроза забруднення підземних джерел шахтними водами мають ознаки серйозного екологічного злочину. Однак юридичну кваліфікацію цих дій як екоциду мають встановити компетентні органи.
Кожна людина має право на безперешкодне задоволення базових фізіологічних потреб, і постійний доступ до чистої води — одна з них. Донецька реальність — не норма. Людям, яким, здавалося б, уже давно не боляче, насправді теж боляче. Щодня. І це їхнє «щодня» триває вже понад десять років.
