24 лютого наші хронографи відрахували три роки від початку повномасштабного вторгнення. Три роки відтоді, як російська окупація поширилася на території Запорізької, Донецької, Харківської, Херсонської, Луганської областей.
Це не політичне питання. Це війна проти людських життів, це знищення прав і свобод, це катування, арешти, примусова депортація, знищення культурної спадщини. І кожен новий рік приносить нові жертви, нові злочини, нові трагедії.
На окупованих територіях України навіть дихати не можна без дозволу: кожен крок, кожна акція супротиву може обернутися затриманням, покаранням, а інколи й відвертими репресіями.
Ми поговорили з українцями, що залишаються на окупованих територіях або перебували там протягом значного періоду та готові розповісти вам історії про те, як росія позбавляє наших співгромадян найелементарніших прав і свобод.
Політика політикою, а без уколів — ніяк
Марія, 21 рік
Моя хвороба — цукровий діабет 1 типу з тяжким перебігом. Хворію я з народження. Інсулін треба колоти мінімум 4 рази на день: ранок, обід, вечеря і на ніч продовжений, який діє добу.
І якщо рівень цукру підвищується, треба підколоти ще додатково. А якщо цього не робити, цукор просто злетить до небес.
Коли окупація лише почалася, я кололася українським інсуліном — мені дуже багато надали волонтери, коли дорога до Запоріжжя була відкрита. Я рік жила без проблем, а потім, коли мої запаси закінчилися, пішла в лікарню дізнатися, де можна отримати ліки.
Там і дізналася, що тепер для цього потрібен російський паспорт. Сказала про це працівниця лікарні, що видає інсулін: прямо сказала, що якщо хочу продовжувати отримувати, треба обов’язково оформити паспорт і СНІЛС (прим. ред. — російський аналог ІПН).
Я й досі не розумію, навіщо цей папірець потрібен. Але як тільки сказали цю фразу, одразу пішла робити, бо політика політикою, а без уколів — ніяк.
Часу на оформлення конкретно не давали, але я й не питала, бо все одно треба було робити — нікуди не дітися. Думаю, пару місяців точно давали б, тому що в той час багато хто стояв у чергах на оформлення паспортів — вони були величезні (прим. ред. — йдеться про події 2023 року).
Війна найбільше вплинула на мене морально, а не фізично. Тепер треба постійно думати, з ким і про що ти говориш. А ось зі здоров’ям, слава Богу, проблем не було. Єдине, що тахікардія почастішала — маю проблеми з серцем. Раніше я пила таблетки раз на рік, а тепер вони допомагають максимум на півроку. Думаю, що це через нерви, серце приймає на себе більше навантаження.
Ви навіть не уявляєте, як я хочу виїхати. Я вже готова: купила чохли, щоб можна було перевезти інсулін. Тільки валізу залишилося купити. Річ у тім, що інсулін просто так перевозити не можна — він має бути в холоді, а ось у спеціальних чохлах та валізі має бути нормально.
Але поки не можу через батьків. Мама залишається тут, і вона дуже переживає за мене. Але я поступово її готую до того, що все одно попри все поїду.
У нас тут дуже страшно. Чути, коли ракети пускають, свистять просто жахливо. І це літає просто над нашим будинком. Але ще страшніше — це те, куди воно летить, і, не дай Боже, куди воно влучить.
Дорогу звідси він не переживе
Віра Павлівна, 67 років
Ми з чоловіком живемо в окупації. Він — інвалід 1 групи після перенесеної хвороби. Не може говорити — тільки іноді бурмоче щось непевне, коли дуже хвилюється або відчуває біль. Мені важко на нього дивитися, це дуже складно, але я намагаюся підтримати його, як можу.
Наша історія пов’язана із цими виборами, хай би їх (прим. ред. — йдеться про вибори президента росії навесні 2024 року). Тоді вулиці завісили триколорами, всюди їхні прапори, плакати — цирк.
Уявіть, навіть на пункти, як раніше, йти було не обов’язково. Вони просто приходили, приносили бюлетні: пара жіночок, а позаду «хлопчіки» з автоматами.
«За чоловіка голосуйте», — коли я це почула, мені погано стало. Вони навіть не поцікавилися, чи може старий сказати хоча б слово. Просто дивилися і чекали, поки я поставлю галочку замість нього.
За кого? Звісно, за ката. Я не можу більше мовчати. Мій чоловік не може навіть висловити свою думку, а вони змушують його голосувати — і рахують цей голос. Але опиратися не було і немає сенсу. Я заповнила цей бюлетень, поставила позначку і віддала їм, аби вони пішли.
Це не були вибори, це була примусова комедія, яка не має нічого спільного з демократією. Але поїхати ми не можемо — дорогу звідси він не переживе.
З того часу дивитися на ці «аквамарини» мені ще огидніше. Вони нав’язують нам те, чого ми не хочемо, і змушують жити в чужому світі. А нещодавно оголосили: перевірятимуть паспорти. Якщо немає — депортація. Уявіть, депортація! Ми тут народилися, виросли, дітей виростили, а нам депортацію.
Ми цього не вибирали — знайте.
Цигарки і самогонка — ціна вільного життя
Світлана, 24 роки
Я виїхала з окупації на початку червня 2022 року. Це було одне з найважчих рішень у моєму житті — і морально, і фізично. Усе почалося з того, що в місті майже не було мобільного зв’язку чи інтернету: усе глушили. Неможливо було нормально жити, не кажучи вже про навчання чи будь-які плани на майбутнє. Я буквально не виходила з дому — боялася.
Почали ширитися чутки, що от-от перекриють виїзд через Василівку. І я зрозуміла: якщо не зараз — то ніколи. У мене в окупації залишалася вся родина: батьки, бабуся з дідусем, молодший брат. У них будинок, господарство, робота. Вони не хотіли їхати. І досі бояться говорити — навіть по телефону, навіть мені. Бояться, що слухають. І слухають же.
Я наполягала, щоб виїхати хоча б мені. Брата, якому тоді було 14, теж хотіли вивозити, але він відмовився. Тож дідусь — пенсіонер, на старенькій машині, яку хотіли зберегти від «віджиму», — визвався мене вивезти через Василівку в Запоріжжя.
Перед виїздом я дуже хвилювалась. Видаляла з телефону й ноутбука все, що могло викликати підозру — меми, повідомлення, будь-які натяки на проукраїнську позицію. Перенесла файли на флешку, але, як на зло, флешку забула. Більше за все лякало, що зупинять, перевірятимуть техніку, а в мене щось знайдуть.
Ми виїхали з дому о 5 ранку. До Василівки прибули одними з перших. Там усе нагадувало пекло: спека, багатогодинне очікування, черги з машин і людей. Ми стояли 10 годин без руху. Люди намагались сховатися в тіні, розкладали покривала біля закинутих будівель, витягували дітей, аби хоч трохи охолодити.
Зв’язку майже не було. Інколи вдавалося зловити одну-дві палички сигналу — лише щоб повідомити рідним, що ми живі. Туалетів фактично не було — десь на закинутій території або просто в кущах.
Потім нас почали пропускати. Нас із дідусем оглядали двічі, але телефоном, на щастя, не зацікавились. Дід відкуплявся — давав блоки цигарок і самогонку. Російські солдати були грубі, з автоматами, їздили на БТРах. Деякі просто сиділи й перевдягались біля блокпостів — усе здавалося абсурдним і страшним водночас.
Коли ми вже виїхали на українську сторону — в Запоріжжя, — нас зустріли волонтери, запитували, чи є де жити, як ми себе почуваємо. Я переночувала у родичів і… не могла заснути. Весь той стрес, виснаження, спека, суглобовий біль — усе накопичилося. У мене піднялася температура, все тіло ломило. Я напилась знеболювального, щоб просто змогти поспати.
Ті два з половиною місяці в окупації я майже не виходила з дому. Інколи лазила на горище, щоб зловити сигнал і відправити смс. На початку окупації росіяни ходили по домах із автоматами, питали, хто служив, хто з поліції чи з «націоналістів». Змушували чоловіків знімати одяг, щоб перевірити наявність татуювань.
Телевізори швидко перемкнули на російські канали — і все. Ніби за секунду тебе вкинули в якийсь чужий світ.
Ну і що вам з таким гарним прізвищем в росії не жилося?
Валентин, 42 роки
Коли росіяни тільки зайшли в село, все завмерло. Зникло світло, не було зв’язку. Відчуття було таке, ніби небо впало — і звідусіль одна тиша. Люди не могли ні зателефонувати, ні дізнатись, що відбувається навколо.
Але тоді один із місцевих електриків якось умудрився зробити підключення до станції — і в селі з’явилася можливість заряджати телефони. Не в кожному будинку, звісно, але хоч десь.
А зв’язок у ті дні ловив лише під вишками. Буквально на кількох точках, де можна було спіймати сигнал, якщо пощастить.
Одного дня брат мого друга — молодий хлопець, звичайний, спокійний, зовсім не конфліктний — вирішив поїхати до станції, зарядити телефони для себе, родичів, сусідів. І зловити зв’язок, хоч би на кілька хвилин. Відписатися всім, хто хвилюється. Бо кожен у ті дні — це хтось, кого чекають і не можуть знайти.
Але дорогою його зловили росіяни.
Підійшли та запитали, що він тут робить. Потім — «Покажи документи». А коли подивилися в паспорт — зависли. Прізвище у нього російське. Один із солдатів глянув на нього й із саркастичною посмішкою сказав:
— Ну і что же вам с такой красівой фамілієй в расіі не жилося?
На що він, не розгубившись, відповів:
— Бо я ніколи там і не жив.
Мабуть, це їм не сподобалось. Може, не відповідь, а сам факт, що хтось не боїться говорити. А може — просто захотіли показати, хто тут «хазяїн».
Його забрали на підвал — і протримали там більше двох діб.
Розповідав, що в тому підвалі разом із ним було ще з десяток людей. Їх зловили з однією й тією самою причиною: нібито ті знімали переміщення російської техніки. Через село тоді справді постійно їздили БТРи, КамАЗи, танки — суцільний рух. І будь-який телефон у руках цивільного вони сприймали як загрозу.
Там, у тому підвалі, їх били струмом, обливали холодною водою, вибивали «зізнання». Просили сказати, хто координує, хто «зливає» інформацію. А хто мовчав — того просто мучили ще дужче. Декілька з тих десяти, за словами хлопця, так і не вийшли живими.
Мені не треба вашої ковбаси
Маргарита, 31 рік
Це сталося на Херсонщині вже після того, як окупація увійшла в свою «буденну» фазу. Росіяни почали робити вигляд, що приносять людям не страх і смерть, а допомогу. Тоді в село завезли так звану гуманітарку: тушонку, ковбасу, крупи. Парадокс у тому, що ці продукти були українського виробництва — вилучені зі складів або магазинів. Із них росіяни робили «новини» про те, як «визволителі годують населення».
Роздавали її не стільки з доброти: приїхали з камерами, поставили людей у чергу, знімали, як ті «радіють» ковбасі.
Так ось, моя знайома — звичайна жінка, не активістка, не волонтерка, не військова. Просто жила собі в хаті, тримала господарство. І коли до неї підійшли, почали тикати в руки цю ковбасу з тушонкою — вона спокійно сказала:
— Мені не треба вашої ковбаси. У мене все є, а чого нема — сама куплю.
Для них це прозвучало як образа: замість «дякую, росія», — відмова.
Вони попросили документи, подивились адресу — і на цьому розійшлись.
Наступного дня до неї під хату під’їхало три машини з росіянами. Зайшли й почали обшук, перевернули все: шафи, ліжка, горщики на кухні, білизну. Шукали що завгодно — листівки, телефони, якісь «докази», хоч щось, за що можна вчепитися.
Але не знайшли — і тоді просто забрали її з собою. На підвал — без жодного звинувачення, без права на дзвінок, без пояснення, куди і навіщо.
Її тримали там півтора тижні. Морили голодом та вибивали зізнання у «диверсіях», «коригуванні вогню», «зв’язках із ЗСУ».
Коли її повернули — тіло було суцільним синцем. Крововиливи, гематоми, глибокі сірі плями під очима.
Цим матеріалом ми нагадуємо: війна — це не лише постріли й ракети. Це історії живих людей — сповнені страху та безвиході. Ще вчора життя було мирним: сьогодні ж тебе можуть схопити лише за те, що ти не хочеш голосувати на виборах, брати гуманітарку або маєш «неправильне» прізвище.
*Деяка особиста інформація в історіях змінена з огляду на питання безпеки героїв. Це пов’язано із тим, що у багатьох з нас на окупованих територіях залишаються близькі люди — бабусі й дідусі, батьки, брати та сестри, друзі.
Раніше ми розповідали про те, як сонячні панелі рятують життя військових та допомагають українцям зберігати незалежність на окупованих територіях.
