Словосполучення «на щиті» бере свій початок ще з часів стародавньої Спарти. Проводжаючи синів на війну, спартанські матері говорили: «Зі щитом чи на щиті», що означало: «повертайся героєм: живим зі щитом в руках чи полеглим, на своєму щиті…». Сьогодні в Україні сотні тисячі матерів вимушені чекати на своїх синів, частина українських героїв повертається з поля бою «на щиті». Тож гуманітарна місія Збройних сил України, яка займається пошуком та евакуацією тіл загиблих військовослужбовців з поля бою, має таку символічну назву. URSA.MEDIA отримала можливість приєднатися до місії «На щиті» восени минулого року. Забігаючи наперед скажемо – це був один з найтяжчих журналістських досвідів нашої команди.
Про запеклі бої у цих місцях природа не просто говорить, вона кричить: від однієї частини дерев залишились лише недопалки й обрубки, інша посічена уламками від снарядів.
На узбіччях вже вростає в землю спалена техніка. Вправними маніпуляціями з кермом водій не дає нашому позашляховику злетіти з грунтової дороги на узбіччя.
Ця місцина неодноразово переходила з рук в руки. Висока лісна галявина має глибоку западину з озером і житловими будинками посередині. Межа Харківської та Донецької областей – неподалік села Довгеньке.
Пошукові групи тут вже працювали й навіть вилучали тіла. Однак є інформація про ще один периметр, де, вірогідно, можуть знаходитись останки військового.
«Є багато інформації, яка надходить як від правоохоронних органів, так і по лінії військових частин. Вони відмічають місця, де проходили бої та безвісти зник військовослужбовець. Також є координаційний штаб. Коли ми виїжджаємо на відпрацювання локацій, то спілкуємось з місцевим населенням, тому що вони інколи деякі речі підказують», – пояснює Богдан, старший групи пошуку та евакуації Гуманітарної місії ЗСУ «На щиті».
Грязюка ускладнює процес розмінування, було прийнято рішення повертатися
Неподалік грунтової дороги сапери знаходять заряджений гранатомет і постріл РПГ. Такого «добра» тут хоч греблю гати. Вибухонебезпечні предмети підривають на місці.
Група рушає на пошуки останків – першими йдуть два сапери. Спочатку треба пройти густі зарослі високої по шию трави. Далі починається ліс, що поріс не лише чагарниками, але й залишками військової амуніції, техніки та боєприпасами. Ось в кущах видніється гранатомет, неподалік – розірване вибухом залізяччя, гільзи, російська плитоноска. Ці території ніхто не розміновував. В таких умовах пошуковці працюють постійно.
«Робота на уважність. Дуже часто трапляються локації, де ми першими проходимо, чого ми там тільки не знаходимо: протипіхотні чи протитанкові міни, вибухонебезпечних предметів дуже багато», – розповідає сапер Євген Миргородський.
Група поступово піднімається все вище, ліс дуже густий. Сапер подає команду «стоп». Далі йти небезпечно – там протитанкові міни ПФМ-1, відомі як «пелюстки». Чоловік дозволяє нашій команді підійти поближче, щоб сфотографувати – як завжди, крок у крок повторюючи його рухи. В жовтому листі маленьку коричневу пелюстку майже не помітно. Ця територія замінована.
Грязюка ускладнює процес розмінування та, у випадку підриву, оперативної евакуації. Тому було прийнято рішення повертатися. Пошуки відновлять за сприятливіших умов, каже старший групи Богдан:
«Для мене дуже важливо допомогти сім’ям наших героїв, воїнів. Знайти хоча б рештки й по-християнськи захоронити їх. Це наш обов’язок, це дуже важливо. Поки ми не знайдемо кожного свого полеглого воїна, пошуки не зупиняться».
Найстрашніше – відправити неідентифікованим того, кого можна було впізнати
Команди пошуку та евакуації полеглих працюють не тільки на деокупованих територіях, але й на лінії фронту. Журналістам URSA.MEDIA випала можливість продовжити зйомки на Донеччині. До місцевого моргу привезли тіла з гарячих точок : тут працівники проводять ідентифікацію.
Керує процесом Маргарита. Дівчина розповідає, за якими ознаками це можна зробити:
«По-перше, це документи. Якщо немає документів – хоча б татуювання, якісь наліпки з прізвищем. Або на вигляд іноді люди впізнають. Найстрашніше – відправити неідентифікованим того, кого можна впізнати. Бо тоді рідним треба чекати дуже довго. І це страшно». У морзі Маргарита працює з початку повномасштабної війни. І це попри те, що саме тут їй довелося приймати тіло свого загиблого чоловіка. Своїм прикладом дівчина доводить: людина може пристосуватись до будь-чого.
На підлозі кров. Чорні та білі мішки дістають з холодного приміщення по черзі : відкривають, оглядають, документують. Іноді у мішку лежать тільки частини тіла. Розголошувати дані про цих воїнів заборонено. Втім, вигляд їхніх смертельних поранень і закляклий вираз обличчя дозволяє оцінити нестерпний рівень жаху, який їм довелося пережити, захищаючи свою землі, своїх рідних та близьких.
Після огляду тіла вантажать у рефрижератор. За кермом «Депутат» – такий позивний Олег Шиба отримав у 2014 році, адже тоді займав цю посаду. Власне, з того часу він продовжує евакуювати полеглих.
«Найважче мені було працювати, коли мій рідний син пішов у бій. Він був штурмовиком. Сім діб я не спав, був за п’ять кілометрів від нього. Йшли великі бої. Щодня ми забирали звідти хлопців. А він був не на зв’язку. Я не можу передати як це було важко, коли знаєш, що йде такий великий бій, а ти не можеш нічим допомогти сину. Але все обійшлося пораненням, вже підлікувався і далі служить».
З моргу тіла везуть до Дніпра. Там фахівці проводять експертизи, а потім передають їх родинам для поховання. Після цього Олег повернеться назад, щоб знов і знов евакуювати полеглих бійців. І так мало не щодня, вже 9 років поспіль:
«У них там забирають людей, які вже третій раз відсиділи, які вбивці. Вони чистять тюрми. А у нас гине цвіт нації. Таке враження, що нашими руками вони вичищають свою нечисть».
