З початком війни в українському суспільстві стрімко росте запит на автентичність. Нам стало важливо відчувати своє коріння, транслювати традиції наших предків. Сучасні весілля у вишиванках, Дідух на Різдво та глиняний глечик замість вази з IKEA. Сьогодні навіть попри війну, відбувається ренесанс українського народного ремесла. Майстри продають свої вироби в соціальних мережах та на міжнародних платформах. Редакція URSA.MEDIA завітала до родини Литовченко з Дніпропетровщини, яка створює авторський декор із соломки під брендом Straw From Love.
Багато років тому Литовченки не побоялись обрати те, до чого лежить душа і присвятити цьому увесь свій час. Що цікаво, до виготовлення прекрасного залучені усі: батько Володимир засіває зерно, завдяки інженерній освіті, знаходить різні цікаві рішення, мама Любов і донька Анна плетуть вироби, а бабуся Євгенія Трохимівна їм допомагає.
До збору врожаю теж залучена уся родина. Відчуття, ніби вони – єдиний організм, який своєю працею віддає данину праці сонця. Сонце цінує це та зігріває їх усіх зсередини. Кожен зібраний колосочок проходить через руки господарів, усі подальші процеси також відбуваються вручну. Тому ця родина дуже добре знає про справжню ціну та силу українського зерна. І не втомлюється повторювати, що жито – це життя.
Ми сьогодні о 6-й ранку їхали у Петриківку, шукати жито
Доїжджаємо до будиночку у Шульгівській громаді, що на Дніпропетровщині. Саме тут розташована літня майстерня родини Литовченко, а неподалік – ділянка для посіву. Зустрічає батько Володимир, інженер та кмітливий господар:
— Добрий ранок, проходьте!
Дружина Володимира, пані Любов та їхня донька Анна вже на подвір’ї:
— Вітаємо! – першою починає пані Любов. – Ага, то ви про усе, що пов’язане з екологією? А я і пропрацювала 15 років в дитячому екологічному центрі. Боже, скільки ми ходили до Голубих озер… Може, знаєте, як на Дніпро їхати, Голубі озера є, то ми як екологи туди ходили, збирали там усе сміття. Я медик за освітою, але з екологами дружу! (сміється).
У нас сьогодні народився онук третій! Ми сьогодні о 6-й ранку їхали у Петриківку, шукати зерно жита, бо вже другий тиждень не можемо ніде купити. Ніхто не сіє… Їдемо по дорозі, син о 6-й ранку дзвоне та каже: «Вітаю! Хлопчик, 3700!». Народився внучок третій сьогодні! – очі пані Любові наповнюються щасливими сльозами. – Дітки народжуються, хоч і війна. Нікуди не дінешся, життя є життя, тільки не цінують його наші сусіди…
Серпи у нас ще ті прадавні, прабабусині
Слава Богу що знайшли і купили сьогодні зерно. День сьогодні знаковий – онук народився, зерно знайшли і Ви до нас завітали! Ось наша земля, наш город. Цього року суша така, що все посохло. Раніше тут були картопля кабаки, але все вивели і тут тепер жито, пшеничка. Сіємо… Все вручну серпами жнемо. А серпи у нас ще ті прадавні, прабабусині. Здається от серп, ну подумаєш серп. А він же є і на праву, і на ліву руку. Є люди правші, є лівші. Я взагалі не знала про це, от тільки нещодавно дізналась, була дуже здивована, що серп ще й на ліву руку є. А ось і наші серпики, інструменти наші. В житові ще бачите. Може, його вимити треба було, не знаю… А помиєш – поржавіє, затупиться.
Ось цей з червоною ручкою мій! – пані Люба починає сміятись. — Це мій червоненький, цей Вовин, той — Анін і ще один запасний.
І вони ще ж якось гостряться, але це треба вміти, не знаємо, як його гострити. Але поки ще жнуть… Жнуть і люблю їх.
Зараз, мабуть, і в продажі такого немає інструменту, – до розмови долучається Володимир. – Це ж ми їх не купували, це Любиних бабці та діда. А бабця 1910 року народження. Серпи ці, напевно, 30-40х років. Багато їм років, приблизно століття.
Ось таким от пристроєм жали жито ще до Другої світової. Це єдиний інструмент, яким ми прибираємо наш врожай. Пані Люба продовжує:
Ой, один рік було кажу Вові: «Тяжко! Ну я ж не худенька, мені тяжко нахилятися ось так і жати…». А він каже: «Я тебе пожалію! Тримером усе скошу!». Косили так. Аня брала пучок до рук, а Вова тримером раз-раз… Воно то нічого, але не те зовсім. Немає в цьому якоїсь магії… Задоволення немає. Немає у цьому душі. Ти просто стаєш і воно машинально якось раз, зібрав і все. А коли от ти нахилився, взяв його, скільки влізе у твою жменьку, нахилив, ніби переломив, і серпом потягнув до себе – це зовсім інші відчуття. Хоч і важко отак під кінець травня у спеку, нахилятися, зрізати. Втомлюєшся, чекаєш вітерця. Але все це – якась особлива атмосфера.
17 років ми проїздили на Сорочинську ярмарку
Це не від батьків передалося, просто мала дуже сильне бажання опанувати таку творчість. Коли ось з цією дівчинкою в декреті була, – пані Люба поглядом показує на доньку Аню, – вона тільки народилася, потім садочок, школа… А син старший в 5 класі був. І тоді якраз ходив на гурток лозоплетіння. Навчався і мене навчив, опанувала його знання. А потім якось побачила аплікацію солом’яну і мені дуже сподобалося. А ми на лівому березі живемо, у нас там знаєте скільки лози, котиків. І оці котики дали поштовх до творчості.
А взагалі ми з чоловіком дуже любимо мандрувати, їздити на усі виставки, ярмарки, майстер-класи. І ось так 17 років ми проїздили на Сорочинську ярмарку. Цього року тільки її вже не було.
Отак на ярмарці побачила у жіночки однієї вироби такі із соломи. Вона мені там показала як робити малесеньку крапельку. Боже… воно мені як сподобалося! І так потихеньку хтілося-хтілося-хтілося вчитися саме з соломки. Я лозою почала, потім берестою почала, потім навчилася рогозом! А потім тільки до соломки дійшла. А мама спостерігала за тим усім, та й каже: «Знаєш що, ти не ясне сонечко, усього не обхватиш. Не хватить рук і сили, треба займатися чимось одним, але якісно». І я зупинилась на соломці. Ось так соломка по життю і вела… Дуже вдячна тій соломинці. Взагалі як день в руках не тримаю соломку, вважаю, що він прожитий даремно.
Хватить задурно працювати і за копійки віддавати!
Кілька років тому Аня залишила роботу, – згадує пані Люба, — взяла мене, можна сказати, «за жабри» і сказала – “хватить, мамо! Хватить задурно працювати і за копійки віддавати. Це не коштує того, що ти за нього береш”. Бо раніше ж ми на ярмарки їздили, ярмаркували скрізь і продавали так. А потім почалися замовники з Києва… Як казала одна жіночка: «Я спекулянтка і цього не цураюсь!..».
До розмови доєднується донька Анна:
Було страшно кидати постійну роботу і займатися лише просуванням творчості. Спершу була невпевненість чи будуть у тебе клієнти, чи будуть у тебе замовники… Чи будеш ти цікавий взагалі. А повномасштабна війна підштовхнула на зміни в своєму житті. І не тільки в своєму, а й в маминому. І ось так наші дідухи, та й усе в принципі користується попитом круглий рік.
Головне той момент, коли жито квітує, не упустити
Тільки жито зараз чомусь не дуже хочуть сіяти. Пшеницю сіють, жито — ні. Оце ми об’їздили вже одних, других, третіх аграріїв. Хтось продав давно, а хтось взагалі не сіє, бо невигідно. Треба тепер, напевно, самим сіяти і те, що залишається, в зерня перетворювати, щоб можна було потім посіяти.
Головне той момент, коли жито квітує, не упустити. Бо якщо воно перецвіте, там уже будуть зернятко. І потім в хаті у людей, якщо вінки, снопи ставити зі зерном всередині, можуть просто «неприємності» виникнути. Може й міль завестись, мурашки якісь. Ось цей момент цвітіння жита настає якраз у травні. Пилок на ньому тоді такий… А як вітер повіє, наче порох летить. Гарно квітує воно тоді, тоді і збираємо його. Цього року зібрали ми врожай 26 травня. Воно зберігається у снопах на горищі у нас. Але на горищі вже нічого не лишилось. Усе ми переробили. Торік 26 вересня ми посіяли жито. Сьогодні 22 вересня, в нас лишилось 4 дні. (Сміється).
Мама мала два приступи інсульту, соломка її витягнула
Соломоплетінням ми вже займаємось більше 20 років! – розповідає пані Люба. — Це наша родинна справа, до процесів залучена уся родина. Найстаріша у нас бабуся, Євгенія Трохимівна, їй 85 років буде. Бабуся он на лавочці сидить у нас і сортує соломинки. Витягує довгі. Вона з нами проживає, мама мала два приступи інсульту, соломка її витягнула. Коли вона почала займатися мілкою моторикою пальчиків, то знову стала розмовляти і краще себе почувати, розуміти, соображати, згадувати… Я взагалі іноді не розумію, про що вона балакає, а вона виявляється залізла аж кудись далеко в історію. Кажу, ти щось плутаєш, мама – та ні, а потім виявляється, пробачте, це я даю задню, а не мама. Мілка моторика. Ще вона мені ниточки намотує з великої котушечки, вона мені он гляньте скільки пообрізала колосочків на віночки. Молодець мамочка наша.
Якщо дідух повний зерна, то у ньому після свят, а може, навіть і до, заведеться міль чи ще хтось
Пані Люба загукує чоловіка принести ще дідухів:
Ось ще гуцульський дідух, була у нас одна замовниця зі Швейцарії, а у неї чоловік гуцул. І вони попросили зробити їм дідуха, щоб він був не «розцяцькований», а стримано-елегантний. І оцей дідух в честь нього ми назвали гуцулом.
Перед вами лише чотири з понад дванадцяти видів дідухів, які ми робимо, не рахуючи авторських.
Ось цей дуже цікавий дідух, точніше сама історія його створення. У Ташані є жіночка одна, Вікторія Майковська, вона відродила бабусину хату і проводить там вечорниці з жіночками мешканками села, бабусями старенькими. Вони там співають, займаються творчістю, варять вареники… Так от, ця Вікторія намалювала ескіз цього дідуха, як би вона хотіла собі його бачити і ми його реалізували. Це наш третій дідух за авторським ескізом. В цілому один дідух ми робимо 3-5 днів.
Відгуків поганих, Слава Богу, ще ніколи не було. Але одного разу жінка з Івано-Франківщини замовила наш дідух і надіслала відгук. Казала: «звісно, він дуже гарний, але мав би важити хоча би пів кіло». А ми їй – ну Ви ж не картоплю на вагу купляєте. Вона й каже, що брала у Косові, то там важкі дідухи. Так, вони важкі за рахунок того, що там повно зерна у кожному колоску. Але якщо дідух повний зерна, то у ньому після свят, а може, навіть і раніше, заведеться міль чи ще хтось.
Кожен колосочок – це наче кожна душа, кожен наш солдат
Пані Люба продовжує :
Минулого року я натрапила на відео, де жінка збирає дідуха. І якось вона так це грубо показувала. Вона бере з якоїсь купи сіна – раз взяла шмат, «пришпандьорила», зв’язала. Потім другий шмат бере… і в кінці бац – поставила його. І це якось було так гурбо, без поваги до рослини, до матеріалу. Зараз я думаю вже всі це розуміють. Вже 24-й рік і це жито, ці колоски, це зерно, яке ми наприклад вирощуємо – це все зараз для українців має колосальне значення. Бачачи як воно горить, як його в нас крадуть, заміновують, як гинуть трактористи на цих полях, неможливо складати таким чином дідух – сакральний виріб для українця. Це те, що пов’язане з нашими предками, з родиною.
І ось так от грубо хватаючи і складаючи його, ну це дуже нас вразило, навіть дещо образило. Для когось це може і прикольно глянути: бац-бац-бац і хтось склав дідух. У нас же процес складання дідухів відбувається зовсім інакше. У нас кожен колосочок береться окремо, кожен колосочок – це деталь.
Анна підносить до столу дідухи з майстерні:
Як ти, мамо, колись на полі сказала. Кожен колосочок – це наче кожна душа, кожен наш солдат. А жито – це життя. І кожен колосочок у нас вкладається поодиноко. Один, потім інший, підбираючи розмір. Щоб потім на готовому виробі ніде не побачити жодного просвіту.
Було жінка замовляла вінок і потім, коли вона його отримала, написала, що у неї чоловік військовий загинув і у них залишилось троє діток. Вона каже, ми повісили от вінок, з дітками дивимось і бачимо його, нашого тата. В образі янгола він за нами спостерігає. Звичайно, оберіг – це поняття суб’єктивне, але кожна людина надає певні сенси якимось виробам, акцентуючи на тому, що є цінним для неї. Ось такий віночок з ангелом жінка замовляла, він всередині дійсно схожий на воїна. А взагалі коло – це єдність, символ родини, неперервності роду.
Наш дідух нагадує їжачка: такий пишний, пухнастий. Буває питають, як за ним доглядати, якщо в хаті стоїть. Все дуже просто: ось так взяли і обтрусили, – пані Люба легенько постукує ніжку дідуха ребром руки:
Ось так раз-раз-раз і струсили його від пилючки чи чогось іншого… Не потрібно мочити його чи щось ще.
Приїхав додому, підніс маятник до вироба, думав той у нього з руки випаде!
Часто люди кажуть, теплом віє від виробів. Жінка одна вчора отримала виріб, та й каже – заходжу в кімнату, а воно мені наче світлом засяяно. Присутність в домі вироба із соломки додає живої енергетики.
До розмови долучається Володимир Васильович:
Якось чоловік один перевіряв маятником енергетичне поле біля придбаного вироба. Сам він українець, але живе в Торонто. Коли приїхав додому, підніс маятник до вироба і каже, думав той у нього з руки випаде! Коливався сильно, бо дуже потужне енергетичне поле. Ну от скажи, чого воно таке цінне і золоте? Тому що з усіх злакових лише жито росте вдень. Пшениця, овес і ячмінь ростуть вночі, а жито вдень. Тож яку потужну енергетику сонця, світла, землі і тепла воно в себе всмоктує!
Ось якраз бачите, те жито, яке у нас зібране. Колоски для дідухів та вінків, а це все те, з чого ми будемо плести наприклад тих янголів, ялинкові прикраси, заготовки і все таке. От воно зараз зеленкувате, але лежить, гріється на сонечку, засмагає, для того, аби мати золотий колір. Ось там он цікавий мішок у нас стоїть, бачите що всередині? Це те, з чого починається усе. Ми сьогодні нарешті цей скарб знайшли!
Це засівати будемо. Наш тато Володимир буде вручну його сіяти.
Анна пояснює: Зараз ми так спостерігаємо, усі, хто займається соломоплетінням більш автоматизували це. Усе роблять косаркою, електрокосою збирають, заспівають також, можна сказати, у промислових масштабах, а в нас усе відбувається повністю вручну, як було в старі часи. Тато розмахує жито гарно, сіємо потім воно сходить, доглядаємо його.
Як наші батьки сіяли колись і діди! – каже Володимир Васильович.
У тата вже техніка відпрацьована. Коли воно сходить, немає ніде порожньої ділянки. Він повністю якось так вправно засіває.
– От як ти так робиш?
– Правою, шух і впало гарно! (Родина сміється).
Наш Володимир Васильович ще покаже, як нам крутить гарні шнурочки. Він у нас такий інженер! Наприклад, буває скажу, «я хочу сонце зробити». Але як його так зробити, щоб воно не пучком було, а розходились колосочки як промінчики. Щоб як сонце було? Вова сів подумав, пристрій зробив. Ну що показуємо? Пішли!
Родина нарешті продемонструє нам свій унікальний винахід, а саме розробку Володимира Васильовича – пристрій для плетіння мотузок із соломки. URSA.MEDIA й сама трохи навчиться плести ті мотузочки:
Оце і є той апарат, з якого робляться мотузочки. Спершу у нас був схожий, але треба було крутити мотузочки вручну. Треба було разів 120 прокрутити, щоб зробити одну таку. А тато ж наш інженер, ми до нього завжди звертаємось, якщо щось потрібно, і він придумав зробити електричний апарат. Ми впевнені, що такого ні в кого немає! Може, дійсно зареєструвати винахід, аби ніхто не сплагіатив (сміється).
У нас повністю безвідходне виробництво
Наші дідухи також прикрашають різні заклади та готелі. Приємно чути від клієнтів, що вони бачать наші вироби десь. Пригадую, навіть наш маленький ангелик був у Даші Кацуріної та її синочка, він прямо грався ним, вона викладала колись. Я випадково гортала Instagram та помітила… Тому так, ми – про екологічність, у нас навіть є дитячі брязкальця із соломки. У нас повністю безвідходне виробництво. Ми підкладаємо листочки з жита під вироби і доїжджає воно гарно. Стосовно дідухів, ми придумали пакування у тубуси. Вони так тугенько заходять, але доїжджають ціленькі.
З весни ми зібрали десь до сотні снопів і ось ці ми вже з горища зняли, ще трохи на горищі лишилося, а так ми їх усі переробили. Це все тут зберігається, ми з весни до осені тут, а зараз вже як похолодає, то що тут сидіти. Води гарячої немає, у нас тут по-літньому, по-простому. А квартира є квартира. Ми на зиму вже туди переїжджаємо і там працюємо, зимуємо. А матеріал весь ми тут зберігаємо. Треба нам щось – поїхали взяли, приїхали додому, використали його, потім знову. І таким чином працюємо в холодний період. Роками зберігається соломка наша, але звісно, буває миші знаходять і можуть наробити шкоди, намагаємось слідкувати за цим, — розповідає пані Анна.
Боже, це ж треба, кожен колосочок, що в мене на городі, потім візьметься в руку і складеться у виріб!
Ми рахували скільки дідухів та інших виробів ми виготовляємо, умовно за один робочий сезон. Скільки вінків, скільки янголів у нас було зроблемо, ми все фіксуємо.
Пані Люба швиденько побігла за старим блокнотом. Він свідок усіх виробів родини за останні декілька років:
«Осьо, 2023 рік. За той рік ангелів у спідничці зроблено – стільки-то, віночків і духів – стільки-то… Загалом за рік ми зробили понад 500 виробів». Родина сміється від усвідомлення цифр та безперервності праці.
Питають діти на Новий Рік «що ти, мамо, хочеш?». Я дуже хочу величезну політичну карту світу. Тому що це цікаво спостерігати, у якому куточку світу знаходиться те чи інше творіння твоїх рук. В Японії, в Ізраїлі, в Канаді… Америка вся. Ці цифри за рік тільки. Але якщо взяти усі роки та усі наші ярмарки, то поле, яке ми засіваємо, буде встелене тими роботами і тими виробами, я так вважаю. Але коли росте жито, куститься, розростається, я буває городом ходжу і думаю: «Боже, це ж треба, кожен колосочок, що в мене на городі, потім візьметься в руку і складеться у виріб».
Родина з теплом проводжає редакцію. День тільки почався, попереду у Любові, Володимира та Анни ще дуже багато клопотів. Ось так URSA.MEDIA приїхала, аби розповісти про жито та чудових людей, які з ним працюють, і однією із перших засвідчила нове життя. Користуючись нагодою, вітаємо родину Литовченко з поповненням!
Історія родини Литовченко є на нашому каналі:
