Одного дня маленька дівчинка прочитала легенду про птаха пелікана. Який в умовах голоду та небезпеки рятує своїх дітей власною кровʼю. Мати – пелікан вириває з своїх грудей мʼясо, аби нагодувати власних дітей. Історія про самопожертву, милосердя та любов птаха так вразила дівчинку, що через багато років, засновуючи власну компанію, вона не розглядала жодної іншої назви, окрім пелікан. Ту маленьку дівчинку звали Інна. І сьогодні вона не лише підприємиця, а ще й зоозахисниця. 25 років тому Інна Станішевська створила перший в Україні пет-френдлі готель “Пелікан”, який давав великі знижки відпочивальникам з тваринами. Це був той час, коли абсолютно на всіх дверях громадських закладів висіли таблички: “вхід з тваринами заборонено”. “Пелікан”, мов у тій легенді, ламав стереотипи, формував культуру дружності до тварин. А потім прийшла росія. У 2022-му році “Пелікан” потрапив в окупацію. Ми зустрілися з Інною, аби почути її історію із перших вуст.
Ми робили знижку 20% на розміщення з песиком
У дитинстві я дуже любила казки Ганса Крістіана Андерсена. Памʼятаю, як читала Снігову Королеву й переживала за оленя з Гердою. Тоді певно й зародилась ця емпатичність до тварин. Дуже хотіла мати власну, але батьки не дозволяли, як я не тягнула додому кошенят та цуценят. Нікого не змогла залишити. Тож, коли я стала дорослою, то почала забирати з вулиці бездомних тварин. Коли мені виповнилося 18 років, я врятувала першу тварину з вулиці — безпритульне цуценя. Принесла його додому, покупала, вивела блохи і… прилаштувала своїй подрузі. З цього й почалася моя допомога тваринам. На вулиці були 80-ті, я закінчила університет, вийшла заміж і ми з чоловіком почали будувати перший бізнес — їздили автобусами торгувати в Югославію та в Польшу. Так ми заробила невеликий капітал, купили приміщення, станки та запустили цех з обробки металу. Цей бізнес ми фактично на колінах зробили, не маючи великого досвіду та грошей. І заслуга мого чоловіка в цьому — величезна. Коли вже металообробний бізнес почав приносити гроші, я придбала будинок на Кінбурнській косі та щоліта возила туди сина на оздоровлення. Там море, там ліс, там добре. Заповідна територія. Велика флора та фауна.
Коли металообробний бізнес почав приносити хороший прибуток, я вирішила створити на Кінбурнській косі екоготель з власною фермою. Там же я заснувала виробництво мінеральної води “Кінбурнська”, тому що вода там дуже смачна та лікувальна. Це було 25 років тому. Там надавали можна сказати увесь комплекс з оздоровлення: море, екологічна їжа, мінеральна вода.
Готель “Пелікан” став першим пет-френдлі готелем в Україні. Ми не просто дозволяли приїжджати до нас на відпочинок зі своїми улюбленцями, ми робили знижку 20% на розміщення з песиком. У мене всюди висіли таблички: “Прийшов із песиком? Заходьте обоє”. До волонтерів-зоозахисників у мене особлива любов та вдячність за все, що вони роблять, тому вони мали тиждень відпочинку в “Пелікані” безкоштовно, як знак моєї подяки. За всі роки був лише один єдиний випадок невдоволення від гостей готелю. Один чоловік написав нам: “ більше в “Пелікан” не ногою, не збираюсь із собаками жити”. Я тоді корректно йому відповіла: “Що, певно, вам потрібен готель більш високого класу”, хоча насправді хотілося сказати щось типу: “Це собаки не хочуть знаходитися поряд із вами”.
У нас поряд з готелем не було жодної безпритульної собаки, я всіх стерелізувала та прилаштовувала гостям! А ще біля готелю жили на вільному вигулі двоє врятованих мною з бойні коней. Драго — був моїм улюбленцем, його віддавали на бійню, бо він вже на задні ноги падав. А я про це дізналася, та вирішила його врятувати. Запросила ветеринара з Одеси, Драго зробили 4 операції, і…. диво! Він став на ноги, хоча шансів було мало. Я сама не могла повірити, що він знову почав повноцінне життя.
Драго був на вільному вигулі, у нього була конюшня біля готелю, але він постійно десь ходив і приходив їсти, біля готелю стояла годівниця для нього, всі його знали… ніхто не боявся. І ми вічно відганяли від годівнички корів, зарази такі… крали корм Драго. А взагалі до нас приходило багато тварин диких: і кабани і лисиці, про зайців та білок я мовчу взагалі. Вони ніби розуміли, що біля готелю «Пелікан» вони в безпеці. Мій готель був моєю реалізованою мрією, а потім прийшла росія….
Моїх співробітників окупанти відправили в підвал
Війну моя сім’я зустріла у будинку під Києвом. Мене розбудив дзвінок сина: “Мамо, прокидайтесь, вибухи, війна почалась”. Я не вірила, що таке може бути, перевернулась на інший бік і стала спати. Через кілька годин приїхав син із родиною. Ну і все. Син пішов в тероборону, а ми організували патрулі у селі, пекли з сусідами хліб, патрулювали вулиці. 25- го лютого мені подзвонили співробітники готелю та повідомили, що зайшли росіяни. Ніхто нічого не розумів. Я не розуміла, що робити, я думала лише, що от-от – і все скоро закінчиться. Перше, що зробили окупанти – це вбили моїх собак.
Я цього ніколи не прощу. Я простити можу все що завгодно, але не це. Коням вдалося втекти, Драго прибився до табуну диких коней. Мені надіслали відео, він досі з ним живе…уявіть. Моїх співробітників окупанти відправили в підвал, а ферму, на якій я вирощувала органічні овочі, фрукти – повністю розкрали, зруйнували.
Уже нічого не залишилося. Співробітників з часом відпустили, а зі мною намагалися зв’язатися кілька разів та вмовити на співпрацю. “Приїжджайте сюди, в росію, приїжджайте на косу, це ж ваш готель…” Звичайно, я на це не пішла. І з початком повномасштабної війни туди не їздила. Хоча звʼязок з місцевими тримаю. І допомагала з першого дня всім своїм друзям та місцевим, які там залишаються. Памʼятаю, як відразу після окупації в заповіднику сталася пожежа. Уявіть… тисячі червонокнижних тварин та рослин, і зробити нічого не можна. Горить заповідник, немає тракторів, немає машин, немає нічого і приїхати ти туди не можеш — всюди блокпости орків, уявіть, горить твоя душа, можна сказати, а ти нічого зробити не можеш тут. Єдине, що я могла робити, коли горів заповідник — тримати звʼязок з місцевими та волонтерами, які були там.
Я збирала кошти на гасіння пожежі та переказувала їх своєму товаришеві, який знаходиться там. Місцеві купували каністри для води, заправляли машини, брали насоси з водою і намагались якось самотужки гасити. Я й досі тримаю звʼязок з деякими людьми, але з ким саме — говорити не маю права. Бо орки ходять і вбивають тих людей, забороняють виїжджати, забирають житло. Що стосується мого готелю, то там зараз живуть орки. І вже, звісно дуже багато «господарів» хочуть його у власність. І от не сьогодні, так завтра віддадуть.
Бажання помсти за свої собак — чудовий стимул
Після початку повномасштабної війни я заснувала виробництво органічних добрив “Пелікан”. Ми робимо гранульований торф, ми — перший виробник подібної продукції в Україні. Це добриво бюджетне та доступне для кожного. Виробництво знаходиться у Львівській області, там же й продовжує роботу ще один готель “Пелікан”. Звичайно його не зрівняти з тим, що на Кінбурнській косі, — це просто невеликий готель поблизу дороги. Не курортне місце, але також пет-френдлі. Військові зупиняються в готелі та отримують харчування безкоштовно. Волонтери, які рятують тварин – також. От нещодавно була команда, яка бобра врятувала.
Тож концепція “Пелікану”, хоч і не у такому масштабі, але продовжує жити. Що стосується моєї особистої допомоги тваринам – то я стала Амбасадором популяризації зоогуманізму в Україні, підтримую мініпритулки для тварин, які утримують бабуськи. Знаєте, коли люди у віці, які мають по 20, по 10 собак, але не вміють ні донати збирати, ні фейсбуком користуватися. Тож я закупаю їм корми та розвожу. У Гатному, у Крюковщині, у Боярці.
Я продовжую регулярно донатити військовим. Це святе! І лише це мене, якщо чесно, тримає. Ось це почуття помсти та ненависті до росіян. Вас це шокує? Мене теж, але ось ці два відчуття дають мені сили прокидатися щоранку та працювати далі. Бажання помсти за свої собак — чудовий стимул.
Я знаю, що мій готель, ферма та виробництво води навряд чи повернуться, та й питання, що від цього всього залишилося? Нічого, скоріш за все. Але якщо понівечені стіни мого “Пелікану” тримаються, то мрія залишаються лише одна — зібрати росіян в готелі на Кінбурнській косі, тільки щоб поряд не було жодної тварини ніде — і вдарити по ньому ракетою. Так “Пелікан” принесе себе в жертву.
Раніше ми ділилися особистою історією Кирила Чумакова – керівника першого військового ветеринарного шпиталю.
