Наш сьогоднішній герой рятує життя тих, хто рятує життя людей — українським службовим собакам. Ветеринарний лікар та очільник єдиного в Україні військового ветеринарного шпиталю — Кирило Анатолійович Чумаков просить називати його Дід Айболить. Цей позивний звучить частіше ніж ім’я дароване батьками. Бо лише за три останні роки Кирило Чумаков допоміг 21 тисячі поранених чи хворих тварин. Не лише службові собаки, він лікував і безпритульних тварин, і єнотів і гепардів, і навіть слона. Дід Айболить не боїться багатогодинної важкої роботи, добре володіє скальпелем та гострим слівцем. З його вуст воно із закам’янілої солі перетворюється на духмяну рідкісну приправу, яка тільки підсилює смак щирості мовця. “Одразу попереджаю: я людей не люблю, я люблю тварин. «Люди – це, *уй на блюді». Перепрошую. Мені можна так казати, я контужений, так що…” — говорить нам Кирило Анатолійович, щойно ми переступаємо поріг його кабінету. Розмова обіцяє бути цікавою та дуже чесною.
— Кириле Анатолійовичу, доброго дня, ну нарешті!
— Вітаю-вітаю!
Це вам треба було у суботу приїздити! Коли і пес Патрон буде, і всі інші… Я ж усіх обслуговую! До нас приїздять усі службові собаки. Усі відомі собаки були в мене.
— То ви й у суботу працюєте. А як то жити без вихідних?
Та якось вже звик. Знаєте, людина – вона ж теж можна сказати тварина, пристосовується до будь-якого, навіть невідкладного, режиму. Тут уже ніхто не питає тебе – субота чи неділя, позанормований графік чи ні. Нікого це зараз не хвилює. Сьогодні у нас також Леся Іванівна буде. (За кілька хвилин після нашого приїзду у стінах госпіталя помічаємо Лесю Нікітюк та її білого пухнастика – пса Рафаеля, у народі Рафіка. – примітка редакції).
Поки Кирило Анатолійович приділяє деякий час Лесі та Рафіку, ми знімаємо процес обстеження та забору крові у собак зі Збройних сил України. Вони саме приїхали до шпиталю з прифронтової зони. У цілях безпеки, заборонено називати прізвиська та географію роботи чотирилапих, однак, загугливши бодай одного з них, Ви будете вражені, скільки той чи інший собака вже встиг зробити за життя.
Як, наприклад, Алмаз, він теж там був. Мінно-пошуковий пес, якого жартома називають опонентом пса Патрона.
Побачити усі процеси можна в репортажі зі шпиталю на нашому YouTUBE. Ось тут.
Бійці тримали над нами простирадла, щоб земля в рани не сипалася тваринам
Ну що, побачили наших песиків?
Які вони класні! Такі кремезні, волохаті, хоробрі у полі, а на медичному столі тремтячі щенята, діти. Вони довіряють Вашим лікарям, це помітно.
Так. Це дійсно мої дорогі собаки-герої. Взяти ту ж Грозу із Сєвєродонецька. Ця тварина врятувала тисячу людських життів. З-під завалів, під час бомбардування Маріуполя, вона витягувала поранених скільки могла своєю вагою. Гроза витягнула з-під завалів більше людей, ніж усі рятувальники за всю війну. Можете загуглити, Вам покаже як ми везли Грозу під обстрілів Маріуполя, як ми її оперували…
У мене тут неподалік бус стоїть, це стаціонар, там 10 вольєрів всередині. З великим синім хрестом. І от коли ми їхали в Сумах на прикордонну заставу йшов їхній наступ, вони ціленаправлено стріляли в нас, нам відірвало двері, в мене загинув лікар. Обстрілювали нас і тоді мені вже рацією передали: «Лікарю, закрийте синій хрест!» ми тоді взяли пакет, розірвали і лейкопластирем наклеїли на хрест, вони цілеспрямовано стріляли по хресту, ось їхній моральний рівень.
Але інакше ніяк. Працюємо в польових умовах. Ми ж не їдемо в операційні єврорівня на передовій. Як правило, це землянка чи підрозділ, чи взагалі окоп. У нас були взагалі операції, коли бійці тримали над нами простирадла, щоб земля в рану не сипалася тваринам, розумієте. Це дуже тяжко, коли на тобі бронежилет, каска, ще й у руках скальпель тримаєш. Це не про умови, коли все стерильно, заходиш в операційну, замився і оперуєш. Доводилось і так працювати. Але Ви знаєте, як би тяжко не було, у мене такі лікарі та такі фельдшери, що я думаю, що вони і на Марсі прооперують! Це всі мої студенти, я професор кафедри. Усі вони в мене вчились чи вчаться, це все діти, яких я пам’ятаю ще з коледжа. Там теж я викладав. Тобто, це вже сім’я, родина!
Це зараз він «суворий» поліцейський кінолог, але коли він лежить в окопі, лягає на низ, а наверх лягає собака, щоб не застудився
Ваша правда. Люди, яких ми сьогодні знімали, здається змогли би спокійно оглянути та прооперувати собаку навіть на Марсі.
Я також можу дуже багато цікавого розповісти про ставлення кінологів до собак. Коли вони з однієї ложки їдять. Це зараз він «суворий» поліцейський кінолог, але коли він лежить в окопі, лягає на низ, а наверх лягає собака. Дівчата навіть наші кінологині так роблять, бо бояться, що собака застудиться в землі. Часто люди уявляють собі кінолога поліції – як суворого поліцейського з палкою. Я хотів би розрушити такий образ. Кінологи поліції – це добрійші люди, які дуже люблять своїх тварин. Які не вважають свою собаку за тварину, а вважають за партнера.
Це вражає. Кириле Анатолійовичу, розкажіть про шпиталь. Як і коли розпочалася його діяльність, що Ви вже встигли за час роботи?
У 2017 році ще під час АТО кінологами Нацполіції України був створений перший польовий шпиталь ветеринарної медицини Національної поліції України. Тоді з 2017 року ми об’їхали всю передову: від Сєвєродонецька до Луганська. Від Луганська до Лисичанська, від Лисичанська до Маріуполя, і не один раз. Ми провели більше пів тисячі операцій службовим собакам. Точної цифри я назвати не можу. І так шпиталь у вигляді польової одиниці існував. А на другий день після початку повномасштабного вторгнення з ініціативи поліції та голови військової адміністрації та Держпродспоживслужби було прийнято рішення районну державну лікарню ветеринарної медицини перекваліфікувати у військовий шпиталь. І так з другого дня війни ми почали свою діяльність. За останні три роки ми надали послуги 21 тисячі тварин.
21 тисячі?!
Так. І в цю 21 тисячу входять усі: від гепарда до слона, до якого ми їздили. Ми евакуйовували Київський та Харківський контактні зоопарки, усі тварини бігали тут по території, більшість з уламками. Єноти, дикобрази, кошачі… Усі вони були прооперовані. У нас вже 47 виїздів за усю війну. І 29 з них за повномасштабну. Різне трапляється, якщо ламається одна машина, їдемо на двох, поламані дві, їдемо на одній, але ми все одно їдемо на передову і забираємо тварин, які б перепони не стояли, завжди є розпорядження на виїзд, ми збираємося, одягаємо бронежилети і їдемо. Якщо треба їхати – ми їдемо. Зараз ми об’їздили фактично усі деокуповані території. Ми надали допомогу близько 2 тисячам службових собак. Справа ж ще в тому, що шпиталь робився для службових собак, а що це таке, якомусь лікарю пройти повз не службової собаки, яка потребує допомоги. Цинічно і трошки так, знаєте, душу рве.
Доводилось після основної роботи, після операції на вівчарках, надавати допомогу і безпритульним собакам, і тваринам, які постраждали у місцевого населення, і сільськогосподарським тваринам. Я пам’ятаю корову Машку, яку я оперував в Бучі, яку вдарив осколок. Я пам’ятаю ту бабусю і цей літр сметани, який вона потім передавала. (На обличчі у лікаря Чумакова з’являється щаслива усмішка).
Ось ці два осколки з верблюдів з Харківського контактного зоопарку
За час повномасштабної війни професору Чумакову довелося дістати не один осколок із тіл тварин. Він як ніхто знає, що тварини страждають від війни набагато більше за людей. Деякі з осколків лікар тримає у кабінеті як гіркі сувеніри на згадку:
Це страшно! Цей осколок ми дістали з малінуа в Чернігові, цей з німецької вівчарки у Сумах… Після усього, що ми робили в Бучі, я підручник написав – «Перша ветеринарна допомога». Ось ці два осколки з верблюдів з Харківського контактного зоопарку.
От хотілося би сказати: Чи вам немає куди залізо дівати!? До чого тут наші люди і тварини! (Один з осколків з рук професора дзвінко б’ється об кабінетний стіл. Настає кількасекундна тиша. – примітка редакції).
Ось вам і війна, Олю. Запам’ятайте, що на війні страждають не тільки люди, вірніше – менше всього страждають люди. Бо це записано у нашій свідомості: у нас біда, похорон, ми постраждали. А ніхто не дивиться скільки тварин гине. У нас зараз на сьогоднішній день флора і фауна настільки знищенні тими пожежами, вогнями, вибухами. Мігрують дикі тварини, у річках дохне риба… Самотропної птиці ніде не видно. Бо коли безпілотники збивають – збивають і птицю.
Здається, це ще Плутарх писав: «Немає на світі звіра, страшнішого за людину!» Ми своєю жорстокістю та війнами дійшли до того, що у нас вже зникла популяція горобців! Ніде немає горобців!!!
О, URSA.MEDIA так само досліджувала це питання, і дійсно, не так давно на Київщини неможливо було зустріти горобця…
Я бажаю нашої перемоги. У нас така нація, що ми за кілька років відновимося. Хоч і написано, що відновитись дуже тяжко. За декілька років ми відновимо і флору, і фауну. І в самих розуму додасться. Дав би Бог.
Я з тваринами працюю більше 30 років, немає в них жорстокості апріорі!
Як думаєте, чого в українців більше: гуманності чи жорстокості у ставленні до тварин?
Може й так, Олю. Українці переважно мають дуже добрі серця, це давно доведено дією. Українці на відсотків 80 дуже добрі люди. Я на передовій бачив такі ситуації, коли діти на руках несли поранену собаку, ховали її у підвал, це було в Ірпені. Я бачив, коли дві літні бабусі років за 70 на тряпці волокли поранених котів, які до цього були в переносках, але потрапили під обстріл. Я хочу сказати, що у нашої держави великий потенціал людяності. Тому що я раніше думав, що тільки собаки можуть бути людяними. Собаки людяні, розумієте. А тут я побачив, що такі як я теж бувають людяні. І я радий тому, що живу в такій країні, де рятують не тільки самі себе, але й рятують тварин. Як я і говорив на початку інтерв’ю, як написано у Святому письмі: «Все, що дихає, усе прославляє Господа Бога…» І має право на життя!
До речі, Кириле Анатолійовичу, як Ви вважаєте чи можливо боротися із жорстоким поводженням з тваринами на його початковій стадії? ГО URSA щомісяця опрацьовує десятки кейсів, пов’язаних із жорстокістю до тварин. Іноді все ж виникає думка, що з війною побільшало як людяності, так жорстокості водночас….
Люди не винні, що їх так виховали. Тут треба використовувати пролог людського життя – виховання батьками. Ви розумієте, що в тих родинах, де батьки не дозволяли тримати тварин: собак, котів, папужок, хом’ячків, морських свинок, рибок, я думаю нічого доброго не було. Виховання людини починається з батьків. От як мама йому скаже як відноситись до собачки чи котика, так і буде. Якщо мама адекватна, вона скаже – не можна, синку чи не можна, донечко ногою бити собачку на вулиці. Не можна котику очі виколювати… Якщо дитина бачить, як батько б’є песеня, стріляє чи ріже тварину – дитина буде робити те саме. Тому що більшого авторитета для дитини, ніж її батько чи мати, у неї немає. Це все йде з родини. «Який льотчик, такі й бомби».
І коли говорять: «Ой, та що там собака на передовій, та добийте її, що там її з-під того завала діставати». Я б їх за такі слова!…
Та перш за все з-під завалів дістати потрібно живу істоту, яка не може собі дати раду!
Чи траплялося Вам лікувати тварин з протилежного боку?
Був у нас випадок, так. Це була Чернігівська область. У росіян же теж є кінологічна служба. Мені в шпиталь потрапляла південно-європейська вівчарка з прапором росії. Поранена, ми її прооперували і передали в певні структури. Дуже гарна породиста вівчарка. Собака не винна, з якої вона сторони. Як навчили – так собака і робить. Собака дуже розумна, але якби вона мала трохи більше розуму і знала, що відбувається, вона би ніколи не пішла воювати чи кусати когось.
І дійсно. За усю історію тварина не починала жодної війни, але постраждала від неї найбільше.
Так, Олю! Тварина реагує агресивно тільки тоді, коли є загроза життю чи загроза життю її дітям. Тоді є виправдана агресія тварини.
Нам теж траплялися дуже жорстокі випадки як на Хмельниччині, так і загалом в Україні, де в принципі закон не працював. Розумієте, якби волонтери, людство, мешканці, громадяни разом з представниками влади за це взялися добре, у нас би не було цих шокуючих випадків, коли живу тварину розрізають частинами… Коли з живої тварини знімають шкіру… Нас би це не шокувало і не шокувало би наших дітей. Ось такі нелюдські, як кажуть, «тваринні» дії. Та не буває у тварин такої жорстокості! Не буває! Чому постійно порівнюють нелюдів з тваринами, Господи! Я з тваринами працюю більше 30 років, немає в них жорстокості апріорі! Тварина не буває жорстокою, жорстокою може бути тільки людина у ставленні до тварини.
То чи можна дитині прищепити любов та гуманне ставлення до тварини?
Це має бути всередині людини від народження. Воно є або його немає. Порадьте людям, які хочуть привити дитині любов до тварини завести просту кицічку чи собаку. І Ви побачите, як зміниться психологія цієї дитини. Як зміниться її відношення до світу, до людини, до тварини і взагалі до всього.
Ті, хто заслужив на добре – в наступному житті будуть собаками і котами
Перший рік повномасштабної війни ми жили тут. Варили їсти, спали на дивані… У моєму кабінеті було три клітки з тваринами. По усій лікарні були тварини. Нам місця не було де ступити. Як і казав, дикобраз Гриша розгулював по установі. Усі боялись тому, що не знали, що це за тварина така. Ось так і жили якось однією родиною.
Хто читав безсмертний триллер Джеральда Даррелла «Моя родина та інші звірі», зрозуміє про що я. Напевно, після того, як ми пожили з тваринами, у мене і з’явилась така реакція на людей.
Більша любов до тварин, ніж до людей?
Так. Знаєте, коли ти бачиш дуже велику громадну собаку, яку привезли із Сєвєродонецька і нам кажуть, що колись з нею дуже погано поводились власники, а ми ледве її забрали та привезли. А ця собака дивиться на тебе, ти їй хочеш дати води і робиш трішки різкий рух, а вона стискається. З великої тварини робиться маленька, від якої лишаються тільки очі… Ви знаєте: це страшно! Це страшно… Ну хочеш вдарити – вдарь якогось дядька! Але чого ж ти тварину б’єш! Ну страшно! Коли кажуть, що у людини вік маленький, і думають, що ж з душею потім відбувається? От я думаю, що ті, хто заслужив на добре – в майбутньому будуть собаками і котами, а ті, хто погане робив – будуть такими ж людьми, як і є зараз.
Цікава теза. Багато хто стверджує протилежне.
Я думав котеня! Повністю обпалене. У Хмельницький привезли, розібрались, а то лисиця!
Дід АйБолить поступово проводить нас до вольєрів із тваринами. Наше інтерв’ю переходить в екскурсію.
Ця собачка легендарна! Моя рибонька! Моя риба-моя риба, давай лапку, давай! Моя лапка така! Ця собака із Сєвєродонецька. Вона у нас живе і житиме тому, що в ній було 7 осколків. Ми її прооперували, але нервова система тварини не витримала і коли ми повернули її назад в підрозділ, де вона служила, вона проявляла агресію. Куди вже ми її не прилаштовували: в один підрозділ, у прикордонну службу, в Нацполіцію… Вона скрізь неадекватно себе поводила, тому що у неї вже психологічна травма така, що вона сприймає людей як загрозу.
Тому, ясна річ, вона не має майбутнього на службі, нам стало шкода – і доведеться собаці доживати свого віку в нас. Я думаю, що ми впораємося з цим, нас він сприймає добре, ми для нього родина. Він у родині.
Кирило Анатолійович усміхається та підходить ближче до собаки:
От лапку даємо і сидіти вміємо!.. Йдемо далі.
Ого! У Вас тут і лелеки!?
Так, лелеки з Херсону! Волонтери нам привезли. Два лелеки готуються на операцію, один і другий – на ампутацію крила. А двох лелек уже вилікували, я думаю на другий рік вони полетять. А поки будуть у нас зимувати, думаємо вже тут лампи, сарайчик облаштовувати. Підготувати тут усе, як потрібно для птахів. А передати їх у реабілітаційний центр ви знаєте, зараз проблемно. Бо цих реабілітаційних центрів повно, а який нормальний – не знаєш.
Яка подальша доля лелек з ампутованими крилами?
Вони залишаться жити у нас.(Погляд Кирила Анатолійовича падає на вольєр, де живуть собачки без кінцівок. – примітка. редакції).
Ось ще мої рибоньки дві, це ми під поїзд попали, пів собаки, моя дівчинка!… А це хлопчик у нас такий. Це наша родина така.
Яка красива лисиця!
А це лисиця Буча! Був такий випадок під час деокупації Бучі… Буча-Буча, іди сюди, сховалась, зараз вийде. – руда хитрунка Буча висунула тільки носик зі свого будиночку. А он вона, знімайте, вона спить собі. Дуже цікавий випадок з нею був, ми в Бучі коли оперували собак службових, до нас дві дівчинки підійшли. А це було якраз у самий розпал війни, рашисти були ще на Київщині. Сморід цей стояв звідусіль, вибухи, стовпи диму і дві такі дівчинки, я їх запам’ятав. У таких національних жовто-блакитних бантах підходять і кажуть: “Хто тут доктор АйБолить?”. Відповідаю – ми. І простягають мені ось такий комочок у руках. Я думав котеня! Повністю обпалене. Ми його пантенолом намастили, за шиворот, у Хмельницький привезли, розібрались, а то лисиця! І от уже третій рік, Слава Богу, у нас живе.
Ви не пробували повернути Бучу в дику природу?
Вона просто там не виживе, це проблема багатьох диких тварин, що колись опинилися у людей. І ти, Фіма, тут! (Перед нами добре вгодований, доглянутий єнот. – примітка редакції.) Це наш Фіма. Давай лапочку нам!
Фіма теж з Бучі?
Ні, він не з Бучі, він з Донеччини! Так, що це наший теж такий джиґіт, теж був з одним осколочком, його забрали. Можна погладити, але Ви маєте розуміти – це все-таки дикі звірі. І реакція може бути різною. Він лапку знає як подавати. Вітається з нами. Лапоньку дає вам,бачите, – Єнот Фіма простягає до нас лапки. Фіма з нами вже буде постійно. Ну, певно, як ми знайдемо нормальний зоопарк, хоча, зоопарк це жорстко сказано, нормальний реабілітаційний центр, ми віддамо тих тварин, які у нас є у гарні умови.
Невеличка екскурсія подвір’ям шпиталю добігає кінця, це лише мала частина тварин, якими він опікується. Ми знову біля песика із Сєвєродонецька.
Ну Ви подивіться! Ну що є краще, ніж посмішка і ось така поведінка тварини?! Навіть цей, як часто кажуть «ваш малінуа-вбивця» та подивіться на нього, який це вбивця! Руки лиже, а як він лапку дає! Моя цьома така, риба моя, давай чухати-чухати тебе буду! Повертаємося до кабінету доктора:
До речі, Кириле Анатолійовичу, розкажіть про Ваших домашніх тварин, знаємо, що у Вас вони точно є!
Вдома у мене шість котів, це мої найулюбленіші коти: Ворфоломій, Бусінка, Васька, Глашка, Бася і Фуфік! Шостий рудий цей Фуфік… Ми його назвали на честь улюбленої багатьма актриси Фаїни Георгіївни Раневської. Її називали Фуфа. А також є дві собачки – Маня та Сьома.
Цікаво, у нас, до речі, теж є майже Фуфік і теж рудий, тільки Фунтік. URSA.MEDIA врятувла його рік тому, дорогою на міжнародний форум.
Ви щаслива людина, Олю. (Лікар сміється, – примітка редакції). Знаєте, людина вважається щасливою, якщо її вдома чекають собачі чи котячі очі. Звісно, не рахуючи дітей та батьків. Зараз не про це. Але я Вам скажу, якщо Ви тримаєте тварину, Ви морально багата людина, бо Ви свою любов не залишаєте в собі, а ділитесь ще з кимось. От і вся відповідь.
Це буде перша в світі капличка, де можна помолитись за здоров’я своєї тварини
Кириле Анатолійовичу, Ви казали, що скоро у вас тут буде важлива подія.
Ми хочемо капличку збудувати. Ви знаєте, певно, це буде єдина у світі капличка Святого Власія! У Святому письмі є Святий Власій, який написав: «Рятуючий та лікуючий тварин, дає навзаєм Господу Богу…». І тут, на території військового ветеринарного госпіталю буде капличка, церквочка, храм Святого Власія.
Це Ваша ініціатива?
Моя. І це буде перша в світі капличка, де можна помолитись за здоров’я своєї тварини.
Нехай Ваша ініціатива збудеться, це щось нове і дуже цікаве.
Спасибі Вам, Кириле Анатолійовичу! Бажаємо міцного здоров’я та втілення усіх планів!
Дякую!
Репортаж про Кирила Чумакова та Перший військовий шпиталь ветеринарної медицини вже на YouTube URSA.MEDIA, приємного перегляду та підписуйтеся!
