Зараз у Збройних силах України служать близько 68 тисяч жінок. Ще тисячі представниць цієї статі допомагають війську в складі інших структур, не цураючись відверто важкої роботи, як психологічно, так і фізично. У цьому матеріалі йтиметься про хоробрих, але тендітних, досвідчених, але молодих і харизматичних дівчат з волонтерського медичного батальйону «Госпітальєри». Так, ми уже знайомили вас із роботою цієї героїчної команди. Проте в цьому матеріалі розповімо не про війну, а про життя та мрії.
Вечір у Покровську
З екіпажем евакуаційної машини «Госпітальєрів» ми зустрічаємося у Покровську – черговому місті, до якого впритул наблизилася війна. Аби поговорити бодай пів години, нам довелося чекати з ранку. Христина, Софія та Станіслав не обирали графіка роботи, коли йшли рятувати людей. Зранку екіпаж надавав допомогу людям, тож як тільки вивільнився час – направилися на точку зустрічі. Із зеленого мікроавтобусу, покритого з коліс до стелі темно-зеленою маскувальною сіткою, виходить трійко змучених людей. Усі вони – добровольці. У цивільному житті мають професію та періодично знаходять змогу для ротацій в зону бойових дій. У Покровську вечоріє, та сильний вітер все ніяк не вщухає. Від нього можна хоч трішки сховатися біля порожньої обстріляної цивільної будівлі. Тут тихіше, хоч за 10 кілометрів точаться важкі бої.
Христина – наймолодша в цьому екіпажі, дівчині 27 років. Колеги звуть її «Монкою», такий вже позивний. Втім, це не відсилка до протипіхотної міни МОН-50, як може здатися на перший погляд. «Це від Моніки з «Друзів», бо ми дуже схожі характерами», – пояснює парамедикиня.
У цей час водій бусу Станіслав паркується ближче до дерев. Каже, що за подібними автівками росіяни полюють. Тож надмірна обачність не завадить. Минулого разу я приїздив до Покровська наприкінці серпня, й тоді місто здалося на диво спокійним. Можна було навіть сказати, занадто спокійним, враховуючи те, що фронт насувався доволі швидко. Сьогодні ж людей на вулицях поменшало, евакуаційні потяги більше не курсують, а місце, де продають смачну каву, треба ще пошукати. Та ключове у цьому ліричному відступі – дрони. Тепер «очі» росіян бачать значно більше – і це треба враховувати.
Я тримала чоловіка з переломом таза. А в цей час поруч з нами прилітали касети. Ти бачиш людину, життя якої буквально тримається у тебе в руках
Я гість у цьому місті. Те ж саме можна сказати й про колег Христі – Станіслава та Софію. Для самої ж «Монки» ця ротація ближче, ніж всі попередні.
«Я народилася в Покровському районі, в місті Гірник. Звідси – це кілометрів 35. І його вже окуповують. Я бачу, як знищують все, де я росла», – говорить дівчина.
У «Госпітальєрах» Христя опинилася рік тому. А от історія її власної війни почалася ще у 2014 році. Коли дівчині виповнилося 10, родина переїхала до Донецька. Вочевидь, не здогадуючись про страшні події, які очікують це місто в майбутньому:
«У 2014 році, 26 травня я зустріла, коли йшла до себе додому зі школи. Моя школа і моя квартира знаходилися біля Донецького аеропорту. Тому я усвідомила на всі 100%. Адже перші винищувачі, які летіли на Донецький аеропорт, вони пролітали над моєю головою, над моїм будинком».
З дитинства тендітна дівчина мріяла працювати у правоохоронних органах. У її пам’яті залишаються яскраві спогади із зали суду, які неабияк манили своєю загадковістю й серйозністю дитячі очі.
«Я мріяла бути прокурором. У мене вся сім’я юристи чи якось пов’язані з цим. А моя мама колись працювала помічницею судді. Я ходила й дивилася на ці зали засідання, камери, де тримають злочинців під час судового процесу. І мені дуже сильно там подобалося, і я вирішила тоді, у 6 років, що стану суддею. Потім вирішила, що суддею мені не цікаво, а прокурором я б хотіла стати. Але в 11 класі я змінила кардинально свою думку й зрозуміла, що я не знаю, ким я хочу стати», – згадує Христя.
Уподобання дівчини почали змінюватися в часи Революції Гідності та початку бойових дій на рідній Донеччині. Йти до правоохоронної системи того часу дівчина не стала. Каже відверто – розчарувалась. Спочатку хотіла освоїти військову справу, та відмовила мама. Тож, визначивши для себе критерії цікавої роботи, дівчина почала навчатися на маркетолога. Війна продовжувалася, Христина дорослішала. І, коли почалося повномасштабне вторгнення, відмовити дівчину йти до на фронт мама вже не змогла.
«Я довго про це думала, бо це дуже страшно, дуже небезпечно. Я не була до цього готова. Я дуже лякалася від повітряної тривоги у Києві, і тому я думала над цим десь пів року. І потім я зрозуміла, що інакше я не можу. Мені краще бути й боятися тут, ніж сидіти вдома і дивитися на все це зі сторони. І тут, до речі, мені не так страшно, як у Києві під час тривог. У Києві будь-який вибух буде неочікуваним. А тут ти завжди знаєш, що буде вибух. Моя мета – якомога більше допомогти нашим військовим, врятувати, надати допомогу, вивезти, щоб вони доїхали до шпиталів, і надалі доїхали до сім’ї. Бо у мене хлопець теж військовий. І мені дуже важливо, щоб хлопці інших дівчат доїжджали до своїх сімей», – ділиться Христина.
Херсонський, Запорізький, Вугледарський напрямки – тендітній Христі доводилось працювати на рівні з чоловіками. Бо евакуація поранених з гарячих точок потребує не лише психологічної підготовки, але й банально чималої фізичної сили. Найважче, згадує, було на Вугледарському напрямку, де «життя людини буквально трималося в руках»:
«Це була психологічно найважча для мене евакуація, тому що ми вивозили двох дуже важких поранених: в одного був перелом тазу, в іншого – геморагічний шок починався. Найважча вона була в тому, що ми їхали в броньованому Мерседесі. І ми не могли їх покласти й зафіксувати. Вони у нас падали. Я тримала цього чоловіка з переломом таза, щоб якомога краще його зафіксувати, щоб він не ворушився. Бо це неймовірно страшні болі. А в цей час поруч з нами прилітали касети, й нам треба було неймовірно швидко їхати. І при цьому водій не мав світла, а лише прилад нічного бачення. У нас також не було світла в салоні. Це було дуже страшно, адже ти не розумів, що відбувається. І ти бачиш людину, життя якої буквально тримається у тебе в руках».
Жінок на війні Христя зустрічає регулярно й власним прикладом доводить: за бажання, людина може виконувати будь-які обов’язки, незалежно від статі. Принаймні її власна мотивація значно вагоміша за фізичні перевантаження.
«Жінки, насправді, можуть більше контролювати свій емоційний фон. Чоловіки більш експресивні на війні, це факт. Стосовно фізичного… Коли треба було підіймати когось, і це була людина більше 120 кілограм, я піднімала на рівні з іншими. Так, мені було важко. Але й хлопцям було важко. Та в моменті стресу, і коли тобі треба терміново щось робити – ти це робиш і не помічаєш цієї ваги, цього навантаження», – зазначає дівчина.
На деякий час нам вдалося відволіктися й по-людськи поговорити. Та екіпаж отримав нове повідомлення, що знов наблизило нас до реальності – виклик: треба їхати й евакуювати пораненого.
Станіслав швиденько запускає двигуна. На панелі приладів виділяється рожевий фламінго.
«Це Ігор, він має стати чоловіком справжнім, і не боятися темряви», – викрикує Станіслав, висуваючи іграшку з вікна автомобіля й щиро посміхаючись.
«І пройти з вами все пекло?» – перепитую.
«І пройти з нами все пекло», – чую у відповідь. Посмішка Станіслава зникає. А разом із нею і мікроавтобус з екіпажем.
Я пʼю антидепресанти протягом року
Удруге з екіпажем ми зустрічаємося у Павлограді. Сьогодні вони вирушають додому після двох тижнів важкої роботи. На цьому фото ви бачите схід, захід та центр України. Уже за кілька годин водій Станіслав поїде додому – в Київ. Дорогою завезе додому й Христину, а Софія попрямує далі – до рідного Львова.
На точку зустрічі госпітальєри приїжджають із запізненням, але з ароматною кавою й чизкейком на знак подяки за очікування. Дорогою на очах екіпажу трапилася ДТП, де була необхідна медична допомога. Звісно, проїхати повз вони не змогли. Можливо, саме тому Христина й говорить про завершення ротації лише після знаку «Київська область», адже дорога може приготувати безліч сюрпризів.
Та хай там що, є трішки часу поговорити. Христя дістає із сумки декілька малюнків. Усі інші пороздавала військовим.
«2014 рік. Як війна наступила – я почала малювати. Це був такий мій вид сублімації і прокрастинації. Мені треба було то якось пережити, і я пережила малюнком. І не закінчую досі».
На малюнку зображені дівчата з довгими косами у доволі автентичному вбранні. Перебуваючи в зоні бойових дій, людина змушена відмовитися від багатьох речей. Зокрема стабільності, комфорту чи затишних зустрічей з друзями в ресторані. А ось без блокноту з олівцями Христя не зможе. Зазвичай, каже, малює людей. Саме ці портрети народилися після того, як «Монка» зацікавилась історією. Зображуючи дівчат, вона уявляла, який одяг вони б носили в часи Київської Русі.
«Коли є вільний час, я завжди малюю, тому що це єдиний мій спосіб на війні заспокоїтися, і зібратись з думками, і не думати про те, що десь щось вибухає. Разом з малюнками я наче переношу себе в мирні часи, де я можу відпочити. Мені подобається малювати людей. Я взагалі обожнюю людей. Люди – це прекрасно. Не росіяни, звісно, а люди. Це неймовірно щось хороше в житті. Усіх людей люблю», – посміхаючись, наголошує дівчина.
Найближчі тижні Христина буде фізично й психологічно відпочивати. Евакуація поранених та надання медичної допомоги забирає чимало сил, тому триматися в тонусі дівчині допомагають препарати:
«Після кожної моєї ротації я повертаюсь додому, й мінімум 2 тижні я відхожу. Тиждень я просто сплю. Я не в стані щось робити, мені важко. Я приймаю антидепресанти протягом року. Вони дають свої результати, але я розумію, що допоки є війна, і допоки я на фронті – без антидепресантів я не зможу жити. Буквально не зможу».
Та на умови роботи дівчина не жаліється – іншого виходу просто не бачить. У найкращі часи, можливо, слід було б займатися планами на майбутнє чи навколосвітніми подорожами. Але на фронті не вистачає рук, і він все наближається. Зраду країни чоловіками, які втекли нелегально, дівчина сприймає як особисту:
«У мене дуже сильна відраза, злість та образа. Перш за все, вони кинули не країну. Вони кинули тут мене. Мене, дівчинку в 50 кілограм, кинули тут саму, серед цих руїн, задля того, аби щось відбулося, щоб ми якось допомогли у цій війні. А потім вони повернуться. Але я не знаю, чи буде ця дівчинка в 50 кілограм здорова чи жива, щоб якусь комунікацію з ними вести. Це величезний біль, вони кинули мене особисто».
На запитання «про що мрієш?» дівчина відповідає лиш однією фразою – «не померти». Після такої відповіді важко дібрати потрібні слова.
Я як лікар розумію: якщо у нас закінчаться здорові хлопці, то буде дуже тяжко перемогти
«Найчастіше військові отримують вогнепальні та мінно-вибухові травми, бувають і отруєння газами», – каже Софія. Їй 35, і останні 8 років вона працює кардіохірургом у Львівській обласній лікарні. «Вишня», саме такий позивний вона має, разом із Христею проходила вишкіл, тож у «Госпітальєрах» вона вже рік.
«У цивільному житті ти виконуєш свою роботу в спокійних умовах. Ти працюєш, навколо тебе купа людей, які можуть тобі допомогти, спеціальностей. Усе, що тобі потрібно для твого комфорту, звичайно. Не дуже хочеться їхати в розбиту хату, де ти не маєш де покупатися й взагалі відпочити. Але ж ти відчуваєш відповідальність за свою країну. Не за самого себе, а от реально за те, де ти живеш. Я із Заходу України. На Заході не є така ситуація, як на Сході. Відповідно, можна було б сказати: так, війна – це тяжко. Я буду як усі донатити, і це буде мій внесок в перемогу. Але я як лікар розумію: якщо у нас закінчаться здорові хлопці, то буде дуже тяжко перемогти. А нам треба, щоб вони поверталися до бою, вставали в стрій і допомагали далі. І чим більше ми будемо старатися зберегти життів, тим швидше буде наближатися наша перемога. Я розумію, що я, як одна людина, не зможу зробити чогось глобального. Але як людина, що трішки розуміється в цій медицині і вміє щось робити руками, – це і є мій внесок. Правильний, напевне», ділиться думками Софія.
Дівчатам-медикам простіше вивозити поранених чоловіків, ніж чоловікам-медикам поранених дівчат
Цивільна лікарка сьогодні має чимало насправді бойового досвіду. Найважча евакуація, згадує «Вишня», тривала лише 8 хвилин.
«П’ята ранку. Десантно-штурмова бригада, яка мала вийти на прикриття хлопців, щоб вивезти їх з окопної лінії. Їх розбив FPV-дрон. І хлопці були насправді з дуже важкими ушкодженнями, з відкритими зламами, з важкими кровотечами. Це була найважча евакуація, хоч і не довга – 8 хвилин. Але коли в тебе в машині двоє людей, які витікають, і ти маєш прийняти оце рішення – кому більше потрібна допомога… І на кого першого звернути увагу… Це єдине, що мене тоді тримало – довезти їх живими за ті 8 хвилин. Щоби ніхто з них не помер. На щастя, вдалося всіх врятувати», – згадує «Вишня».
Софія називає себе самокритичною, і постійно кусає лікті в думках про те, що можна робити більше. Утім, головне – бути на своєму місці й допомагати своїм можливостям, – каже дівчина.
«Перш за все, це є прерогатива чоловіків. І я розумію чому. Не тільки в плані фізичної сили, але й в плані демографічної ситуації у майбутньому. Це є правильне рішення. Тому що війна – це перш за все прерогатива нашої сильної половини людства, ми їм допомагаємо», – вважає «Вишня».
Потрапивши до ввічливої, усміхненої та щирої медикині хлопцям стає спокійніше. Важливо підтримувати доброзичливу атмосферу, – розповідає Софія.
«Як я спілкуюся з пацієнтами в стаціонарі, так само і з бійцями тут. Вони в мене всі сонечки, всі друзі. Вони у мене всі тримаються і посміхаюся. Я з ними усіма розмовляю, щоб вони трішки відволікалися. І розмовляю по-дівчачому, без оцих всіх хлопчачих «Браток, тримайся, зараз ми тебе довезем». Їм і так тяжко. Мені найбільше подобається, коли везеш і вони кажуть: «док, тільки не коли, так боюсь уколів, капець». А я відповідаю: «слухай, друже, ти і так вже трішечки оце потрьопаний, укольчик малесенький, нічого не буде». Насправді з ними треба говорити, їм від того краще. Мені здається, що дівчатам-медикам простіше вивозити поранених чоловіків, ніж чоловікам-медикам поранених дівчат. Бо так, як говорили хлопці, коли вони вивозили поранених дівчат – це зовсім інакше сприймається. Сам факт травмованого жіночого тіла… Зовсім по-інакшому, тут вже інші емоції», ділиться Софія.
Розмірковуючи над важкими темами, читаючи цей матеріал, може скластися враження, що парамедики завжди серйозні та напружені, бо ж кожного дня бачать кров, поранення, знівечені тіла. Та насправді ці люди відкриті й не проти пожартувати. До слова, і специфіка їхньої роботи – це не тільки про страждання. Буквально вчора, ділиться Софія, відбулося чергове диво. І як цьому не радіти?
«Так, буквально вчора! Це коли привозять бійця, у якого є кульове наскрізне поранення. І куля не заділа його життєво важливих внутрішніх органів, і просто застрягла під лопаткою, й ми її витягли. Зайшла в ліву пахову ділянку і зупинилася у м’язах спини! Не вірю в воскресіння, але вірю в чудеса», – Софія посміхається.
У мене немає вибору хочу я йти на війну чи ні. Я йду. Питання тут не стоїть. Те ж саме питання не стоїть стосовно мого Донбасу – мені треба повертатися
Ми прощаємось з госпітальєрами у Павлограді. Команда змучена, адже працювали й уночі.
«Перша евакуація у нас була вночі, о пів на третю ночі ми виїжджали. Забирали двох поранених, вони були середнього ступеня важкості. Один дуже щасливий чоловік, адже отримав кульове проникаюче поранення в голову, і три дні виходив з позицій. І прийшов, насправді, у повній свідомості. Сподіваюся, що у нього й надалі все буде добре. А друга евакуація – це мужчина з масивним дефектом тканин грудної клітки в ділянці правої лопатки з гемопневмотораксом. Він був важчим, адже мав низьку сатурацію, масивну крововтрату. Але так само спокійно довезли. Без проблем», – розповідає Софія.
На ротації екіпаж перебував два тижні. Поранених було багато.
«Кожної ночі, орієнтовно з 10 вечора і до 7 ранку постійно була якась робота. Були й середнього ступеня важкості поранені, і вкрай важкого, яких вже доставляли в іншу область на апараті штучної вентиляції легень. Ротація на загал дуже повчальна. Незважаючи на те, що я працюю хірургом, я для себе дуже багато чого виокремила і взяла. Дуже приємно було співпрацювати з колегами.
Для Софії ця ротація була четвертою. Через свою роботу в лікарні вона не має змоги приїжджати сюди часто, утім, має надію Новий рік зустріти тут, в зоні бойових дій. Каже, що з дитинства хотіла стати лікарем, аби допомагати людям. Війна, додає, навчила її не ненавидіти – як би незвично це не звучало. Бо ненависть породжує жорстокість. Тож, Софія мріє про звільнення всіх окупованих територій, знищення ворога та щасливе майбутнє. А воно, на її думку, проявляється у доволі простих речах: кохана людина поруч, сім’я, робота.
Тим часом Станіслав повертає ключ запалення у тому ж зеленому бусі, обвішаному маскувальними сітками. Каже: «З дівчатами працюється легко». Жартує, що тут злагода та «матріархат, спробуй поспорити».
За 6 годин екіпаж домчить до Києва, де їх обіймуть рідні та близькі. Живі-здорові – можна видихнути. Станіслав знов керуватиме автопарком у приватній фармкомпанії, Софія подолає ще з пів тисячі кілометрів та стане оперувати пацієнтів у львівській лікарні. Христина ж повернеться до маркетингу з мріями про те, щоби дорога додому знов вела її у протилежному напрямку після завершення війни:
«Я маю повертатись до Донецька. Чи хочу я цього – ні, бо це буде дуже важко. Там зовсім інший клімат вже всередині: серед людей, серед міста. Але хто, як не дончани, мають повертатися додому й відбудовувати свій дім. У мене немає вибору, хочу я йти на війну чи ні. Я йду. Питання тут не стоїть. Те ж саме питання не стоїть стосовно мого Донбасу – мені треба повертатися, повертати свою сім’ю і починати там жити».
