За часи незалежності з карти України зникло 542 села ‒ такі дані озвучували аналітики на основі інформації з Державного реєстру виборців Україні у 2021 році. Через те, що доступ до сайту ДРВУ обмежений, можна лише здогадуватися, на скільки зросла кількість мертвих сіл в Україні. Доклали зусиль до знищення українського села й окупанти: вже три роки люди змушені тікати якомога далі від ворога, залишаючи рідні домівки назавжди. Наша Оля Ткач долучилася до місії Червоного Хреста, яка з квітня 2024 року працює в українських селах на Поліссі, поблизу Білоруського кордону. В кожному з них проживає по три-п’ять, іноді десять людей. Чим живуть та чому залишаються люди у селах, що вмирають?
Північ Рівненщини розташована впритул до кордону з Білоруссю, а Полісся тут відрізняється від Київського чи Волинського. Як і більшість прикордонних територій, цей дивовижний куточок зараз закритий для туристів, проте побувавши тут хоча б раз, ви ніколи не забудете цієї землі та її людей.
Зараз у регіоні мешкає усього по декілька осіб на село. Переважно це літні люди, яких годує ліс, городина та худоба. Продукти сюди завозять раз на тиждень, а транспортні сполучення та лікарні відсутні. Раніше ліси та болота ускладнювали й без того складну логістику, тепер же суворі блокпости та колючі дроти зв’язали її ще міцніше.
Микола Іванович Лобчук, координатор мобільних медичних бригад Червоного Хреста та його команда супроводжували нашу подорож.
То добре, що баба ще ворушиться та сміється
Перша зупинка ‒ Зелень, останнє село, де ми ще зустрічаємо якісь ознаки цивілізації. Тут, наприклад, є фельдшерсько-акушерський пункт, а жителів нараховується понад 600. Це величезна цифра, такий собі місцевий мегаполіс в порівнянні з іншими селами, в які ми скоро завітаємо.
На нашу мобільну бригаду Зелень чекала з самого рання.
Люди купкуються біля медпункту. Ось бабуся, років за 80, після огляду бадьоро жестикулює, дорогою до виходу з кабінету:
«То добре, що баба ще ворушиться та сміється, бо якби лежала та стогнала, то казали б стогне!…» – говорить медсестра, що працює на пункті. Оглядову кімнату огортає сміх.
Поступово до кабінету заходять люди різного віку: діти, молодь, зрілі та літні.
Кожен має свій окремий запит, медики мобільної бригади Червоного Хреста допомагають усім. Перевіряють тиск, рівень цукру та дарують таку довгоочікувану увагу кожному пацієнту.
Наостанок Микола Іванович звертається з настановою до бабусь, які ще лишаються у стінах фельдшерського пункту після огляду:
«Чиста вода, хороша думка і правильне харчування – це все, що потрібно. Щасливо!»
Перекрили звірям усі відносини
А ми рухаємося далі. Поліські ліси в якісь моменти ніби проковтують фірмові білі машини з червоними позначками, а потім знову відпускають. Колючий дріт по один бік маршруту супроводжує нас більшу частину часу:
«Тепер дикий звір з того боку не перескоче, перекрили звірям усі відносини» – коментує Микола Іванович, от-от і блокпост перед в’їздом у село.
Шляхи на прикордонні крутіші за американські гірки, багато де їх взагалі немає і команди змушені рухатись, спираючись на загартованість та досвід. Іноді водії докладають неабияких сил, щоб за день пройти усі маршрути. В якийсь момент нашому водієві Тарасу стає зле, за кермо пересідає Микола Іванович, зупинятись не можна, люди чекають.
Нам пощастило супроводжувати Червоний Хрест у літню пору, адже осінні дощі неабияк зволожують землю, а зимові кучугури часто не дають машинам нормально пересуватись.
Поки їдемо, Микола Іванович ділиться успіхами місії Червоного Хреста у цьому регіоні:
«Ми не могли знайти фізичного терапевта, тож взяли останній курс асистентів і ввели нововведення – реабілітацію. Тобто для кожної людини визначається конкретна ціль. Наприклад у нас є пацієнтка, яка не могла навіть зробити собі чаю. У неї була ціль – почати потроху ходити. І за наші 14-15 візитів Червоного Хреста, вона почала ходити до туалету з бар’єрами, брати кружку та робити чай. Для нас нібито це звичайні побутові речі, про які ми навіть не замислюємося, а для людини після травми такі елементарні дії є справжнім викликом».
Реабілітологи, які відвідують пацієнтів у місцинах без банальних медпунктів чи магазинів ‒ це неабияка підтримка та суттєва допомога. Адже у найвіддаленіших селах живуть в основному пенсіонери, які часто стають жертвами інсультів чи інфарктів.
«Наші спеціалісти спершу проводять лекції з правил взаємодії з пацієнтом: як правильно перевернути, як правильно покласти у сидяче положення, як правильно поводитись після інсульту чи інфаркту. Це пілотний проєкт, ми довго його не показували, дивилися відгуки… Спершу був легкий острах, що поставили молодих, але зараз вони таки впевнились. Червоний Хрест обирає усіх, хто любить цю роботу і від серця їздять до пацієнтів».
Нарешті ми прямуємо до Гориничів та Ніговичів ‒ ізольованих сіл на прикордонні, де живе усього по декілька мешканців. «Є навіть житель, який майже не виходить за межі свого будинку, бо все довкола оточене лісом та болотами», – розповідає наш водій Олександр. У цих людей немає доступу до ліків та магазинів. А візити Медичних Мобільних бригад Червоного Хреста часто є для них чи не єдиним зв’язком із цивілізацією. Люди з Гориничів та Ніговичів навіть не їздять до найближчого населеного пункту Зарічного, оскільки транспортних сполучень немає.
Наша автівка паркується біля домівки перших пацієнтів у селі Гориничі. Тим часом господарка дому пані Люба, помітивши нас одразу береться зрізати гриби, що «повискакували» у неї на подвірʼї.
Грибів, на відміну від людей, тут багато:
«Беріть-беріть, бо пропадуть! Ми з дідом все одно не їмо грибів вже так. Зрізайте, я піду ножика візьму, не соромтесь, нащо вони нам, повиростають ще!», – гостинно спонукає бабуся Люба. На порозі хати вже зустрічає господар – дід Василь. Дідусеві за 80, він прожив та пропрацював на Поліссі фактично все своє життя
«Нас тут на все село живе двоє людей. І онук в іншій хаті, але його ж скоро заберуть. До війни тут 96 господарів було. Я тут бригадиром був колись. А зараз лишилась лише наша хата і хата онука. І Слава Богу хоч так. Аби живі були й щоб війна ця скінчилась, ось що нас мучить…».
Після медогляду, рекомендацій та видачі ліків, дід Василь та бабуся Люба не хочуть відпускати Червоний Хрест, пропонують свою гостину, гриби, іншу їжу… Їм хочеться посидіти й поговорити з кимось. Адже зі співрозмовників у них хіба пес Рекс.
Та й той так само скучив за людьми ‒ весь час лащиться до бригади.
«Довкола 250 гектарів дренажної землі! А знаєте скільки тут грошей закопано!» – дід Василь починає розповідати про бурштин, з яким часто асоціюється регіон, а бабуся Люба з ліками у руках про те, що раніше сіяли на цих землях:
«І льон сіяли, і буряки, і пшеницю, картоплю…». Тут мову перехоплює дід Василь: «А вже на тих землях, які засівали за колгоспу, поріс такий ліс, що хати можна будувати біля нього!»
Поки медики намагаються приділити хоч трохи часу бабусі Любі та діду Василю, водій Олександр підводить нас до величезного вулика. У таких вуликах на Поліссі раніше розводили бджіл.
Неподалік автентичний поліський колодязь «Лелека» ‒ вода у ньому багата на гліцерин. Справжніх лелек на Поліссі, до речі, теж дуже багато, їхні гнізда вкривають верхівки кожного третього стовпа.
Пан Василь не перебільшив, коли сказав, що у селі Гориничі живе три людини. Станом на 2011 рік тут проживало 66 людей. А зараз він, його дружина та онук, який приїхав з Білорусі в гості. Аж тут почалось повномасштабне вторгнення й останній не зміг потрапити назад додому через кордон.
Якщо Василеві та Любі знадобляться ліки, то їм потрібно знайти спосіб дістатися до Зарічного, яке в 37 кілометрах. Ніякого сполучення між населеними пунктами тут немає ‒ так повідомляє Червоний Хрест.
До відкритої війни продуктовий бус їздив сюди дуже часто
Наша команда рухається далі – село Овед, в якому проживає 23 людини, та село Комири, де нараховується всього 4 людини пенсійного віку. Магазинів в цих селах фактично немає. Раз на тиждень приїздить авто, привозить продукти. Але ж бусик той довго не стоїть: він приїздить на одну точку і їде назад. Як проґавиш ‒ сиди без хліба.
До відкритої війни продуктовий бус їздив сюди дуже часто. Та і пересічні люди з туристами мали вільний доступ. Приїжджали на рибалку, по гриби, передати ті чи інші продукти. А зараз доступ до цих сіл заблокований й люди живуть у закритому просторі.
Місія Червоного Хреста ‒ їхній єдиний зв’язок із цивілізацією.
«Але буває приїжджаємо, а є критично важкі пацієнти. Ми контактуємо з лікарнею та викликаємо швидку, або ж людину везуть своєю машиною у нашому супроводі. А коли потрібне хірургічне чи дерматологічне втручання, (а бувало і таке, що від корости люди розчісували собі шкіру до крові) то скеровуємо пацієнтів далі, викликаємо швидку, домовляємось з лікарнею» ‒ розповідає водій Олександр. Сама ж лікарня знаходиться приблизно за 5 кілометрів від поплічника агресора – Білорусі.
А де ви напишете усе це, діточки? Я читаю газету «Полісся»
У наступному селі, куди ми поспішаємо на огляд, з пацієнтів аж 9 людей. Село Ниговищі.
Тепер дороги вже ніхто й не просить ‒ люди просто доживають віку. У лікарів Червоного Хреста просять ібупрофену, всі жаліються на біль у руках та ногах після тяжкої праці по господарству. Якщо бути прямолінійним, то останніх жителів села навіть немає кому похоронити. Та й де похоронити також нема, бо ровом загородили мóгилки, тобто місця для поховань. Коли жителі помруть, то їхні душі знайдуть спокій прямо тут, де ми щойно гриби різали.
«Отуто, де ви їхали, дорога, як на поле заїжджати, то там якраз 500 метрів від Білорусі, канавка перекопана. А як рухатись в бік Волині, то там взагалі 30-50 метрів відстань» – показує мешканець Ніговичів.
84-річна Єва Дмитрівна та її родина живуть тут уже дуже багато років, зустрічаємо бабусю на задньому дворику хати за працею. Вона плете цибулю, бо так заведено на Поліссі. Такі плетенки з цибулі й в’язані носочки відправляє онукам у Дніпро. Бабуся Єва каже, мов, плетена цибуля довго зберігається:
«От як її сплетеш, то вона довше зберігається, з тогорічного Спасу ще дві цибулини лишилися, а у сітках псуються».
Жінка дуже переживає за дітей у Дніпрі, та зізнається – через постійні новини з телевізора не може нормально спати, а нервова система розхитана настільки, що в голові часто ніби грає музика:
«Діточки, я знаю вóйну! Мені вже 85 років, я ту вóйну пам’ятаю. Такої вóйни не було! Нам німці їсти давали! Я ходила маленькою за старшими братами, їм треба було ставати в чергу за їжею, а я ж маленька, мені давали так. Давали-давали… І шоколадки давали, – бабуся Єва починає говорити тремтячим голосом, не стримує сліз. – А тепер он що роблять… З дітей калік поробили, вбивають дітей! Ну хіба ж це війна?!
Але живемо, а як інакше. Наша хата тут, коло озера ще три. Є ще церква, але вже ніхто за нею не доглядає, все довкола заросло там і жінка одна в тій церкві живе, не кидає, – бабуся Єва продовжує пошепки. – Та церква московського патріархату. То воно ж не так важно, діточки. Воно ж один Бог є на світі. Аби тільки перекласти на українську».
Бабуся Єва заходить до хати, медична мобільна бригада Червоного Хреста перевіряє у неї тиск, пульс та цукор, робить первинний огляд.
«А де ви напишете усе це, діточки? Я читаю газету: Полісся», – на очах у Єви Дмитрівни стоять сльози та усмішка. Будь-яка хвилина уваги від оточення для літніх людей дуже важлива.
«Собак наших “клацнете”, вони ж то не прості собаки, а із Сарнів, з притулку!» – говорять в слід Мобільній бригаді рідні Єви Дмитрівни.
Єва Дмитрівна та її родина ще до війни стали героями одного з випусків ютуб-проєкту «Хащі».
Мешканці Ніговичів поглядом проводжають медичну мобільну бригаду Червоного Хреста. Для них це не просто навчені люди в червоних футболках на білих автівках, а рятівники, порадники, психологи й друзі.
Наостанок другого дня нам вдалось побачити ще й роботу єдиної педіатричної бригади Червоного Хреста на Поліссі. Вона виїжджає у віддалені населені пункти різних районів на огляд дітей до 18 років. Як правило, мобільні педіатри проводять профілактичний огляд, за потреби роблять УЗД щитоподібної залози. Бригада заздалегідь узгоджує свої виїзди з амбулаторією і лікарями, які є у ній. А потім приїжджає на конкретну дату та годину. Трапляються діти, які не мають змоги прийти на огляд, тоді педіатрична бригада виїжджає до них на дім.
Редакція URSA.MEDIA дякує Миколі Лобчуку та його команді, Рівненській міській організації Товариства Червоного Хреста України, а також представництву Німецького Червоного Хреста, Deutsches Rotes Kreuz. Завдяки праці цих людей мешканці найвіддаленіших сіл на кордоні з Білоруссю отримують медичну підтримку та ліки, а головне – відчувають себе потрібними.
