Останні кілька років Україна впевнено закріплює свої позиції у світовому рейтингу благодійності: у 2023 році нас визнали другою найщедрішою країною світу, цього року ми посіли сьоме місце. Також наша країна входить до п’ятірки держав, чий рейтинг благодійності виріс найбільше за останнє десятиріччя. Такий сплеск доброчинності пов’язують із війною та політично-соціальною кризою в якій перебуває наша країна. Але давайте звернемося до історії: насправді ж — благодійність та філантропія завжди була невід’ємною частиною нашого ДНК, через століття українці будували традиції підтримки та довіри. Допоки… не прийшла радянська влада. Але розгляньмо про все по порядку.
Десятина Володимира Великого
Мало кому відомо, але залишки Десятинної церкви у Києві сьогодні є не просто історичною та архітектурною пам’яткою, але й найдавнішим символом філантропії, початок якій поклав князь Київської Русі – Володимир Великий.
Справа в тому, що після прийняття Володимиром Великим християнства, він перейняв візантійську традицію утримання священства — одна десята частина князівських доходів передавалася на потреби церкви. На Киїській Русі навіть існували десятники – посадові особи, які збирали податки з людей. Коштом десятини у 996 році й був збудований Храм Святої Богородиці Десятинної, яку сьогодні ми часто кличемо Десятинною церквою.
Після Хрещення Русі, Володимир Великий активно зайнявся будівництвом не лише храмів, а й навчальних закладів: шкіл та училищ. Він жертвував кошти на допомогу немічним та бідним, а ще підтримував розвиток лікарень. Деякі історичні джерела зазначають, що іноді князівська благодійність Володимира Святославича викликала нерозуміння навіть з боку духовенства: часто князь милував злодіїв та вбивць замінюючи страту на штрафи. І хоча існує багато критиків філантропічної діяльності князя, мовляв його допомога нужденним носила стихійний характер та не була всеохоплюючою і регулярною, адже князь проявляв благодійність у містах, забуваючи про сільське населення, проте, ми не можемо заперечувати той факт, що саме спроба перерозподілу фінансових ресурсів, започаткована Володимиром Великим, дала початок традиції благодійності на українських землях.
Син Володимира Великого, Ярослав Мудрий продовжив діяльність батька, так князь заснував сирітське училище, під його опікою навчалося близько 300 сиріт.
Пізніше Ярослав Мудрий видав збірку законів Київської Русі “Руська правда”, в якій особливу увагу було приділено соціальній підтримці широкого населення, захисту дітей.
Онук Ярослава Мудрого, князь Володимир Мономах також закликав молодь піклуватися про хворих та убогих, роздавати милостиню та щедру, поважати старших та дітей.
Загалом культура дарування в часи Київської Русі була пов’язана із церквами. Церкви стали осередками, де локальні ресурси збиралися й спрямовувалися на допомогу тим, хто цього потребував. Вони втілювали принципи локальної філантропії: залучали внески громади й оперативно вирішували місцеві проблеми. Це була допомога від громади й для громади, побудована на довірі й спільній відповідальності.
Згодом, із розвитком міського життя, ця традиція перейшла до ремісничих цехів і купецьких гільдій, які об’єднувалися для підтримки своїх членів у скрутні часи. Та справжній розквіт благодійності припадає на ХІХ століття, коли українські підприємці та меценати почали створювати навчальні заклади, лікарні й культурні центри.
80% сімейного капіталу на благо суспільства: за що ми вдячні родині Терещенко?
Медична бібліотека, Київська оперета, Національний художній музей, музей Ханенків, Подільська жіноча гімназія та ще цілий ряд розкішних історичних будівель, без яких важко уявити українську столицю – це філантропічнний спадок, який залишила по собі родина Терещенків. Їхня діяльність сьогодні посідає одне з ключових місць в історії української благодійності.
Саме Терещенки стали одним із найяскравіших прикладів того, як приватні статки можуть працювати на благо суспільства. Цей рід став синонімом щедрості. Їхнє гасло: “Прагненням до суспільної користі” не лише відображало філософію родини, а й формувало уявлення про те, як багатство може працювати на благо суспільства.
Завдяки Терещенкам, Київ перетворився на центр культури, освіти та медицини. Їхні вклади у розвиток країни можна порівняти зі спадком найвідоміших європейських родин-меценатів. Втім, історія цього роду – це не лише про будівлі, статуї чи музеї. Це історія про людей, які віддавали більшу частину свого багатства на благо інших.
Родоначальник, Артемій Терещенко, був успішним підприємцем і промисловцем, який у середині XIX століття розвинув цукрову промисловість на Сумщині. Але запам’ятався Артемій не лише своїми бізнесовими досягненнями. Він був глибоко релігійною людиною, яка вірила у справедливість і обов’язок допомагати іншим.
У своєму заповіті Артемій залишив унікальну настанову: 80% сімейного капіталу мало використовуватися на благо суспільства.
Син Артемія, Микола Терещенко продовжив втілювати філософію свого батька у масштабних проєктах.
У часи, коли доступ до якісної медичної допомоги був розкішшю, Микола заснував Київську лікарню для робітників, де послуги були доступні навіть для найбідніших. Крім того, він фінансував створення санаторіїв, зокрема для лікування туберкульозу, який у той час був серйозною та дуже поширеною хворобою.
Він займався як благодійною, так і філантропічною діяльністю. Його благодійна діяльність охоплювала підтримку притулків для бездомних, допомогу багатодітним сім’ям і забезпечення житлом робітників – це було негайне втручання для вирішення конкретних проблем. Але, крім того, він розумів важливість довгострокових вкладів та змін. Як філантроп, він прагнув змінити суспільство, вкладаючись у розвиток освіти, розуміючи її ключову роль для суспільного прогресу. Він підтримував розвиток Київського політехнічного інституту та фінансував художню школу, яка згодом трансформувалася у Національну академію мистецтв і архітектури.
Микола Артемійович був не єдиним меценатом у своїй родині. Його брат, Федір Терещенко, активно підтримував розвиток аграрної науки і створював навчальні заклади для селян. Інший брат, Іван Терещенко, фінансував будівництво церков і підтримував духовні установи.
Кожен із представників роду працював у своєму напрямку, але їх об’єднувала спільна мета: зробити світ кращим. І вони робили. Діяльність Терещенків стала великим поштовхом для розвитку благодійності в Україні: збільшилась кількість меценатів та філантропів, здавалося, суспільство навчилося долати соціальні проблеми – бідність, сирітство, доступ до медицини широких верств населення. А потім прийшла Радянська влада, яка фактично вбила українську благодійність.
Благодійність, як метод обману трудящих
Радянські комісари націоналізували майно благодійних організацій, знищили спадщину меценатів та доброчинців: школи, лікарні та храми. У СРСР вважали меценатство та допомогу іншим – пережитком злочинного капіталістичного минулого, чужим поняттям для соціального ладу. “Допомога, яку лицемірно надають представники представники пануючих класів експлуататорського суспільства для частини нужденного населення з метою обману трудящих” — так трактувавали благодійність за радянщини.
Проте навіть у цей непростий час пам’ять про добрі справи таких родин зберігалася в серцях людей. Це свідчить, що справжня філантропія залишає по собі більше, ніж матеріальне – вона стає частиною культури й історії народу.
Радянська доба значно трансформувала традиції філантропії. В умовах тоталітарного контролю будь-які форми приватної допомоги були заборонені. Проте навіть у ці часи окремі люди намагалися підтримувати тих, хто цього потребував, через неофіційні мережі.
Що сьогодні?
З проголошенням незалежності України благодійність почала відроджуватися. З’явилися перші великі благодійні фонди, а згодом – фонди громад, які, як у США, стали важливими інструментами розвитку місцевих спільнот.
Сьогодні філантропія в Україні – це не лише великі фонди чи мережі, а й тисячі ініціатив, що народжуються у громадах. Війна стала серйозним випробуванням, але водночас і каталізатором розвитку культури допомоги. Українці об’єднуються для підтримки армії, допомоги переселенцям, тваринам, відновлення інфраструктури.
До речі, раніше в ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню, меценатка Катерина Загорій розповідала, як робити добро і чому це під силу кожному.
Українська філантропія має величезний потенціал. У нашій країні вже сформовано основу для розбудови сталих систем: від великих фондів до локальних ініціатив. Але для цього необхідно зміцнювати довіру, навчатися прозорості та розвивати культуру взаємопідтримки.
Філантропія – це не лише про гроші, а й про відповідальність, єдність і спільну віру у краще майбутнє. Як і сотні років тому, українці знаходять спосіб допомогти один одному, навіть у найскладніші часи. Це наша сила і наша спадщина.
Матеріал підготовлено за підтримки благодійної організації «Національна мережа розвитку локальної філантропії».
