Коли Катерину Загорій, дружину співвласника компанії «Дарниця» Гліба Загорія, запитують: «Чим вам допомогла освіта в житті, адже ви заміжня за чоловіком зі списку Forbes?» Вона відповідає: «Моє заміжжя — вершина моєї кар’єри». Катерина так жартує. І тут вже кожен розуміє як може. Бо насправді, Катя – ну зовсім нетипова дружина представника великого бізнесу: вона – локомотив благодійного фонду «Zagoriy Foundation». Адже під її керівництвом фундація активно розвиває 8 окремих благодійних проєктів. І це ще не межа можливостей Каті. Буквально за кілька годин до виходу цього матеріалу стало відомо, що Катерина Загорій увійшла до наглядової ради БО «БФ Патронатної служби “Янголи”». Ми зустрілися з активною благодійницею та мецентакою Катериною Загорій у стінах фармацевтичної компанії «Дарниця», тут вона обіймає посаду директорки ради директорів компанії. «Якщо є директорка ради директорів, то має бути і директорка ради директорів та директорок, я за це топлю», — говорить вона. Почуття гумору Катерини перетворює наше інтерв’ю в цікаву бесіду про роль жінки у суспільстві, культуру благодійності в Україні та любов до тварин.
Катю, ви є директоркою ради директорів компанії «Дарниця», засновницею бюро соціальних ініціатив «Zagoriy Foundation», який охоплює такі благодійні проєкти як «Сильні Серця», «Zagos farm», «Витоки», «Varangian Dogs & Cats Adoption», «Щедрий вівторок», фандрейзингову агенцію «Pledge Peak», простір Спільного Добра та допомогу військовим. Розкажіть більш детально про кожен та яка ваша роль у цих проєктах?
Спочатку ми з чоловіком заснували «Zagoriy Foundation». Це сімейний фонд, який не збирає кошти, він існує за рахунок наших власних дотацій. «Zagoriy Foundation» ми називаємо бюро соціальних проєктів. Чому бюро? Тому що ми самі зрощуємо різні соціальні проєкти в рамках фонду. Самі їх придумуємо, або ж даємо життя ідеям, які нам приносять ззовні. У нас є для цього грантові програми, організації подають свої ідеї, переможець отримує кошти на реалізацію. Але здебільшого всі благодійні проєкти ми придумуємо самі. Вони дуже відрізняються один від одного: ми працюємо з військовими, з тваринами (то найулюбленіший робочий чат), ми працюємо з дітьми, спільнотами, освітніми інституціями. Спочатку може здатися, що то цілий калейдоскоп, але насправді всі вони відповідають нашим критеріям та задачам. Вони у нас дуже структуровані на три напрямки: минуле, сьогодення та майбутнє.
Минуле — це проєкти про культуру, традиції і мистецтво, сьогодення – це проєкти, які відповідають контексту сьогоднішніх подій. І майбутнє – це ініціативи, пов’язані з розвитком, з освітніми інституціями. Що сьогодні треба зробити, щоб завтра ми жили краще? Вся засаднича ідея «Zagoriy Foundation» полягає в тому, щоб уможливлювати позитивні сценарії для України. От ми з вами до початку інтерв’ю розмовляли про необхідність обов’язкової стерилізації безпритульних тварин в Україні. Я розумію, що це позитивний сценарій, який торкається не тільки тварин, а гуманізації країни загалом, покращення життя не лише тварин, а й людей.
У нашій країні сьогодні багато сфер, які потребують позитивних сценаріїв, але всіх не охопиш. За яким принципом «Zagoriy Foundation» обирає, куди направляти свою увагу та які ініціативи потрібно реалізувати в першу чергу?
Ми реалізовуємо лише ті проєкти, в яких маємо експертність, або ж за які ми дуже сильно переймаємося. Наведу приклад: я росла в родині, в якій цінувалися традиції та культура нашого народу. Всі, хто був у нас вдома, точно потрапляли на наші свята, це і християнські і язичницькі свята. Вишиванки, скрині, традиції святкування – це частина мого ДНК та моєї родини. Зі студентських років у мене зібралася ціла колекція вишиванок. Тому це знаходить відображення в одній з наших соціальних ініціатив. Нам це болить, ми за це переймаємося, ми у це віримо. Напрямки благодійності, які обирає людина, мають бути їй близькими, адже це некомерційна діяльність, і якщо закінчиться запал, то закінчиться і проєкт. Але якщо те, що ти робиш, тобі близьке, коли ти віриш у те, що робиш, то буде і особисте залучення, незалежно від фінансів.
Катю, в кожному з благодійних проєктів, які втілює «Zagoriy Foundation», є ваше особисте включення. Питання в тому, як знаходити час на таку велику кількість різних напрямків. Розкажіть, як проходить ваш звичайний робочий день?
Мій звичайний робочий день починається о 7 ранку. Якщо дивитися на 100% мого робочого часу, то 30% — це робота в компанії «Дарниця», 30% — соціальні ініціативи, все що стосується «Zagoriy Foundation». Залишається ще 40%, 20% з яких — це сім’я, а 20% мілітарні проєкти. Допомога військовим – це пріоритет номер один, адже без них ми просто не зможемо дозволити собі реалізовувати інші соціальні ініціативи. Працюю я лише в офісі, вдома не вмію та й загалом погано ставлюся до цієї практики. Мені в рази простіше сидіти в офісі, адже значна частина мого часу – це дзвінки. Обов’язкові щотижневі по операційному статусу кожного з проєктів та вирішення кризових питань, які виникають із сьогодні на завтра. Тож сиджу і працюю за комп’ютером. Я фанатка електронного листування, якщо людина не може написати, а надиктовує голосові – нам точно не по дорозі.
Я стандартна західноукраїнська жінка, мені просто дуже повезло
В інтерв’ю виданню Vogue.ua ви сказали, що вас із дитинства вчили не бути байдужою до всього, що відбувається навколо…
Але, Ярославо, маю сказати, що я небайдужа не лише, коли це стосується хороших речей, допомоги іншим. Часто я небайдужа, навіть коли мене про то не просять. Як справжня львів’янка я легко можу зробити зауваження про щось, про що ніхто не питав. Наприклад, про паління, навіть якщо ми щойно познайомились. «Ви курите, значить ви швидше помрете», – це стандартна історія для мене. Я не посоромлюся це сказати, бо це той шлях, який я пройшла…як курець зі стажем.
От після ваших слів може і я задумаюсь, та кину палити. Катю, готуючись до інтерв’ю з вами, я не знайшла майже жодної інформації про вашу родину, про тих людей, які формували ту вашу небайдужість.
Моя мама — звичайний інженер, батько теж. На жаль, він помер. З мамою все добре Слава Богу. Я походжу з лемківської родини, яка поважає християнство та традиції, все інше було як у звичайних людей. Загалом, варто сказати, що для заходу України християнство завжди було цінністю. Мене, наприклад, хрестили, коли мені було півроку. До бабусі і дідуся в дім прийшов священик, хрещеними взяли людей, які змогли приїхати в той час. У мене немає фотографій з обряду, чи ще чогось такого. Тому відповідаючи на питання, хто мене сформував — християнство сформувало. Мушу подякувати Богу та кореням, з якими я прийшла у цей світ: моїй мамі і бабусі. Я стандартна західноукраїнська жінка, мені просто дуже повезло. Чоловік багато в мене вклав, тож щастя йому, здоров’я і ніяких більше жінок.
Ви сказали, що основною цінністю вашої родини, крім християнства, є традиції. Чи вдається їх підтримувати сьогодні, в такі складні часи?
Загалом у нас велика родина, всі підтримують зв’язки, навіть якщо в родині хтось розлучається, то колишній чи колишня завжди залишається частиною нашої великої родини. Сьогодні, до речі, у моєї племінниці день народження і цілий ранок у сімейній групі несуться привітання. Всі 28 членів сім’ї щось пишуть, бажають. Родина – це основна цінність.
Із війною, на жаль, так часто не виходить збиратися. Але обов’язкова історія – канікули з дітьми. Всі діти, які вже не потребують щохвилинної опіки та догляду дорослих, тобто діти від 11 років їдуть у відпустку з кимось із дорослих. Двоюрідні, троюрідні, веземо цілою групою по 9-10 дітей. Нещодавно возили їх в Ісландію. Всі в захваті. Бувають і незручні ситуації, от наприклад, перетинаємо кордон, а в групі є діти мого племінника. Одній із них 16, її запитує прикордонник: «Хто для вас Катерина?». А дитина відповідає: «Бабуся двоюрідна». Я кажу: «Слухай, ще раз скажеш, що я твоя бабуся – не буду розмовляти з тобою! Невже не можна сказати, просто родичка, без ось цих уточнень? Не потрібно детально розповідати, хто ми один одному». (Сміється).
Пані Катю, ідея записати інтерв’ю з вами виникла у мене під час конференції Forbes, на якій ви були спікеркою. Пам’ятаю фразу, яка мене сильно вразила. Ви сказали, що займаєтесь благодійністю, тому що не хочете потрапити в пекло. На таку відверту відповідь певно не очікував ніхто. Давайте трохи детальніше про пекло та благодійність.
Давайте по-чесному, Ярославо. Я живу в дуже жорсткому світі: медійному, політичному, бізнесовому, я далеко не бусінка. Я насправді потребую роблення добрих справ, для того, щоб потрапити потім в рай. Ця відповідь раціональна. Вона не про те, що я лежала і мені прийшло просвітлення….і засвітилося сонце, і мене потягнуло робити добрі справи. Я звільняю людей, я не толерую дуже багато речей, я помиляюсь, я часом розмовляю матом, роблю часом жахливі речі, грішу.
Коли тобі дається більше ніж іншим, то ти маєш і робити більше
Тобто для вас благодійність — це умовна індульгенція, щоб потрапити в рай?
Це така власна індульгенція. Тобто я знаю дуже багато своїх зальотів. І ще я точно знаю: якщо я щось можу зробити — то я зобов’язана це зробити. Тому що я послана в цей світ не тільки для того, аби тішити себе, а щоб і відпрацьовувати. Це мій кармічний шлях, якщо я можу робити якісь речі, я їх роблю. Плюс, я абсолютно вірю в те, що коли тобі дається більше ніж іншим, то ти маєш і робити більше. Дякуючи моєму чоловіку, я маю більше фінансів і це мене зобов’язує до певних дій. Хоча, звичайно, ще 20 років тому я і не уявляла, що матиму таке життя зараз.
А як уявляли своє життя 20 років тому?
Я уявляла себе директрокою McDonald`s. Я вважала, що то є пік і вершина кар’єри для мене. При тому не СЕО, чи піар-директоркою, а просто директоркою одного з ресторанів мережі, яка має великий кабінет і ходить в костюмах. Звісно, в моєму плані ще були чоловік, діти та собаки. Але ну точно не таке життя, яке я маю зараз.
Гліб Загорій міг влаштувати вам життя про яке ви мріяли: зробив би вас директоркою умовного McDonald`s, мали би красивий кабінет, донатили би іншим благодійним фондам, щоби потрапити в рай і все. Навіщо дружині чоловіка зі списку Forbes йти в активну благодійність?
Я не знаю, то, напевно, так все сталося. Коли ми з Глібом познайомилися, я була дуже зайнята і вважала, що це він має бути мені вдячний, що я на нього звернула увагу. Дуже недовго я так вважала, а потім швидко зрозуміла, що ми живемо не в жіночо-орієнтованому світі. Весь бізнесовий, урядовий світ керується чоловіками і, якщо ми хочемо щось змінити, бути почутими — ми маємо то робити самі. Тож я склала свої волонтерські проєкти, Гліб був благодійним інвестором, ми зрозуміли, що пора то вже якось все оформити і створили фонд. Чесно скажу, ми сильно не переймалися над стратегією, розвитком, просто спочатку склали проєкти, які є, а вже пізніше «Zagoriy Foundation» змінював стратегії залежно від нашого бачення.
Можете пригадати, з чого почалась ваша перша благодійність?
Так відразу не згадаю. От в дитинстві моя сестра рятувала тварин, а я їй допомогла. Якщо ж говорити саме про перші свідомі благодійні проєкти, то вони почалися з фонду Сороса. Фонд «Відродження» містився в одному приміщенні з факультетом, де я вчилася. Як мене туди занесло я не пам’ятаю, але якось до них я притусувалася. Спочатку просто допомагала, брала участь у різних благодійних ініціативах, стала проєктною менеджеркою, потім доросла до директорки організації. Ініціатив, пов’язаних із допомогою тваринам, тоді не було, до речі. Але одним із найяскравіших проєктів були листи «Помічник святого Миколая», я про них часто розповідала в інтерв’ю.
Катю, чи кожна людина може бути активним благодійником, чи для цього необхідно мати певну освіту та вроджені якості?
Однозначно кожен. Бути благодійником — це власний вибір, ти або береш його і приймаєш, або не приймаєш. Все інше — відмовки, як-от «люди не народжені для війни». Існує стереотип, що благодійність – це тільки для багатих людей, або для тих, хто має вільний час. Ну це все не так. Ми живемо у суспільстві, в якому завдань на розвиток та проблем більше, ніж може вирішити навіть супер цивілізоване суспільство. Приклад: батьки дітей, які мають певні захворювання, краще розуміються на даній конкретній проблемі, адже переживають певний особистий досвід, тож можуть допомагати іншим краще, ніж ті спеціалісти, які не стикалися з цією проблемою. І так у кожній сфері, з кожною конкретною задачею чи проблемою. Ми повинні допомагати країні вирішувати ті питання, в яких маємо експертність.
Якщо людина хоч якось допомагає перемозі, вона мені може спокійно дзвонити
На форумі Forbes, де ми з вами познайомилися, активно обговорювалася тема «брудних грошей» в благодійності. Цікаво почути вашу думку з цього приводу. Чи взяли би ви кошти на благодійні потреби від людини, яка отримала їх злочинним чи корупційним шляхом?
Із моїм комунікаційним досвідом я би однозначно знайшла рішення, яке би влаштувало мій проєкт. Я зараз допомагаю війську і звертаюся до людей, в яких точно є гроші, але яких ще не посадили до в’язниці. Я домовляюсь із ними, яким чином зробити так, щоб їхні гроші або їхні можливості працювали. Тим більше, якщо людина вкрала ті гроші в держави, значить до держави їх потрібно і повернути.
Із початком повномасштабного вторгнення в Україні почала створюватися велика кількість благодійних фондів. Деякі з них ведуть діяльність не зовсім чесно, та впливають таким чином на рейтинг довіри до благодійних інституцій у цілому. Як можна цьому завадити сьогодні?
Я думаю, це нормальний процес росту. Ринок благодійності сьогодні не є регульованим. Дійсно, створюється багато благодійних організацій сумнівної репутації. Чи можна це поремонтувати? Відімруть самі. Неживі організми самі відмирають або перетворюються в якусь бульбашку. Так і з мертвонародженими фондами — вони відімруть і ринок буде рухатися далі.
Не всі сьогодні розуміють, що благодійність потребує певних стандартів, навчання, що фонди мають якось керуватися. Повторюю, це все проблема росту, вона мине.
Як війна ще змінила ринок благодійності в Україні, крім збільшення кількості фондів?
Зараз цінності в суспільстві міняються, я думаю, що велика війна дуже сильно вплинула на це. Я навіть дивлюсь по собі, у мене ставлення до багатьох людей змінилося. Мій особистий маркер: якщо людина хоч якось допомагає перемозі, вона мені може спокійно дзвонити, я візьму слухавку, як ні – то ні.
Кризові ситуації звісно включають людей. Це факт.
Нещодавно Ігор Гринів розповів мені про дослідження «Ціннісні орієнтації українців» згідно з яким, українці почали змінюватися десять років тому, ще в період Майдану.
Тобто на розвиток сферу благодійності штовхають кризи. Цей досвід притаманний і для інших країн?
Ні, от США – це зовсім інший приклад. Питання вирішення якихось соціальних речей вбудовано в їхню культуру від самого початку. Люди розуміють, що мають об’єднуватися і вирішувати самі, а не чекати рішень від держави. Ми ж поламані радянським союзом, сидимо і чекаємо, от нам зараз прийдуть і полагодять…. Не полагодять. Це історія про радянську неправильну ментальність.
У 2023 Україна зайняла 2 місце в індексі благодійності….
А зараз ми просуваємося вниз. Ми різко взлетіли, тобто, це ж зрозуміло чому. Але і сильно низько ми не впадемо.
Потрібно, щоб кожен магазин збирав на щось
За моїми спостереженнями, благодійність у нашій країні можна назвати стихійною. Щось стається, ми донатимо: підрив дамби в Херсоні – на тварин, приліт в Охматдит – на дітей. Пікова ситуація проходить і ми знову забуваємо. Культура благодійності поки не сформована в нашій країні. Що потрібно, аби вона вже повноцінно з’явилася?
От в ідеалі, простими словами, потрібно, щоб кожен магазин збирав на щось. Не обов’язково мати при цьому свій фонд, збирайте для когось. На щось, що вам близьке. Бо це формує дотичність, це емоційні зустрічі з моментами благодійності. А загалом, починати потрібно з правильного виховання дітей, з ними також треба працювати. Як? Благодійність формується своїм власним прикладом: якщо діти бачать, як ми робимо, то більше шансів, що вони то повторять. Також благодійність формується гучністю слів. Я не про то, щоби всі все робили гучно. Загалом, ми живемо в демократичній країні, хай кожен робить що хоче, в межах дозволеного, але бажано, говорити про свою благодійність. Кажіть про це! Не потрібно писати прес-релізи, просто розкажіть своїм друзям, що можна зробити. Ми звикли легко рекомендувати друзям хороші книги чи новий крем, але, чомусь, ділитися досвідом благодійності у нас не прийнято. Нам дуже бракує цієї американської звички – ділитися. Уявіть, я нещодавно дізналася, що моя товаришка дотична до великого благодійного проєкту. Кажу: «Як так? Ми ж товаришуємо 20 років, чому я про то не знала?». А вона відповідає: «Я мовчу, бо мене ніхто не питав про то….». Тому розповідайте! Добро треба робити гучно, а зло — тихо. Добру часом не вистачає фактів проробленої роботи, їх часто не видно.
Я дуже часто чую: «Нехай благодійністю займаються люди з високим достатком, а в мене грошей немає». Як займатися благодійністю, не маючи фінансів?
Благодійність – це не обов’язково гроші! Робіть щось руками. От у нас є центр адопції тварин «Varangian Dogs & Cats Adoption» — будь ласка, репостіть публікації про тварин, які шукають дім, у своїх соціальних мережах. Це вже благодійність. У нас поки немає Тіндера для тварин, тому репости в Інста це те, що дуже добре працює. Я звертаюсь до своїх знайомих, які мають хоча би по тисячі підписників і кажу: «Будь-ласка, час від часу перепощуй!» Це не потрібно прямо щодня робити, але це дійсно працює. Щоб тварина знайшла свою людину, потрібно, аби її побачили.
У вас є і соціальна ферма, і центр адопції, який приймає тварин із прифронтових територій. Тварини – то ваша окрема любов, як я зрозуміла?
Так, до речі, спочатку евакуйовані з війни тварини приїжджають до мене додому, зі сходу. Це точка локації, і потім у нас люди відвозять у центр. А загалом, ми привозимо наших підопічних по всій Україні. Центр адопції шукає врятованим тваринам правильних людей. Знайти правильну людину – то велика праця. Буває таке, що людина взяла тварину і не справилась, тому ми завжди велкам забрати її назад та продовжити пошуки.
На фермі живуть наші сімейні тварини. Не всі з них Загорії, але ми їх не їмо
Тварин маєте лише в центрі адопції, чи й удома є улюбленці?
Ми виховуємо троє собак Загоріїв: Варду, Весту і Дару Загорій. Породи курцхаар дві рідні сестри – Варта і Веста. Їхали за однією, а забрали двох. Дара з притулку – це дратхаар. Також у нас є 2 котів: Сакс Загорій і Піфагор Загорій. Один британський висловухий, а другий – серенгеті, хижак такий африканський. Сакс дуже любить мого чоловіка, ми з’ясували чому. Котів годують двічі на день, а коли приходить Гліб, то годує ще й третій. Сакс швидко зрозумів кого треба любити, тому ходить за Глібом постійно, чекає його. У нас всі тварини обожнюють мого чоловіка. Я не люблю про це розказувати, тому що загалом, я своїм чоловіком людей лякаю, а ця любов тварин до нього просто псує всю картину. Також у нас ще є 2 корови: Аудумла Загорій та Ула Загорій. Ще 3 коней, 12 кіз, кілька альпак. Вони вже без прізвища.
Розкажіть про проєкт «Zagos Farm». У чому полягає ідея соціальної ферми?
«Соціальна ферма» – це просто назва нашого сімейного господарства. Там живуть наші сімейні тварини. Не всі з них Загорії, але ми їх не їмо. Наша задача – спілкуватися з ними, насолоджуватися їхніми плодами. От нещодавно у нас з’явилися ще й баранчики. Кури несуть яйця, ми яйця їмо. Альпаки дають шерсть. Кози дають молоко – робимо сир, і це виключно для власного користування. Це – некомерційний проєкт, ми не продаємо продукцію, яку отримуємо від наших тварин. Я вам обов’язково передам сиру. В нас працює сировар, він бере французькі рецепти з супербактеріями і вирощує їх на локальних продуктах, із лавандою, з медом. Ці сири ми їмо і пригощаємо друзів.
Наше завдання – опікуватися тваринами. Ми чудово розуміємо, що тварини потрібні не лише тому, що вони корисні, а тому, що вони частина нашої екосистеми. У нас на фермі працюють люди, які щиро закохані в те, що вони роблять. Такі собі соціопати, для яких спілкування з тваринами означає більше, ніж спілкування з людьми. На фермі живуть коні, кози, вівці, корови, кури та навіть бджоли.
Є план після війни зробити «Zagos Farm» місцем, куди будуть приїжджати не лише друзі та знайомі, а й всі охочі, які можуть подивитися, як мають жити тварини на фермах.
Як цікаво. Я би назвала вашу ферму просвітницьким проєктом, який навчає свідомому споживанню. Катю, при такій кількості активностей, як вдається не вигорати?
Я не знаю значення цього слова. Вигорати – це що? От як це? Я лягла і не хочу встати? Я не знаю такого. Якби нічого не треба було робити, я би ніколи не вставала. Насправді, я думаю, незнання про вигорання — це якась дитяча профдеформація. Коли мені зле, я маю кому подзвонити для того, щоб сказати, що всі навколо дуже погані люди і «рєдіски», я тут одна і вся в білому. У мене є друзі та собаки, і коти. Хоча, котів треба спочатку догнати. Тому, може у мене і бувають вигорання, але я просто не знаю, що це.
Катю, я думаю для вас вигорання проходить непомітно, адже ви вмієте брати енергію від спілкування з тваринами та часу на природі. Дякую вам за чудову розмову!
Вам дякую!
