Людині Богом була дарована суперсила — нести у світ любов, а вона стала найжорстокішим створінням на Землі. Парадокс у тому, що любові сьогодні набагато більше у травинці чи комасі, ніж у нас. Бо ми вже давно втратили здатність вирощувати яблучний сад любові у своєму серці, та віддавати плоди світу. Тепер ми намагаємося просто відбирати ті яблука у інших, так простіше і швидше. Війна теж має людські обличчя, які відбирають яблука у інших.
Цей матеріал важко назвати класичним репортажем. Так склалося, що наша Оля Ткач провела місяць у Головному військовому госпіталі Києва. Там вона надавала психологічну підтримку, документувала злочини росіян та фіксувала свідчення воїнів, які пережили жахіття російського полону.
Комусь із наших героїв у полоні погрожували вирвати пласкогубцями зуби, нігті. Когось катували під час допитів, принижували в сексуальному плані, ймовірно, ґвалтували. Про таке не кажуть на загал, такого зазвичай соромляться. Але таке є.
Ця історія – не тільки добірка людських свідчень та спогадів, а спроба поділитися з воїнами тими яблучками любові, які ростуть в наших серцях.
Вони прострелили йому ноги через західноукраїнський акцент
попередження: з більшістю з наших героїв зараз працює прокуратура, слідчі та психологи. З метою безпеки, деякі географічні назви та імена змінено. Усе написане нижче – свідчення або пряма мова колишніх військовополонених, а також авторські коментарі редакції, що ґрунтуються виключно на почутому від героїв.
На території госпіталю багато життя: білки, птахи, дерева, квіти. І це добре. Бо людям, які тут знаходяться, хочеться простої тиші, а якщо і спілкування – то тільки з природою. Вони майже не говорять про те, що з ними відбувалося в полоні, часто переймаючись через почуття родини. І тільки очі, кажуть усе без слів. Багато хто їх опускає або відводить у бік, це нормально.
Ні прокурори, ні психологи не зафіксують на папері того, що показують дзеркала їхніх душ — очі.
На подвір’ї госпіталю на лавці неподалік духовного центру сидить усміхнений Богдан, він рік провів у полоні, через два тижні майже постійного перебування у палаті шпиталю, нарешті виходить за її межі.
Поряд — «співкамерник» Богдана, який провів з ним в одному бараці багато місяців. Товариш починає розмову першим:
– Вони прострелили йому ноги за західноукраїнський акцент. Вони не люблять «западенців», з Богдана знущались там, ноги он бачиш як понівечили. Поламали, а потім нержавіючими пластинами без наркозу та знеболювальних проколювали. Перші два тижні після обміну майже не виходив з палати, зараз вже сили потроху приходять. Що вони тільки там з ним не робили… страшно і розказати.
Богдан, почувши слово «урса» розповідає нам про ведмедів, що мешкають неподалік його дому на Івано-Франківщині:
– От усі кажуть, що вони дикі. Прийшов було колись до нас бурий, як до себе додому! Зайшов, туди, де худоба і їсть! Ні-ні, не худобу, а з мисок свиней, корів. Повиїдав усі «помиї» і пішов, нікого не боявся, ні на кого не нападав. Пожер та пішов. Ось такий ведмідь! А кажуть, вони людей бояться, та де там! Прийшов, вижер усе і пішов!
Герой покурює сигарету та сміється. Навколо стає тепло.
Так через спогади про карпатського урсу до Богдана приходить яблучко любові.
І в цю ж секунду біля скроні прошмигнула куля. Цей голуб врятував мене
Нашій редакції вдалося отримати перші після полону та реабілітації свідчення української жінки-снайпера з багаторічним досвідом. Її звати Катерина, у колі своїх вона відома за яскравим позивним, не будемо його розкривати. Розмова з героїнею видалася короткою, але ми не наполягали на її продовжені.
– Кожен раз, коли бачу голуба, годую чи даю води. А були на початку літа фотографії, як через шахед помер один, я аж плакала. Це тепер для мене священне створіння. Мене в засідці врятував такий птах. Сиджу тихо, ніхто мене не бачить і тут на голову мені сідає голуб. Спершу не зрозуміла що це, зробила різкий рух головою, щоб це щось «відпало» не «заважало». І в цю ж секунду біля скроні прошмигнула куля. Цей голуб врятував мене від смерті чи поранення. До кінця своїх днів буду вдячна йому.
Ароматним соковитим яблучком ми пригощаємо Катю.
Мене перебитого вони і взяли в полон. Олег там так і лишився лежати, зараз село окуповане
У палаті сидить три дні тому звільнений з полону Коля. Нам пощастило попрацювати з чоловіком так одразу. Коля чимось схожий на Кріштіану Роналду в юності, от тільки рука та нога перебиті, майже нерухомі, а тулуб і ноги в слідах від опіків. Щойно молода психологиня дала Колі цілий стос із тестами, той намагається розгледіти питання та ставить галочки відповідей майже навмання. У Колі починає дзвонити подарована чернігівськими волонтерами простенька моторола. У гаджета гучний динамік, вся палата ненароком чує розмову:
– Так, слухаю.
– Алло, це Миколай? – у слухавці виснажений дрижачий голос жінки.
– Так, це я. Бажаю здоров’я.
– Коля!!! Це дружина твого побратима Олега. Він був з тобою тоді там? Де він зараз?
– …, – декілька секунд паузи. Олега там і присипало в бліндажі. Я ніяк не міг його витягти. Мене перебитого вони і взяли в полон. Олег там так і лишився лежати, зараз село окуповане, я ніяк не міг його витягнути… Ніяк! Мені дуже шкода! Тремтячий жіночий видих у слухавку.
– Коля, ти зможеш розказати усе це прокурорам?
– Так, куди треба, що треба – я усе розкажу.
– Дякую, — жінка кладе слухавку. Коля починає плакати.
Дружина побратима Колі, Олега, побачила Колю у нещодавніх списках та через волонтерів відшукала номер. Вона знає, що її чоловік загинув, але от уже більше року намагається це довести і бодай поверхнево зібрати пазл до купи. Держава досі вважає Олега зниклим безвісти, що унеможливлює належну підтримку його дружини та дітей. Що вже казати, коли і сам Коля сьогодні писав заяву для прокурора за пропискою про те, що він не зниклий, а вийшов з полону.
Ну вона мене і роздягла повністю, акуратно знімала бинти з ран і обмивала господарським милом та водою, як бичка
Коля відкидує стос тестів від психолога в сторону,
– Хочете я вам розкажу, як вперше за багато місяців помився?
У бліндаж як прилетіло, мене відкинуло, отримав опіки сильні, травму голови, рука звисала, росіяни брали в полон, надали першу допомогу, познімали та повиставляли мене у свої інтернети, щоб показати, як вони хороші, надали мені допомогу. Там і правда були непогані фельдшери, не шкодували бинтів, рідин оброблювальних на мене. Пів тіла у було перебинтоване, боліло пекло страшне. Пам’ятаю, як перевезли мене у луганську колонію, там медсестра була. Ну і каже: знімай все! Все брудне викидуй, все треба змити!
Кажу: як усе? Каже: Ну а як ти думав! Усе знімай! Що я там не бачила, стільки років живу на світі, дітей стількох перемила!
Ну вона мене і роздягла повністю, акуратно знімала бинти з ран і обмивала господарським милом та водою як бичка того. Боляче було дуже, але куди діватись. «Найкращі ліки – це просте звичайне мило і вода!» так казала мені медсестра з луганської тюрми. Тепер, коли руки, і не лише, мию милом, її згадую. Сміється. У палаті запахло яблуками.
Я обіцяв Валерчіку, що якщо моє ім’я потрапить під обмін, віддам йому своє місце
– Ще тут у госпіталі є хлопчик молодий паралізований, десантник. Ми разом з ним в останньому перед обміном бараці були. У Донецький полон потрапив на двох своїх, а зараз лежить в палаті паралізований. Довели до такого стану пацана. Що вони там з ним робили не каже, але здоровий бугай був, десантник! Валерчик бувало занепадав духом там в бараці, лежить і просить: “прибийте мене чимось або каже: я, напевно, уже ніколи не повернусь додому… Так казати не можна, але краще б вони мене просто вбили, я би не страждав стільки!…” Я обіцяв Валерчіку, що якщо моє ім’я потрапить під обмін, віддам йому своє місце. Так нас разом тоді й обміняли, а Валера не вірив! Зараз лікується, Дай Бог, поверне собі тіло, — підсумовує Коля.
Хлопчик був один такий молоденький, несли його на носилках, але так і стік кров’ю там, не встигли
На території більшості госпіталів є духовні центри, храми або каплички. Тут у щонеділі зранку ставить свічку за здоровʼя та вдячність, що повернувся з полону живим наш наступний герой — Дмитро. Сьогодні не неділя, але поряд є наша Оля, яка супроводжує Дмитра спочатку до Володимирського собору. Понад 2 кілометри Дмитро йде на милицях.
– Я не вірянин, але цей храм мене дуже заспокоює. На позиції хлопчик був один, такий молоденький, несли його на носилках, але так і стік кров’ю там, не встигли. Сниться мені він, поставив щойно за його душу свічку тут. А як брали в полон, зняли з мене срiбний джгутик, оберіг та хрестик на ниточці. Кажу: нащо вам той хрестик верніть хоч його! Кажуть: а раптом ти повіситись надумаєш на ньому. Я?! Та що ж я геть дурний! Та ніколи! Глядіть, щоб ви не надумали! – сміється.— В іншій зоні була схожа ситуація. Шнурочок забрали, думали, що повіситись захочу. І, падлюки, не повенули джгутика мого срібного, нехай самі на ньому і вішаються…
Одного сонячного літнього дня разом із колишніми військовополоненими ми йдемо гуляти у ботанічний сад імені Фоміна. Тут природи в рази більше ніж на території шпиталю. Неймовірної краси краєвид та відпочиваючі з песиками наштовхують наших героїв на спогади про хвостатих побратимів.
Коли Чапа попереду – розтяжок та тюльпанів можна не боятись. Не знаю, де ця собачка зараз, але не раз вона рятувала мені життя
– Мене мала руда Чапа вела. Така риженька чалапала попереду і вона рівно по дорозі йде, я вже знаю, що коли Чапа попереду, на міну не наступлю. Доводила аж до окопу мене. Факт того, що у дощ, у туман, у будь-яку негоду, воно мале руде чалапає попереду, розуміє, коли мені треба йти, коли треба виконати наказ і веде по доріжці до окопу. ЇЇ не вчили нічого… Собака наче розуміла, йшла завжди попереду, а я за нею. Коли Чапа попереду – розтяжок та тюльпанів можна не боятись. Не знаю, де ця собачка зараз, але не раз вона рятувала мені життя.
Нам у полоні чаю хотілося ну ми і заварювали гілки сосни
– Люди просто дуже погані створіння. Вони цього усього не бачать, те, що природа їм дає, не цінять. Як от Чапа, треба бути уважним, щоб помічати, як собака з тобою говорить. Багато хто її не сприймав всерйоз, бігає під ногами і хай. А воно мудре! Мудріше за нас! Так само рослини: нам у полоні пити було нічого, а так чаю хотілося. Ну ми і надибали десь кип’ятильник та заварювали гілки сосни. Від усіх хвороб це варево було, дяка тим соснам, що росли під колонією, — розповідає з усмішкою Максим.
Ми дістаємо з сердечка ще кілька яблук.
Завжди перед кожним обстрілом до нас в бліндаж приходив простяцький непримітний кіт
– Завжди перед кожним обстрілом до нас в бліндаж приходив простяцький непримітний кіт. Потім він десь зникав. Прийде, сяде та сидить. Значить буде обстріл. А ми вже насторожі, підкріплюємо бліндаж, Зміцнюємо позиції. Імені в кота не було, може, хтось і називав якось, але ми ні. Кіт і кіт. Але радар у нього нівроку! — згадує Іван.
Я з руками та ногами зараз завдяки цій собаці
– Була у мене на позиції собака Ельза. Красива така чорна. Ну і в якийсь із вільних днів я собі ремонтував мопедика, глядь в бік, а там Ельза сидить. Дивиться на мене таким очима, як магніт. Я до неї: Ельзочка, Ельза! Ходи сюди! Не йде. Ну і я підійшов до неї сам та почав її гладити. Що ви думаєте? Не минуло і хвилини, як прилетіло у той мопедик, що ремонтував, розлетілося там все. Я шокований ту Ельзу ще дужче почав гладити. Отак врятувала мене ця собака, серцем чула чи чим. Це чудо Боже, а не собака! Я з руками та ногами зараз завдяки цій собаці Ельзі. Де Ельзочка зараз, не знаю, лишилась під окупацією. Але місію вона свою склала на славу, — каже Андрій.
А навіщо мені жити тепер… для чого!
Колишній піхотинець Алік повернувся із Луганської колонії всього 5 діб тому, у нього немає частини нижньої кінцівки. Усіх подробиць чи то була травма на полі бою, чи результат перебування в тюрмі, Алік зараз не розповість. Як і Колі, під час великого обміну, волонтери видали йому простенький сенсорний телефон на перший час та усіляко допомогли поновити зв’язок із ріднею. Командир героя теж одразу підтримав його. Дружина, син і донька до Аліка поки не приїздили. Зараз від чоловіка віє алкоголем, він якось спромігся його дістати. На милицях вийшов за територію госпіталю. Заклав подарований гаджет у ломбард. Майже усі отримані за телефон кошти пішли на таксі, викликане з центру міста у рандомну далеку точку в годину пік.
– Півтори штуки віддав за таксі! Півтори… Алік родом із Запоріжжя: Та за таку ціну можна прибдати пів запорожця! Як ви тут у своєму Києві їздите! За решту грошей Алік придбав горілки. Патрульні Києва декілька годин тому доставили чоловіка до госпіталю. Він трохи поспав, все ще захмелілий прийшов до нас із проханням пояснити, як відновити банківські рахунки.
– Дівчино, вибач мене, що я такий зараз! Я раніше був спортивний, красивий… Не такий гидкий! Мене ростила вулиця. А потім ці мразі таке наробили зі мною.
Алік має добрі очі та років 45 на вигляд. Герой постійно усміхається, трішки плаче і просить вибачення кожні 30 секунд між репліками:
– Скажи, як мені получить карточку свою? Прийшов у банк, сказали треба документи, як з бомжем останнім зі мною говорили. Жінка каже, нащо ти живий, мені тепер не дадуть компенсацію, дітям я теж не потрібен. А нащо мені жити тепер… Для чого!
Репліки на кшталт: Ви вижили у бою, пройшли полон і одужуєте Аліку зараз не допомагають. Вони тільки підливають масла у вогонь. Як та горілка, якою він сьогодні спробував затушити багаття на і без того обвугленому серці.
– Навіщо мені тепер жити! Кому я потрібен! Кому!!!
– Що ж ти беньки так залив! У тебе є син, доця, друзі! – голос із сусіднього ліжка в палаті. Потрібно бути сильним старатися та жити для них!
Пауза.
Герой закриває долонями лице, і видає у них подібні до тваринного скуління звуки.
На час виходу матеріалу Алік самовільно полишив госпіталь і більше туди не повернувся. На дзвінки від частини та побратимів відповідати припинив. У госпіталі для нього вже готували протез та курс реабілітації. Тепер лишається вірити, що Алік живий, з родиною та скоро сам усе пояснить.
Якщо Ви спеціаліст з морально-психологічного забезпечення, психолог чи просто маєте хист та яблука – діліться із захисниками. Їм це буде потрібно ще дуже багато років.
Пам’яті усіх загиблих, що зникли безвісти, усіх закатованих у російських тюрмах та усіх, хто померли від наслідків російського полону. Нехай їхні душі знайдуть спокій. А ті, хто живий – нехай повернуться до родин і друзів.
Раніше ми ділилися історіями порушення прав людини на окупованих територіях.
