За три роки повномасштабної війни українці стали свідками багатьох історій порятунку тварин військовими. Ті, хто захищає нас від ворога, дуже часто не можуть залишити без захисту і найслабших істот. Незважаючи на небезпеку, наші хоробрі та добрі воїни рятують котів та собак, лисиць, оленів та корів. Передають їх до притулків чи залишають із собою. Сьогодні ми розповімо вам ще одну історію, від якої вам стане трішки тепліше цього вечора. Це історія про вірність коней та хоробрість людей.
Рання осінь. Донецький напрямок. Позиції росіян за 2 кілометри. Двоє українських військових з 207 батальйону тероборони ЗСУ, підрозділу «Механізовані лицарі» («Mechanized Knights») командир 1-го взводу офіцер Степан Дишлюк та командир 3-ї стрілецької роти Олександр Кириченко дорогою на бойове завдання натрапляють на двох коней серед поля. Навкруги – ані душі, тільки ворожі дрони та міни. Одна з кобил має поранення на нозі, тож у тварин мізерні шанси вижити. Інша, хоч і здорова повністю, але подругу не поликає ні на мить.
Олександр згадує, що в той день їхні побратими тримали оборону та йому доповів по рації командир 1-го взводу офіцер Степан Дишлюк, на позивний «Степ», що в полі двох коней, один з них поранений. Військові приймають рішення врятувати тварин. Під’їжджають, оглядають місце, та розуміють, своїми силами їм не впоратися. Перед хлопцями стоїть важкий вибір — залишити коней там у полі, бо війна, врятувати всіх не вдасться, чи знайти тих, хто допоможе їх евакуювати. Степан та Олександр приймають важке та ризиковане рішення – спробувати дати шанс на нове життя покинутим тваринам. Вони розміщують пост про допомогу у соціальних мережах.
Київ. Засновниця соціального ранчо Horse Paradise, Ксенія Березна натрапляє на заклик військових про порятунок коней у Facebook. Дівчина приймає рішення дати тваринам прихисток на ранчо, яке знаходиться на Київщині. Але попереду надважка задача – вивезти тварин із зони бойових дій. Тож Ксенія просить допомоги у служби порятунку «Animal Rescue Kharkiv». Команда зооволонтерів відправляється у зону бойових дій.
Вони були переляканими й не хотіли рушати з місця
Поле десь на Донеччині. Лінія бойового зіткнення за півтора кілометри. Навколо дуже гучно. Коні настільки налякані, що відмовляються покидати місцевість. Стоять мов вкопані.
«Складнощі були в тому, щоб спочатку вивезти хоча б на півтора кілометра в тил конячок, а потім загрузити їх в батман. Але вони були переляканими й не хотіли рушати з місця», – пригадує Олександр.
У будь-який момент російські дрони могли помітити військових, волонтерів та коней. «Ми з квадроциклом пробували їх затягувати, але тут було найбільш епічно, як нас не роздовбала артилерія або FPV-дрони в тому місці. Це нам дуже-дуже пощастило, що нас не спалили», – розповідає Олександр.
Військові віддають коням свої сухпайки та крекери, наливають воду та вмовляють тварин довіритися й рушити з місця. І їм вдається. Здається, тварини бояться вже менше та йдуть за хлопцями крок за кроком, кілька виснажливих кілометрів, щосекунди наражаючись на смертельну небезпеку. Особливо важко пораненій дівчинці, вона шкутильгає, подекуди зупиняється через біль, але продовжує крокувати пліч-о-пліч з людьми.
Незважаючи на усі ризики, військовим та волонтерам зі служби порятунку тварин «Animal Rescue Kharkiv» за сім годин вдається дістатися до машини.
Коні хоч і подолали складний шлях, але ніяк не хотіли заходити у батман, тож військові ще протягом 2 годин заохочували тварин смаколиками під недалекими вибухами і таки посадили.
Зі мною воюють лицарі, а як же лицарі без коней
Навіть сьогодні, згадуючи події минулої осені, Олександр вважає порятунок коней не героїзмом, а нормальною людською поведінкою. «А як можна інакше? Тоді ми лише думали, коней треба звідти забрати, щоб вони жили. Зі мною воюють лицарі, а як же лицарі без коней?», – всміхається Олександр.
На Київщині врятованих зустріли – Ксенія Березна та Галина Нагорна. Команда ранчо Horse Paradise відразу ж почала промивати рану постраждалої жеребиці, у якої від болю вже набрякла нога. На щастя, рентген не показав переломів чи ушкоджень.
Нині кобили вже пів року живуть на ранчо, проходять реабілітацію та почувають себе значно краще. Ксенія ласкаво називає їх «циганками» через чорняві гриви та очі.
Ніжка пораненої кобили загоїлася, вона вже повністю ступає на неї та добре ходить.
«Ми переживали, щоб вона взагалі не злягла, – каже Ксенія. – Тому що ноги для коней критично важливі, якщо вони втрачають ногу – рахуйте, що ми втрачаємо тварину. Ми лікували їх 2-3 тижні».
Одна не кинула іншу тоді в полі, не розлучається з нею й зараз
Обидві кобили мають контузію, через яку вони вони хитають головами і постійно закидають їх догори. Чи вдасться з часом їх позбутися поки не знає ніхто. За словами Ксенії, зараз цього менше, вони більш спокійні, але це може лишитися на все життя. Як знайшли їх двох тоді у полі, так і зараз вони вже більш-менш здорові живуть удвох. Одна не кинула іншу тоді в полі, не розлучається з нею й зараз. Вірність для них не пустий звук.
Передісторія коней лишається невідомою. Ніхто не знає, як вони опинилися у зоні бойових дій та чи був у них господар, у них не було жодних ідентифікаційних знаків. Власників не шукали.
«Скільки їм років, як давно вони там перебували – ми не знаємо. Вони паслися і виживали, доки знаходили їжу. Вони не виглядали дуже виснаженими, але і не мали повноцінного харчування», – говорить Ксенія.
Коні довірилися військовим і змогли пройти всю відстань до місця порятунку.
Ксенія розповіла, що кобили вже мають прихильниць. «Моїй подрузі Мар’яні дуже сподобалася одна з них: називає її красунею, вона приїжджає, гуляє з ними, пасе, віддає їм багато своєї енергії».
Але решту часу ці чорняві красуні проводять вдвох. Коні люблять бути поряд з тою твариною, з якою вони приїхали сюди, каже Ксенія. Коли коней везуть у батмані, вони разом переживають цей досвід і споріднюються, і якщо їх роз’єднати після цього – це завдасть їм сильного болю. Поки що вони не контактують з іншими тваринами на ранчо, адже травмованим коням важко, а іноді й неможливо вжитися у компанії інших коней. Коні живуть табунами, у них вибудовується ієрархія, вони дуже чутливі до травм інших тварин, тому вони можуть їх відштовхувати, вдарити, відбирати територію. В ієрархії найслабші будуть останніми.
Невдовзі на ранчо планують розширити леваду і поставити двох врятованих коней до табуну з 7 кобил, щоб вони спробували себе у великому просторі. Цього року до соціального ранчо приїхало більше 10 коней, через півтора місяці планують закінчити будівництво дерев’яних будиночків для них. Ці жеребиці дуже активні, але все ще лякливі та недовірливі. Тож у них є всі шанси соціалізуватися і поступово відновлюватися.
Якщо ви хочете підтримати розвиток соціального ранчо чи взяти під фінансову опіку одну з врятованих коней – то вам сюди.
