Стабілізаційний пункт – це місце, куди бойові медики доставляють поранених бійців з передової. З травня поточного року на Куп’янському напрямку, що у Харківській області, працює 116 окрема механізована бригада ЗСУ. До їхнього стабпункту й завітали журналісти URSA.MEDIA, аби розповісти вам як саме рятують життя за лічені кілометри від передової.
Так вийшло, що досить довго я проживав на території Російської Федерації. Я сидів там, дивився ці новини, й не повірите – я плакав
Надвечір Куп’янськ здається зовсім спорожнілим. Останнім часом російські дрони посилили тиск на місто, прилетіти може і вдень, і вночі. Учора (5 серпня) FPV-дроном було поранено поліціянта, сьогодні на місто теж були скиди. На узбіччях бачимо понівечені автомобілі – від атаки ворожих коптерів, деякі з них зовсім свіжі. Нашу автівку ми ховаємо під деревом. Від удару чи скиду з коптера це не захистить, втім, можливо, не буде муляти око оператору по ту лінію фронту. Далі – піший перехід через переправу. Тут ми як на долоні, всі члени групи пильно озираються навкруги. До лінії фронту лічені кілометри.
Ми на Куп’янському напрямку. У стабілізаційному пункті чоловіки в доброму гуморі – це бійці медичної роти 116-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. На хірургічному столі порожньо, а це означає, що все більш-менш спокійно й можна випити по чашці кави. Командує стабіком Олександр з позивним «Монгол». Чоловік середніх років родом із Донецька, однак після окупації рідного міста у 2014-му виїхав до Росії. Монгол прожив там 8 років, працював у російських лікарнях. Він жартома називає себе «агентом», бо неодноразово відвідував антипутінські мітинги, намагався переконати людей у їхній неправоті. Та після натяків від російської прокуратури зрозумів, що навряд чи його ентузіазму вистачить на перебування у в’язниці. Монгол впевнений – росіян не перевиховати, й колективну відповідальність за скоєне в Україні цей народ має понести. Останньою краплею став 2022-й, коли окупанти наважились на повномасштабне вторгнення.
«Так вийшло, що досить довго я проживав на території Російської Федерації. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозумів, що моє місце тут, в Україні. Було досить складно виїхати, мені це вдалося з другої спроби. Я приїхав з метою піти до армії. Інших ідей у мене не було. Коли це все почалося, мені було так боляче. Я сидів там, дивився ці новини, й не повірите – я плакав. Були моменти, коли я просто сидів і плакав. Я був людиною самотньою й міг дозволити собі сидіти в пустій квартирі й ридати під склянку російської сироватки правди. Але оскільки сидіти й плакати – справа невдячна, треба щось робити. Тому я вирішив, що значно більше користі я принесу іншим чином. Тому ось я тут», – розповідає про себе Монгол.
Олександр – парамедик. З 2022 року він працював на Запорізькому напрямку й евакуював поранених автівкою. Зараз же він працює на стабілізаційному пункті, куди поранених привозять з фронту в першу чергу. Основна задача – оперативно надати військовому медичну допомогу, стабілізувати його стан, аби він міг доїхати до шпиталю, якомога далі від фронту.
Бувають військові: в одного і поранення голови – відкрита черепно-мозкова травма. Грубо кажучи, коли мізки виливаються. І відірвана кінцівка, і поранення грудної клітини проникаюче, і черевної порожнини
Команда, в якій крім начальника працюють хірурги, анестезіологи та інші медики, завжди в очікуванні. Тут немає вихідних чи робочої зміни до 6-ї вечора. Привезти бійця можуть будь-якої хвилини – як тяжкого, так і з легкими ушкодженнями.
За чашкою кави й розмовами про ситуацію на фронті за горизонт сховалося сонце. З вулиці почувся рев машини – привезли «трьохсотого». Парамедики підхопилися, бійця кладуть на стіл. Хтось крикнув «контузія». Травмованого звати Володимир. Вчора російський дрон скинув на нього з побратимом саморобну гранату, а евакуюватися чоловік зміг тільки сьогодні. До медиків Володимир прибув з типовими симптомами: головний біль, нудота, запаморочення.
«Саморобна граната. Там пляшка, в ній тротил, ще й чи то гвіздків напихали, чи щесь що», – розповідає чоловік.
Тим часом анестезіолог Павло встановлює травмованому крапельницю. Каже: там препарати, що покращують кровообіг в мозку, стабілізують його клітини й мембрани нейронів. Хірург В’ячеслав перевіряє барабанні перетинки спеціальним приладом, що під’єднується до мобільного телефона й транслює на екран зображення.
«Голову на бік, будь ласка. Барабанні перетинки на зображенні, бачите? Барабанна перетинка ціла», – показує хірург.
Це добрі новини. Володимиру вже скоро стане краще, а на цю ніч він залишиться у стабілізаційному пункті – відновлювати сили.
Загалом у стабпункті є все необхідне для того, щоб стабілізувати стан навіть важко пораненого бійця. Хірург В’ячеслав проводить екскурсію невеличким приміщенням:
«Не можу сказати, що у нас конче бракує чогось зараз. Починаючи з матеріалу для перев’язування, антибіотиків, знеболювальних препаратів, закінчуючи апаратурою. Ось, наприклад, дефібрилятор. На ньому можна подивитися серцевий ритм, при необхідності робити дефібриляцію – при зупинках серця. Це кардіомонітор, його можна приєднувати до апарату штучної вентиляції легень. Далі йде потужний кисневий концентратор. Ще у нас є електрокоагулятор потужний. Якщо ж більш простою мовою, то з його допомогою можна тканини розрізати без скальпеля».
Чи бувають дива? В’ячеслав відповідає впевнено: так, і він їх бачив. Цей стабпункт працює з травня поточного року.
«Немало людей врятували, коли у них майже не було шансів. Наприклад, коли привозять після масованої кровотечі, без свідомості. Ми його стабілізуємо, він у нас повертається до свідомості. Починає розмовляти, стабілізуємо тиск. Потім ми його відправляємо на госпітальну ланку, і вже пізніше дізнаємось, що у хлопця покращення, він прооперований. І це дуже радує», – розповідає В’ячеслав.
Монгол тим часом демонструє фото пораненого, якого привезли з дерев’яними дошками, що стирчали з його живота. Це приклад нетипового випадку.
«Це фото жахає людей», – каже парамедик. Дійсно, випадки бувають різні. Але шанси є завжди, додає хірург:
«Бувають військові: в одного і поранення голови – відкрита черепно-мозкова травма. Грубо кажучи, коли мізки виливаються. І відірвана кінцівка, і поранення грудної клітини проникаюче, і черевної порожнини. Та й все це може бути і в однієї людини».
На Куп’янському напрямку росіяни застосовують заборонену хімічну зброю
Прорвати оборону на Куп’янщині росіяни активно намагаються ще з минулого року. Найчастіше українські воїни потрапляють до стабпункту з контузіями чи пораненнями від уламків, нерідко бувають опіки. Однак на фронті росіяни використовують навіть заборонену хімічну зброю. З відповідними отруєннями парамедики тут вже зіштовхувалися.
«Були боєприпаси з якимось подразником у них. Щось, що викликає потужні виділення слизу, люди захлинаються кашлем, не можуть дихати, порушується сатурація. І таке бувало. Не знаю, що вони туди запихають, що там горить і як воно працює. Хлопці розказували: воно потрапило на броню, а потім на броні вм’ятина. Іноді скидали якісь гранати з хімією, газами. Чимось подразнюючим. Буквально позавчора привозили бійця, ми написали «отруєння невідомою речовиною», – розповідає Монгол.
Таких пацієнтів парамедики стабілізують завдяки кисневим концентраторам.
«Хворому відразу подається киснева маска, подаються всі необхідні речовини, які потрібні для відновлення життєдіяльності. Вони на всіх напрямках порушують правила ведення війни. Я не знаю, яку саме зброю вони використовували, але таке було. Опіки, переважно, термічні. Але були й хімічні опіки. Інгаляційний шлях отримання цих опіків теж переважав. Там, де ми спостерігали зниження сатурації до 90», каже хірург В’ячеслав.
Поранені росіяни в українському стабпункті
У цьому пункті бували й росіяни – полонених привозили для надання медичної допомоги. Останній такий візит росіянина відбувся 27 липня, в день українського медика. Монгол показує відео на телефоні, де росіянин дякує парамедикам за надання допомоги – йому зашивали рану на обличчі.
«Вони всі налякані. Але це нормальний стан будь-якого полоненого. Вони налякані й дезорієнтовані. За весь час було 3-4 такі випадки. Було порання в обличчя, поранення кінцівки. Одного, скажу “на жаль”, привезли в агональному стані. Там вже нічого не можна було зробити. Полонений Сергій на війну приїхав із Самари» – ділиться Олександр.
На підкріплення до стабпункту приїздить 35-річна Кристина. З початку повномасштабної війни жінка волонтерила та все намагалася потрапити до армії. І ось, нарешті, вона досягла своєї мети.
«Рік я працювала перекладачкою на волонтерських евакуаційних машинах, а пізніше доєдналася як волонтер до Української добровольчої армії, де перебувала 3,5 місяці на медичному еваку. Мені дуже подобається, що я приєдналася до армії, тому що нарешті я роблю свою роботу легально. Вже ніхто не може мені сказати: “Так, дівчино, що ви тут робите? Волонтери, шух звідси”. З іншого боку, це також накладає певні обов’язки. Але я дуже рада, що я маю ці обов’язки. Я дуже хотіла доєднатися до армії», – розповідає Кристина.
Попри те, що медики щиро люблять свою роботу, ще більше вони радіють її відсутності – коли чергової ночі ніхто із побратимів на хірургічний стіл так і не потрапить.
