Мітки, які тварини залишають у природному середовищі, можуть містити найрізноманітнішу інформацію. А чи знали ви, що запахові сигнали, які містяться у посліді різних тварин, є справжнім довідником для інших ссавців. Подекуди саме вони несуть найбільш детальну інформацію не лише про вид, стать та розмір тварини, але й чим вона обідала, який у неї характер та чи готова вона до парування. Ми вирішили поспілкуватися з науковим співробітником НПП “Кремінські ліси” (Луганська область, наразі в окупації) та засновником Клубу мандрівників та любителів природи “Слідопити” Володимиром Яроцьким, Він досліджує екскременти тварин під час власних лісових експедицій та роботи у природоохоронних організаціях. Який шифр передають за допомогою посліду вовки та що хоче продемонструвати видра, коли залишає купку на видноті — про це детальніше розповідає наш герой далі.
— Що для тварин означає запах?
Уявіть, що йдете лісом, і тут чуєте несподіваний шелест. Ви несвідомо напружуєтесь, починаєте вдивлятись та прислухатись. А тепер давайте уявимо, що це не звук, а запах. Для тварин це працює так само: запах привертає увагу, містить повідомлення та викликає інтерес. Але ще цікавішим є те, що запах не зникає одразу – це як газета з новинами за минулий тиждень, тобто що, де і коли з кимось сталося. Так, за запахом хижак дізнається, що тут нещодавно пробіг заєць, а, наприклад, видра прочитає “повідомлення”, яке залишила інша видра на видному місці.
— Тобто камінець на дорозі або повалене дерево з купкою посліду – це своєрідний Facebook? Така собі тваринна соцмережа, де вони повідомляють один одному останні новини.
Так, і при цьому кожний вид має власну хімічну мову. А в межах виду кожна особина є унікальною, і її запахи – це наче особистий підпис. Сеча, фекалії, залозисті виділення — усе це можна використовувати як меседжі. А ще, скажімо, фекалії — це не просто продукт травлення, а складна інформаційна структура. Послід можна порівняти із досьє: ось чим я харчуюсь, ось скільки мені років, а це мій мікробіом. Тварини можуть навіть зчитувати гормональний стан: розуміти, наприклад, чи самка вже готова до парування, чи ще ні.
— Це звучить неймовірно: ми бачимо просто купу лайна (якщо казати по-простому), а для тварини, виявляється, це ціла база даних…
Так, можна сказати, що залишений запах — це як аватар, який представляє тварину у просторі. Уявіть, що ваш аватар залишився у кімнаті, коли ви вийшли. Звичайно, люди цього не вміють, а от тварини — не просто вміють, а ще й постійно використовують. І завдяки запаху їхній «аватар» може взаємодіяти з іншими: хтось прочитає повідомлення, інший залишить відповідь, а третій сприйме меседж як сигнал до дії. Це дійсно працює як соцмережа.
Візьмемо для прикладу хижаків. Їх небагато на великій території навколо, проте їм важливо знати, хто де був та чим займався. Якщо, скажімо, куниця бачить, що інша представниця її виду вже зайняла цю територію, то вона може не витрачати енергію даремно на те, щоб спробувати тут оселитися. Або, навпаки, може залишити слід навмисно — кинути виклик конкуренту.
— А видра, наприклад, теж так робить?
Видра — справжній scent -архітектор (залишений тваринами запах, який слугує сигналом для інших тварин, – прим. ред). Вона залишає купки посліду або сечі в конкретних місцях як своєрідні маркери території. Але ще цікавішим є те, що вона часом змішує різні типи виділень. Це вже як поезія запахів — не просто повідомлення, а складна композиція. Для нас це нічого не значить, а інша видра прочитає: хто, коли, в якому стані тут був, чим харчувався, і навіть, можливо, що планує робити далі.
– Розкажімо детальніше, що саме може бути зашифровано у послідовому меседжі.
Наприклад, лисиця може вивчати екскременти іншого лиса, щоб дізнатися, наскільки він вправний мисливець, здоровий, гарний представник виду. Відповідно, вона може оцінити, чи варто вступати з ним у близькі стосунки: “жирні екскременти з кров’ю”, залишені самцем, розкажуть їй про його вдале полювання.
Інформація в екскрементах стосується не лише раціону, а й статі. Її доповнюють спеціальні залози, пріанальні, які виділяють пахучі речовини. Людина цю інформацію зчитати не може, але для представників того самого виду ці сигнали можуть містити дані про фізіологічний стан, зокрема про готовність до спарювання. Той самий лис може по екскрементах дізнатися, чи самиця готова до парування, і, якщо так, взяти її слід і почати переслідування.
Запахові мітки також несуть поведінкову інформацію. Наприклад, ритуали нанесення міток дають змогу дізнатися вік чи розмір тварини. Деякі собаки, наприклад, шпіци, можуть підіймати задні лапи чи навіть ставати на передні, щоби залишити мітку вище — чим вона вища, тим більшою і сильнішою вважається тварина. Вовки поряд із сечовими мітками залишають подряпини — поєднують запахову та візуальну інформацію. Чим упевненіша в собі тварина, тим більш помітними вона робить мітки. Молоді або хворі особини діють обережніше.
Наприклад, видри, пливучи, тримають голову на рівні води й можуть не побачити мітку на березі, тому вони роблять спеціальні курганчики з піску чи глини, або залишають мітки на великих каменях – екскременти, сечу та сліди лап. На лапах також знаходяться залози, які додають запахових маркерів.
Одного разу на річці Сейм я бачив, як видра помітила піщаний замок, який зробила дитина, прямо зверху. Вона трохи зруйнувала замок, залізла на нього животом. Таким чином вона намагалася зробити мітку якнайвище, щоб інша видра змогла побачити її з води.
У лісових тварин подібна логіка: вони залишають екскременти не в траві, а на повалених деревах. Якщо в лісі лежить великий повалений дуб, імовірно, на ньому будуть мітки куниці, тхора або горностая. Це забезпечує їхню видимість — не потрібно шукати мітку в траві чи лісовій підстилці.
Такі місця можна умовно поділити на первинні й вторинні атрактанти. Первинні — це елементи ландшафту, які самі по собі привертають увагу тварин певної екології. Наприклад, камінь біля води для видри або повалене дерево для лісової тварини. Спочатку на них немає жодних міток, але коли перша тварина залишає мітку, цей об’єкт стає вторинним атрактантом — хабом, інформаційним вузлом. Інші тварини приходять до нього і зчитують інформацію, а також залишають власну.
Це може бути як повідомлення іншим, так і для себе. Наприклад, тхори можуть залишати екскременти на місці вдалого полювання як знак: «Тут є їжа». Інший представник того ж виду може це зчитати й також почати полювати у цьому місці. Або ж тварина залишає геомітки для себе для орієнтування у просторі. Наприклад, лисиці та вовки мітять місце, де вони виходять на дорогу або сходять з неї, — таким чином вони позначають маршрут. Це також робиться для власної безпеки: де звернути, де бути уважним, де може бути людина або машина. У такий спосіб вони будують власну топографію.
– Це дуже цікаво і неочікувано. Адже коли я готувалася до нашої розмови, то передбачала, що ми будемо досліджувати послід з точки зору людей, тобто що ми можемо дізнатися завдяки цим тваринним міткам. А виявляється ми наче розкрили енциклопедію для тварин…
Давай будемо відвертими: для пересічної людини гівно – це просто гівно. А якщо говорити про тварин, то тут історія більш глибока, адже для них це наче засіб комунікації.
Люди, які живуть у містах, навряд чи відрізнять екскременти козулі від оленячих, чи визначать, що цю купку залишив саме вовк. Але не треба бути проктологом чи лабораторним діагностом, щоб зрозуміти, коли перед тобою кал людини. Причому він може бути різного кольору, форми, консистенції та мати різноманітний запах, але людина все одно зрозуміє, що це. Адже ми спостерігаємо самі за собою весь час.
Можна взяти за приклад молодих матерів: цілком нормальна ситуація, коли мама звертає увагу на запах і колір випорожнень дитини у підгузку. Це частина природного механізму турботи: при зміні кольору, запаху та консистенції вона зможе зрозуміти, що з малюком не все добре, і вчасно зреагувати.
– Тобто можна сказати, що ми досі залишаємося тваринами у певних сенсах?
Не варто забувати, що ми досі і є тваринами. Це особливо помітно у спільних просторах гуртожитків: у таких місцях поведінка часто стає інстинктивною, підсвідомою. Наприклад, залишити білизну у ванній або не скористатися йоржиком після себе — це теж своєрідна маркувальна дія, яка несе повідомлення оточуючим. І мова не про вихованість — це може відбуватись на глибинному рівні, як у тварин.
Ще один приклад — чашки в офісі. У когось їх може бути кілька, і вони стоять у різних місцях: на кухні, на робочому столі, ще десь. Людина, можливо, не усвідомлює цього, але таким чином створює свого “інформаційного аватара”. Її фізична присутність — за столом, але чашки “розмовляють” за неї в інших зонах. Це не обов’язково домінування, але точно спосіб заявити про себе: “Я тут є”.
– Я сама так роблю!.. Якщо приходжу у чужий простір — наприклад, до сестри чи бойфренда, — інстинктивно розкладаю свої речі: тут шкарпетки, там косметичка, пальто залишу на одному стільці, рюкзак — на іншому. І в офісі те саме: на спільному столі розкладу навколо себе блокнот, телефон та чашки. Про що це говорить?
А ти як гадаєш? Це і є сигнал — я тут, це моя зона. Якщо ж людина намагається бути “вихованою” — вона складе все компактно, займаючи одне місце. Але чим більш фрустрований у когось цей територіальний інстинкт, тим активніше проявляється маркувальна поведінка.
Саме тому в маргіналізованих районах з тісними комуналками, гуртожитками, гостинками — часто все у графіті. Це теж є маркуванням простору, яке каже нам не про те, що ці люди якісь не такі, а про те, що вони не мають власного простору і тому маркують його навколо. Те саме можна сказати про написи на партах в університетах.
– Буває так, що екскременти тварин стають частиною харчового ланцюга?
Один з цікавих випадків був вовчий послід, який круки розібрали на їжу. Тобто після крукової діяльності одразу не можливо було зрозуміти, чиї саме це екскременти. Взимку птахи часто харчуються саме такими залишками — ті самі вранові шукають у них рештки тварин. А якщо мова йде про екскременти рослиноїдних тварин, скажімо, куниць — птахи можуть знаходити у ньому насіння.
Екскременти полюбляють й різні безхребетні, особливо ківсяки (ряд двопарноногих багатоніжок, – прим. ред) та слизні. Існують навіть зоологічні методики, які дозволяють визначати давність екскремента: встигли ці тварини його знайти та почати обгризати — чи ще ні.
– Всім відомо, що гній є гарним добривом. А чи є такі рослини, які ростуть безпосередньо на екскрементах?
Є галюциногенні гриби (псилоцибе), і вони здебільшого копрофільні — тобто виростають на екскрементах, але не на всіх, на певному виді. Українські мікологи це досліджували: є зв’язок між певною твариною — скажімо, лосем, козулею, оленем — і певним грибом. Рослинна їжа проходить ферментацію в організмі цих копитних й створює умови саме для цього виду гриба. Потім на таких екскрементах виростають ті самі “цікаві” гриби.
Знання про запахову комунікацію тварин, яка відбувається зокрема за допомогою екскрементів, відкривають нові горизонти не лише для науковців, а й для ширшої аудиторії. Для зоологів, етологів (науковці, що вивчають поведінку тварин, – прим. ред.) та екологів це — цінне джерело інформації про поведінку, фізіологічний стан, дієту, соціальні взаємодії та територіальну поведінку тварин. Вивчаючи послід, можна безконтактно досліджувати популяції, моніторити здоров’я видів і навіть прогнозувати динаміку їх чисельності.
Ці знання допомагають також працівникам природоохоронних територій, рейнджерам, слідопитам, біологам у полі — адже мітки на стежках, каменях чи повалених деревах слугують своєрідними «записами в журналі», що дозволяють зрозуміти, хто, коли і чому перебував на цьому місці.
Для пересічних людей це є нагадуванням про те, що ми й самі є частиною тваринного світу, з нашими інстинктами, поведінковими шаблонами та потребою у власному просторі. Розуміння тваринних «мов» є шляхом до глибшого зв’язку з дикою природою, до уважного спостереження за нею та до співіснування без надмірного втручання.
Раніше ми розповідали про масову загибель косуль на Сумщині.
