«Потік. Останній кіт на Землі» – пригодницька анімаційна стрічка від латвійського режисера Ґінтса Зільбалодіса, яка підкорила серця глядачів і критиків на цьогорічному Каннському кінофестивалі. Фільм представили у категорії «Особливий погляд», він здобув три нагороди найпрестижнішого в світі фестивалю анімації в Ансі та є претендентом на «Оскар» як «Найкращий міжнародний фільм». Зільбалодіс вже отримав багато нагород за свій дебютний повний метр «Таємничий острів» 2019 року, тож і новий фільм виглядає багатообіцяючим. «Потік» з’явиться в українському прокаті з 21 листопада, але ми вже переглянули його та наполегливо радимо вам піти на це кіно.
Головна особливість фільму в тому, що він німий: тут немає діалогів персонажів чи голосу оповідача на фоні. Але насправді цій історії й не потрібні слова – і в цьому її сила та магія, які притягують до екрану. Візуально історія подекуди навіть дуже нагадує відеогру – вирізняється цікавий, навіть олдскульний стиль режисера. В результаті вийшла чуттєва і гарна історія, яка наче тонкими ниточками розворушує співпереживання і чуйність, які так важливо не притуплювати і не ігнорувати навіть у складні часи. Ба більше – молоді просто необхідно дивитися саме такі мовчазні, але щемливі розповіді з боку тварин, щоб відчути, яке крихке їхнє життя, і як виховувати в собі емпатію. Дуже відчувається, з яким трепетом автори зображують тут тварин до найменших їхніх повадок, що усмішка не сходить з обличчя. До речі, у Латвії фільм вже став одним із найпопулярніших вітчизняних фільмів країни, що надзвичайно тішить.
У своєму огляді ми не будемо заглиблюватись у деталі сюжету, тож тут не буде великих спойлерів.
Головним героєм постає чорний котик з бурштиновими очима, який живе у будиночку в лісі. На початку ми помічаємо навколо кілька великих дерев’яних статуй цього самого кота, турботливо вирізьблених його господарем, який кудись зник. Окрім діалогів, у фільмі також відсутні люди, а причина цього так і невідома. Тому «Потік» точно буде до смаку скептикам або просто поціновувачам сюжету, в якому всі люди зникають із планети і лишаються тільки тварини.
Але у цьому, здавалося би тепер мирному, світі раптом почався всесвітній потоп. Хтось з глядачів вбачає в цьому відсилку на великий потоп з Біблії, а дехто припускає, що це може бути наслідком зміни клімату.
Кіт намагається врятуватися, проте обставини змушують його змінити самотню стратегію виживання. І він приєднується до капібари на човні з вітрилом.
Такі різні, але обидва в пошуках прихистку вони починають звикати один до одного. А незабаром до них застрибує допитливий лемур. Тварини не наслідують поведінку людей, як в «Дикому роботі», а навпаки проявляють емоції у своїх природних манерах. При цьому тут максимально різні звірі, однак у кожного з них є свої навички і хист, якими вони можуть доповнювати одне одного і взаємно допомагати. Навіть пес, який раніше ганявся за котом, тепер, здається, щиро прагне дружити.
Але, як не крути, природа все одно бореться за виживання. Зграя хижих птахів-секретарів хоче спіймати кота, але один з них несподівано захищає чотирилапого, за що його карають і покидають напризволяще. Тож птах пливе разом зі своєю новою компанією, не намагаючись вполювати когось з них, як інші представники його виду. Це заворожує і добре ілюструє, як хижаки об’єднуються, і ті, хто раніше інстинктивно були ворогами, стають друзями.
З часом кожен знаходить своє місце на човні. Кіт, який є одинаком по своїй природі, вчиться ділитися їжею з іншими тваринами, заступається за них і прикипає серцем після втрати дому. Раніше він боявся засинати біля них – згодом кіт спить з усіма, трохи пригорнувшись бочком. З наляканого самітника він стає частиною цієї строкатої родини. Взагалі посил про дім, де тебе приймають і цінують, виразно простежується у фільмі. Протягом мандрівки героїв завжди супроводжує невеличка куля у мотузці з будинку кота. Її то викидають у воду, то повертають назад на човен, але вона все ж губиться у повені. Коли котик опиняється за бортом під час шторму – куля випливає перед ним, як рятівне коло, і саме на ній хвостику вдається вижити. Його рятує річ зі зруйнованої домівки, яка сама дивом змогла зберегтися.
Важливо, що змінюється не лише головний герой, а й інші: коли вередливий лемур нарешті знову серед решти лемурів, вони тільки дивляться в його люстерко, яке він так старанно захищав від необережних компаньйонів на човні. Він майже не зважає на кота, який жалісно мурчить, щоб той не покидав його. Адже, на відміну від дріб’язкових лемурів, коту не треба блискучі речі, а сам лемур. І тому примат все-таки повертається до нього, і разом вони поспішають на допомогу своїм друзям, навіть ризикуючи життям.
Наприкінці після багатьох випробувань тварини стають по-справжньому нерозлучними. Нова небезпека от-от може настати, але кіт, капібара, пес і лемур вдивляються на свої відображення у калюжі(а на початку історії кіт точнісінько так само глядів лише на себе), притиснувшись одне до одного та цим демонструють, яка глибока довіра вже сформувалась між ними. Нам не показують, що ж сталося з ними потім, та фільм сповнює надії, що принаймні разом вони точно зможуть вціліти.
Отож, якщо коротко описати «Потік. Останній кіт на Землі» – як маленький і магічний острівець спокою у вирі шалених останніх прем’єр. Це ще одна чудова історія про подорож, яка зближує таких несхожих героїв, та про сміливість, дружбу і повагу, яку варто би взяти за приклад людям. Хоч тут немає слів, сюжет не новаторський, але лаконічний, і події можна інтерпретувати по-різному і вкладати в них ближчий до вас сенс. Обов’язково сходіть на фільм, коли він буде у прокаті – ви не пошкодуєте.
