Не так давно у вересні вийшла нова надзвичайно душевна гра “Copycat” – дебютна робота австралійсько-української інді-студії Spoonful of Wonder. На перший погляд мила, але драматична історія про взаємини кішки та людини вже зібрала багато схвальних відгуків від геймерів. Ми не могли оминути її та хочемо поділитися враженнями від гри без спойлерів. Тому що в неї варто зіграти кожному, кому небайдужі теми адопції та відповідальності за тварин – і зараз ми пояснимо чому.
Copycat – це інді-гра, яка ідеально підходить для того, щоб затишно провести похмурий день. Це зворушлива і сповнена надій австралійська історія про зв’язок між людиною і домашньою твариною у всіх її проявах – опис у Steam.
Проте, як і буває в реальному житті, не завжди це історії лише про світло та гуманність.
«Сльози будуть литися тим більше, чим глибше ти впиваєшся кігтями», «Залишає вас із клубком у горлі», «Глибоке особисте дослідження людського досвіду приналежності, показане очима кота» – ось деякі з рецензій гравців, багатьох з яких історія емоційно дуже зачіпала. Але не лякайтесь, хардкору тут не буде.
Візуально гра може нагадати вже відому “Stray” – теж історію про котика, але в іншому, постапокаліптичному світі з роботами. Та все ж “Copycat” схожа на неї лише тим, що тут ми також граємо за чотирилапого, але оповідь наближена до наших реалій. Особливо вона відгукнеться тим, хто прихистив тварин або залучений до допомоги хвостикам.
“Люди обманюють і змушують думати, що ти особлива. А потім вони тебе лишають”.
Граємо ми від першої особи кішечки на ім’я Дон, яку ми маємо обрати серед шести інших у притулку. Можна грати за будь-яку з них, можливо тут навіть знайдеться схожа на вашого справжнього котика, якщо він у вас є.
Наша головна героїня – скептично налаштована киця, яка переконана, що їй не місце вдома, вона не домашня, а дика кішка.
І планує втекти з нової домівки, щойно випаде нагода. Але згодом у Дон закрадаються сумніви, коли вона зустрічає нову власницю Олів – самотню літню австралійку. Жінці явно треба підтримка, вона щиро хоче піклуватися про неї, незважаючи на свій вік.
Втім, Дон не розчулюється одразу. Недовірлива, волелюбна і вперта вона розмірковує як їй вибратися, мріючи про те, як тоді стане диким хижаком, як її великі родичі. Під час гри нас постійно будуть супроводжувати її думки, при чому не просто як тварини, а як особистості. І звісно, як справжні коти, ми можемо дряпати речі, кусатися, застрибувати на поверхні та полювати.
Все ж з часом взаємини Дон з Олів теплішають, а два розбиті серця допомагають одне одному. “Люди обманюють і змушують думати, що ти особлива. А потім вони тебе лишають”, — нагадує собі кішка, певно, навчена минулим гірким досвідом, після якого вона опинилась у притулку. І цей процес знайомства показали саме з боку тварини: як вона насторожена до нової людини, ляклива та потребує часу, щоб дослідити нову територію. Їм важливо дати простір й свободу для цього.
Натомість у Олів раніше вже була кішка, схожа на Дон, але зникла місяць тому. Олів знає, що нинішня тварина – не її попередня улюблениця, але відчайдушно хоче вдавати, що це так, переживаючи втрату киці. Та все було б не так кепсько, якби жінка могла турбуватися про нову Дон, але їй важко дати раду самій собі через хворобу. Направду в цьому і багатьох інших вчинках Олів проявляє себе безвідповідальним опікуном. Можливо, дається взнаки вік, можливо і самотня старість з хворобою, та все ж вона — не найкращий приклад як варто заводити тварин, хоч у жінка і є емпатія. Ще більше питань викликає хлопець з притулку, який погодився віддати їй кішку, попри те, що сам бачив, як жінці періодично стає зле.
Поступово Дон починає співчувати їй та навіть визнає, що жити в її будинку не так вже й погано. Однак коли Дон прагне стати частиною сім’ї, інша сторона сім’ї жінки не приймає її. Тому кішка вимушено покидає дім, переосмислюючи його значення для себе. Вона теж вже прив’язалась до літньої пані, й через розлуку в неї виникає внутрішній конфлікт.
Тварини – це не інструмент, щоб загоїти свої душевні рани
Дон вирушає в подорож міськими вулицями, парканами і дахами. Побачивши інших людей, тварин і подолавши купу небезпек, вона розуміє, яке ж воно – виживання поза домом. Її уявлення про себе стрімко змінюється. Після вуличних випробувань у неї з’являється сміливість, щоб прийняти любов та опіку, коли вона має змогу порівняти світ без них. Дон було складно, тому що вона ніколи не любила когось раніше. Але вона готова впустити нові відчуття в своє серце, аби тільки це було взаємно та її не покинули знову. Спокійний темп гри допомагає зануритися в її емоції.
Хоч гра зроблена доволі простенько, тут приємна графіка та ігролад, чуттєва музика. Також є невеличкі інтерактивні міні-ігри, які метафорично передають стан головної героїні.
Деякі рішення персонажів змушують сумніватися, чи варто опікуватися тваринами в їхніх життєвих обставинах. У грі дуже щемко показано, як кішка важко переживає ці невдалі дії – і це хороший привід вкотре задуматись про наслідки власних вчинків. Тварини – це не інструмент, щоб загоїти свої душевні рани. І, на жаль, навіть маючи добрі наміри, треба усвідомлювати свої можливості – чи справді ви зможете подбати про того, кого приручили?
Коли люди цього не усвідомлюють, вони лише завдають тварині нових ран, адже у них теж є характер.
Але принаймні хочеться вірити, що люди навчаться на своїх помилках. Гра намагається дати нам надію на це, проте іноді все-таки потрібно вміти відпускати, як би не боліло. Гадаю, багато хто і для себе переосмислить значення дому після цієї гри.
Дякуємо розробникам за змістовну історію та сподіваємося побачити більше проєктів, присвячених зв’язку людей і тварин. Адже ігри – потужний спосіб пробудити чуйність та донести цінність життя через ігровий досвід, особливо у молодого покоління.
