Вікторія Губарева — провідна екологічна журналістка України. Та відверто кажучи, рольова модель для команди URSA.MEDIA, бо так працювати з темою довкілля, як то робить Вікторія, вдається поки що мало кому. А ще у 2024 році Вікторія заснувала школу екологічної журналістики, яка готує медійників до роботи з екологічною тематикою. Участь у проєкті є безкоштовною, адже головна мета нашої героїні — допомогти якомога більшій кількості українських журналістів створювати якісні матеріали на довкіллєві теми. Ми запросили Віку стати героїнею нашого першого подкасту на YouTube – каналі URSA.MEDIA. Далі — текстовий формат нашої розмови.
Віка, як ти вважаєш, чому медіа мають говорити про захист довкілля?
Бо, по-перше, зараз ми знаходимось в кліматичній кризі. І, по-друге, як я помічаю, люди дуже-дуже сильно відірвані взагалі від довкілля.
І мало хто розуміє, що ми його частина. Тобто без природи навколо не буде нас. І коли ти живеш в місті, ти про це майже не задумуєшся.
Але ми все одно маємо цінувати це. І не тільки цінувати, а й зберігати навколо себе. Бо це те, що в першу чергу впливає на якість нашого життя, на наше здоров’я.
І у світі в більш цивілізованих країнах про захист природи заговорили давно. Ще у другій половині XIX століття, коли в США вирішили зробити перший національний природний парк. І врешті-решт це докотилося до території України. І, власне, тепер це важливо розвивати.
Оцю позицію про те, що у нас є природа, яку треба захистити. І якщо її не захистити, то її просто не стане через 10, 30, 50 років, бо люди будуть використовувати ці ресурси для себе. Це важливо донести до людей і показати їм, що ви можете із цим щось зробити.
Тобто не тільки хаяти, а розказувати їм і про рішення доступні.
Так, ти знаєш, я от помітила, що в кожному іноземному топовому виданні завжди є розділ “Земля або environment”, щось пов’язане з темою довкілля, Землі. В українських медіа я на жаль чомусь цього не спостерігаю… Хоча, безумовно є матеріали на тему захисту природи, проте немає структури, окремого напрямку.
Поступово з’являється такий напрямок. І в школі журналістики, яку я проводжу, до мене приходили журналісти, і деякі з них казали: от мені ця тема цікава. Тобто, можливо, розділи на сайтах ще не з’явились, але вже з’являються журналісти, які обирають займатись саме довкіллям.
Віка, є школи журналістики, а у вас школа екологічної журналістики. Навіщо екологічній журналістиці окрема школа? Що там такого вчать, що не вчать в звичайній школі журналістики?
Ну, ми не вчимо саме журналістиці.
У нас єдина лекція, яка по журналістиці, це журналістика рішень. Як виникла ідея цієї школи? Багато є дослідження, воно проводилось в Україні, яке говорить, що близько 76% журналістів не обирають теми про довкілля, тому що вони не знають, до кого звернутись. Вони не знають експертів, з якими можна готувати якісні матеріали.
І я це відчула на своєму досвіді, бо мене часто запитували, це прямо стало в якийсь період частим запитанням: “Порадь експерта по погоді”. І я кажу: “Ну ви хочете писати про погоду, пишіть в Гідромедцентр, знайдіть метеоролога якогось, або можете знайти кліматолога, бо він там теж щось може пояснити”.
І так, власне, з’явилась ідея зробити якийсь курс, де журналістів в класній атмосфері познайомлять, приведуть за ручку і покажуть: “Ось дивіться, ця людина відповідає за захист природних територій. Ця людина займається зоозахистом, ревайлдингом, наприклад. Ось ця людина, вона класно вміє співпрацювати з журналістами і вона теж з зоозахисної організації”.
І коли я ще писала заявку на цей проєкт, я подумала, що я вже знала, кого я покличу, бо в мене є там якісь улюблені організації, є улюблені експерти, деякі з них мої друзі, ми з ними там на різних проєктах співпрацюємо.
І я подумала, як класно буде, якщо я візьму цих людей і передам їх комусь ще, познайомлю з іншими журналістами, і потім не буде виникати питання, типу, порадьте мені експерта по погоді, або там порадьте мені експерта по лісу, наприклад, бо люди будуть знати, до кого звертатись.
Скільки вже людей пройшло через школу?
32 людини.
Від редакції: Дізнатися детальніше про школу екологічної журналістики рішень можна за цим посиланням.
Часто чую: “еко — це нудно”. Як говорити з аудиторією так, щоб достукатись до них, щоб включити їх, та щоб вони дочитали матеріал про екологію і захотіли ще?
Можна сказати, що це довкіллєва журналістика про все, не тільки екологічна. Можливо, комусь нудно, бо, не знаю, люди, коли бачать якісь там акції екологічних активістів, ті, що привертають увагу, дійсно, вони дивні, вони дивні для того, щоб привернути увагу, і люди так трошки, ну, може цуратися цього, вони не розуміють.
На мою думку, щоб в людях пробудити інтерес до природи, треба їм показати, що ви самі можете стати дослідниками.
Бо колись це спрацювало зі мною. Є такий рух Citizen Science – коли людина без освіти наукової, може долучатися і допомагати науковцям. Потрібно завантажити застосунок на свій телефон, наприклад, “Натураліст”, і ходити фотографувати види рослин, і це потрапляє в базу, у всесвітню базу, і потім науковці можуть дивитися: “ось тут зафіксували такий вид”,
Тобто, важливо зацікавити людей, показати, що вони можуть провести експеримент, щось зробити в своїй громаді, у себе вдома для того, щоб розв’язати якусь проблему. І поєднання ось цієї експериментальності, і поєднання принципів журналістики рішень, коли ти даєш call to action і показуєш, що є проблема, але її можливо вирішити, воно, мені здається, працює.
У нас нещодавно вийшла стаття студентки нашої школи про відновлення річок, про те, як чоловік самостійно з лопатою відновив річку. Відновив течію в річці.
І ця стаття за буквально перші пару днів зібрала майже 100 тисяч переглядів.
Віко, скажи, будь ласка, як змінилась екологічна журналістика у нас в країні з початком повномасштабного вторгнення? Я поясню, чому я питаю. Мені здається, що, в принципі, до 2022 року парадокс в тому, що з початком війни ми почали більше цікавитися захистом довкілля. Мені здається, це все через той екоцид, який робить Росія.
Мені здається, що цього стало більше. Знову ж таки, тому що я бачу журналістів, які займаються тільки цим.
Звісно, вони були і раніше, але зараз з’являються молоді, які зацікавлені і вони кажуть, що, ми хочемо саме про довкілля писати, ми хочемо про клімат. Те, що про ці теми говорять частіше, їх частіше піднімають, це факт.
Є конгрес IUCN ( Всесвітній конгрес охорони природи, — прим. ред). Він проводиться щороку. На цій події дають нагороду рейнджерам, тобто працівникам національних природних парків з усього світу.
Їх висувають на номінації і там обирають якусь кількість найкращих у світі. І це найпрестижніша премія, яка тільки може бути. І у 2023 році Національний природний парк Деснянсько-Старогутський, команда цього парку, отримала нагороду.
І про це мало хто написав. Я цю новину взагалі побачила у Фейсбуці, бо я перед цим писала про цей біосферний резерват, який там є ЮНЕСКО.
Ми зробили про це новину, але так, цього року нагороду отримала команда Тузлівських лиманів. Знову, тобто вже вдруге, це нереально круто, що вони це отримали. І про це написали всі, буквально всі.
Я дивилась церемонію нагородження ввечері, Та й думаю собі: зараз я доберу коментарі і вранці, годині об 11, в неділю ми випустимо матеріал про це. Я відкриваю вранці новини і бачу, що про це вже написали всі.
І моя розширена новина, вона втратила трошки актуальність, бо я вже не перша. І це круто насправді, бо два роки тому про це ніхто не говорив. Зараз про це всі написали і це показник.
Минулого року у виданні Кореспондент вийшов блог нібито від твого імені. (його створили невідомі особи, — прим. ред) вся суть якого зводилась до того, що Україна готується до того, що наші землі можуть відійти росіянам і планує вивести з ладу землі сільськогосподарського призначення. Щоб ворог не зміг отримувати з неї прибутки.
Чи є в тебе розуміння, хто то зробив, навіщо і як це було?
Мені з команди StopFake написала журналістка і спитала, чи маю я відношення взагалі до матеріалу, кидає посилання і пише, що в неї є кілька питань щодо документів.
Я одразу думаю: “Кореспондент?” Я ніколи з ними не співпрацювала з цим виданням, я їх навіть не читаю, не відкриваю. Я відкриваю цю новину, там моя фотографія, моє ім’я і просто якийсь винос мозку написаний.
Такий бред повний, про те, що якісь українські, неіснуючі, до речі, органи вирішили знищити, вивезти з ладу сільськогосподарські території і щось там ще, і поля, для того, щоб вони не дісталися росіянам, бо ці території будуть здавати Росії.
Ну, я бачу цей підроблений документ і думаю: “Боже”. І мене починає просто трясти від того, що я злюсь, і я не знаю, що мені робить. І я думаю, так, ну, я пишу одразу на роботі у всі чати, бо це підтримка у нас всередині команди неймовірна, пожалілась їм. І думаю, одразу треба написати в “Кореспондент”. Пишу їм. Бо номер у них не обслуговується. Пошта — мені ці листи потім назад повернулись.
Ми створили новину, написали, що це фальсифікація, звісно, на StopFake вийшла новина про те, що це фейк.
Кореспондент мені напряму так і не відповів. Вони відповіли в коментарі для “Детектор медіа”, що, мовляв, це подивились три людини, хоча ця новина була в топі, і вони одразу видалили, хоча вона висіла три дні.
Ми просто пізно про неї дізнались. Так. Це просто жах. Так, і, ну, я сподіваюся, дійсно, мало людей це побачити.
То було російське ІПСО?
Також в коментарі для “Детектор медіа”, “Кореспондент” сказали, що це було створено в розділі “Блоги”. Хоча звичайно це візуально від новини не відрізниш.
Ми одразу, я зв’язалась з адвокатами, і вони сказали, що вони візьмуть цю справу, будуть цим займатись.
Мені треба було зібрати ось таку купу документів, доказів про свою репутацію, коротше, все-все-все зібрати. Я спочатку була дуже войовничо налаштована, а потім подумала, ну, я витрачу купу часу на це, я витрачу на це гроші.
І що? Щоб просто побути їхньою занозою. Я лише вчора згадала про цю історію, подумала, що, мабуть, ти будеш питати про це. Знову трошки позлилася, але відпустила цю ситуацію.
Я вважаю, що потрібно сприймати як комплімент. Якщо відверто, тому що це означає такий рівень довіри до твого слова, до твоєї роботи.
Так, але зараз дійсно нам всім потрібно перш ніж довіряти слову, перевіряти це слово, хто його сказав, чи дійсно сказав, і все – таки інше, тому що реально багато ІПСО на цю тему.
Ми органічно перейшли до теми — війни з Росією. Чи є можливість в української сторони реально відстежувати стан довкілля на окупованих територіях?
Ні, коли писали про Асканію Нову, то, як я помітила, дуже обережно діляться інформацією люди які її мають, люди які там.
Ті, хто виїхав, наприклад, Віктор Шаповал, він може більше розказати, бо він же на підконтрольних територіях.
Ті, хто там, вони бояться цього. Тому ми не знаємо, що там на окупованих територіях. І поки не будуть проведені обстеження, ми й не дізнаємось.
Ми можемо тільки думати, що там є хімічне забруднення ґрунтів і водних ресурсів. Там є фізичне забруднення оцим залізяччям, технікою всім. Що там є дуже багато відходів руйнації, що там є замінування.
Що там, звісно, було знищено якесь біорізноманіття, але частина, можливо, відновилася там, де люди пішли й там, де їх немає.
Це все можна буде дізнатись, напевне, після вже деокупації. Можна спостерігати по супутникових знімках, і це роблять, наприклад, дивляться площі вигорілих територій.
Але, знову ж таки, це все приблизно. Треба приходити на місце і проводити натурні обстеження.
Я слідкую за публікаціями руху “Жовта стрічка”. От вони вчора, наприклад, дали новину, що річка Вільхівка у місті Луганськ, вона повністю знищена, тому що окупанти туди скидали каналізацію з Луганська, з п’яти районів. І я думаю, скільки таких ще річок, і скільки вони там понівечили всього. А що буде після деокупації? Скільки часу ми будемо все це відновлювати…
Так, відновлювати.
І, до речі, проблема відновлення, вона, навіть якщо в нас будуть ресурси на відновлення, навіть якщо в нас буде дуже багато грошей і можливостей на те, щоб все відновити, в нас все одно залишаються ризики. Ризик, наприклад, занадто швидкого відновлення, коли хочуть швиденько все відновити, отак от повернути, як було, і, значить, ми знову зацвітемо, зазеленіємо.
Але це неправильно.
Зі мною колега нещодавно поділився своїм матеріалом, Олексій Василюк, він природоохоронець. Якраз про зелене відновлення я для себе відкрила стільки нового.
Виявляється, що в країнах, які після збройних конфліктів, після воєн, куди вкладались інвестиції у відновлення, вони не відновили все так, як воно мало бути. Бо немає єдиної стратегії, немає якихось таких налаштованих кроків.
Щось десь зробили, якийсь класний пілотний проєкт, але воно не буде сталим. А нам потрібне стале відновлення. І для цього потрібна стратегія, яку мало б прописати Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів, якого немає.
Але у них на сайті (міністерство економіки, довкілля та сільського господарства, — прим.ред) все одно є брошура зеленого відновлення. І це зелене відновлення — це просто брошура про те, що нам треба будувати побільше вітроенергетики і сонячної енергетики.
А де ми її будемо будувати? Наприклад, полонина Руна. Це не можна назвати відновленням, бо знищили те, що є. І побудували там ці вітряки. Теж неправильно.
Зараз ти кажеш, брошура на сайті висить. Це все, я так розумію? Тобто це і вся наша стратегія відновлення?
Так, по суті це все.
Зелене відновлення — це як би те, що подається як реклама. Реклама для, можливо, якихось інвестицій. Але такої стратегії, якоїсь нормальної стратегії, яка мала бути, її немає. Це можуть бути якісь, знову ж таки, пілотні проєкти, локальні, але це не глобально.
Плюс ще один опосередкований вплив війни, який є на наше довкілля, це, власне, відмирання цього інституційного менеджменту природи.
Міністерство захисту довкілля ліквідовано. Тепер є одна структура яка має назву міністерство економіки, довкілля та сільського господарства. Тобто по суті, питаннями довкілля займається якийсь там тепер департамент. Такий собі розклад, у воюючій країні з понівеченою природою, територіями. Як сьогодні небайдужа спільнота може допомагати у збереженні та відновлені наших територій?
У нас дуже велику роботу виконують громадські організації, тобто, які створюють, які підказують, які створюють законопроєкти, які бойкотують, які розповідають суспільству про те, що оце рішення неправильне, цього не має бути.
Тобто, не колишнє міністерство, якого вже немає, а саме громадськість.
І що ми можемо зараз? Підтримувати їх, слухати, що вони говорять, читати їхні матеріали, читати матеріали екологічних журналістів, підписуватись на екологічні медіа.
І, власне, приймати в цьому активну участь, якщо там є якісь петиції.
Повне розмову з екологічною журналісткою Вікторією Губаревою дивіться на каналі URSA.MEDIA.
