“Змінила свою професію, бо закохалася у службову собаку” — так колишня журналістка Катерина Бєляєва відповідає на питання як життя завело її у поліцію. З тієї різкої зміни у професійній діяльності минуло 7 років і сьогодні Катерина не лише поліцейська кінологиня, а й фахівчиня з емоційної підтримки. Наша героїня разом зі своїми улюбленцями допомагає українським військовим та ветеранам пройти важкий шлях реабілітації. Катерина Бєляєва була першою в Україні, хто долучила до взаємодії з пацієнтами собак, які несли службу.
Сьогодні вона вже має власні програми та професійне бачення того, як має працювати емоційна підтримка пацієнтів із залученням собак, аби то було якісно. Катя вже написала книгу про це і зараз мотивує інших петперентів ставати частиною великої важливої справи — повертати до нормального життя тих, хто пережив страхіття війни. URSA.MEDIA поговорили з Катериною Бєляєвою напередодні запуску соціальної платформи “Компаньйони” — яка навчатиме песиків бути емоційною підтримкою для людей, що пережили важкий досвід війни.
Пані Катерино, Вас сміливо можна назвати піонером з напрямку емоційної підтримки. Але не всім зрозумілий термін “собака емоційної підтримки” тому почнімо з того, що означає “собака емоційної підтримки”?
Для мене собака емоційної підтримки – це собака, яка може зачепити емоційну сферу отримувача послуг в найтяжчий для нього момент. Тому що коли людина проходить реабілітацію, зачіпаються всі сфери – це і психологічна сфера, і фізична сфера, особливо фізична сфера, і навіть ментальна, інтелектуальна сфера. Адже під час вправ треба подумати, що зробити і як зробити, порахувати підходи й так далі.
Емоційна сфера залишається дуже хиткою, тому що людина не може прогнозувати результату, дуже часто вона не бачить тривалий час результату, вона спілкується з людьми, які знали її раніше іншою, і тепер змушена підлаштовуватися під їх очікування, під свої можливості, і це дуже дестабілізує емоційно. Тому головна задача собаки емоційної підтримки — стабілізувати людину емоційно. Ми не можемо супроводжувати людину в режимі 24 на 7, але я впевнена, що ми можемо дати за годину-півтори спілкування — емоційний поштовх, який триматиме людину до нашої наступної зустрічі.
Як поліцейська кінологиня почала займатися емоційною підтримкою?
У 2019 році мене як поліцейську кінологиню почали запрошувати в школи для проведення занять із дітьми різного віку. Ванда показувала свої службові навички, я розповідала про поліцейську кінологію.
І серед учнів цих шкіл, були діти психологів, що працювали з ветеранами АТО. Матері учнів були вражені тим, скільки емоцій викликала у їх дітей зустріч з собакою. Тому в них народилася ідея запросити собаку до групи підтримки ветеранів.
Так, мене і запросили долучитися до груп підтримки ветеранів АТО. Тоді це все ще було досить хаотично, не було налагодженої системи, ми слабо уявляли, що робимо. Ми просто були присутні при роботі терапевтичної групи. Собаки спілкувалися з ветеранами, собаки могли показати якісь трюки чи фокуси, або щось принести. Тоді ми й гадки не мали, що таке «каністерапія» чи «емоційна підтримка». Ми просто були присутні.
Коли дана практика вже трансформувалась в систему?
З 2022 року до нас почали звертатися адміністрації шпиталів для того, щоб ми з собаками відвідали їхні заклади і допомогли людям, які відновлюються. Допомогли емоційно — налаштуватися, стабілізувати свій стан. Адже саме емоційний стан впливає на швидкість відновлення. І от перший наш шпиталь, з яким ми почали працювати вже дуже системно, це був шпиталь у Старокостянтинові, це був військовий шпиталь.
Ми там пробули з собаками два тижні, проживали в палаті шпиталю. Працювали в режимі 24 на 7, тому що військові, які потрапляли в цей шпиталь, дуже погано спали, вони ходили і по ночах і вдень їм потрібна була підтримка. І от в такому режимі нон – стоп ми випробували себе, і нам все сподобалося, отримали неоцінений досвід. Цей досвід я оформила у звіти, які були прочитані і досліджені адміністрацією шпиталю.
І на підставі цих звітів ми сформували певну програму, яка дозволяє нам працювати вже більш системно і допомагати більш точково тим, хто потребує цієї допомоги. З того часу почалася наша робота в шпиталях.
Скільки виїздів до шпиталів вже у вашому досьє?
На сьогодні ми вже маємо понад 1000 виїздів до медичних закладів. Це різні пацієнти, це пацієнти з різними потребами. Це може бути і психологічна підтримка, і участь в фізіореабілітації, пряма участь в різних вправах, які допомагають людям розробляти руки, ноги, поперек, і допомагають покращити свій рух.
А як загалом реагують військові та ветерани?
Ветерани, так як і більшість людей — дуже різні. Є люди, які люблять собак, і коли вони бачать собак в шпиталі, то це посмішка на всі 32 зуби. Це дуже така гарна відкритість, це піднесений настрій. Але є люди, які не люблять собак, є люди, яким неприємно з тих чи інших причин знаходитися поряд із собакою, і відповідно ці люди до нас не підходять.
І ми з розумінням ставимося до будь-яких емоційних проявів. Комусь подобається, комусь не подобається. Але якось так трапляється, що до нас приходять тільки ті, хто відчуває піднесення поруч з собаками, і тому у нас в основному позитивний досвід, спілкування.
Розкажіть про своїх особистих вихованців?
Загалом у мене сім собак. Найстаршій моїй собаці зараз орієнтовно 14 чи 15 років. Я забрала її з притулку. Це була дуже важка собака, яка всього боялася, це була, ймовірно, дика собака, яка не була соціалізованою. І ми почали з нею працювати, і власне ця собака привела мене в кінологію. Ця собака, всупереч своєму характеру та долі, була багаторазовою учасницею змагань в Аджиліті (кінологічний вид спорту — прим. редакції), була призеркою Чемпіонатів України у своїй категорії, багато разів брала участь у змаганнях зі спортивного послугу, знає слідову роботу.
І от поступово ми так прийшли з нею в кінологію, ми почали цим займатися. І потім, коли я закохалася в службову собаку, в бельгійську вівчарку малінуа, мені вже було набагато легше та простіше працювати з цією собакою. І вже зі своєю службовою собакою я почала займатися емоційною підтримкою.
Пізніше я взяла іншу службову собаку, це кобель, який шукає зараз вибухівку, і я теж почала його долучати до емоційної підтримки. Потім з’явилася в мене Поля, далі Ася, Арес.
Чи всі собаки на вашу думку можуть бути емоційною підтримкою?
Я вважаю, що емоційна підтримка дозволяє дуже широкий спектр особистостей собак долучати до цієї роботи. Кожна собака, залежно від свого характеру, від своєї вдачі, від своїх навичок, знаходить місце в роботі, знаходить місце в цій зустрічі й приносить емоційне піднесення тим, хто з ними контактує.
З мого досвіду, який вже налічує кілька років, я вважаю, що будь-який собака, який не має агресії до людини, може долучатися до надання емоційної підтримки. Є собаки, які більш приязні, є собаки, які вміють трошки більше, є собаки, які почувають себе більш вільно в кабінетах, в залах шпиталів. Є собаки, яким трошки важче.
Якщо собаці, взагалі, важко з тим впоратися, то собака може бути допоміжною собакою, працювати разом з тими собаками, які отримують задоволення від такої роботи. З мого досвіду, собаки, які трошки соромилися працювати з людьми, з часом розкриваються, і теж залюбки працюють з людьми, і граються, і їдять, і виконують різні команди. Але треба дивитися, звісно, по собаці.
Як проходить звичайний день собаки емоційної підтримки?
Наш день починається з вигулу. Кожного ранку я вигулюю собак десь півтори години.
Потім ми збираємося, їдемо в шпиталь або на службу. Я несу чергування в режимі дві доби через чотири. Тобто, дві доби я перебуваю на кінологічному центрі, а чотири доби я можу присвячувати тому, що мені цікаво, що мені подобається.
І от якщо в мене вільний день, то я збираюся, їду в шпиталь. У нас практично кожного дня виїзди в шпиталь. Безпосередньо перед зустріччю я даю їм трошки навантаження, трішки прийомів слухняності й трюкового дресирування, щоб вони зібралися ментально, щоб вони трошки зрозуміли, де вони знаходяться. Перед зустріччю я одягаю їм спеціальну амуніцію. Це шлея і нашийник з ручкою.
Широка тактична шлея — це обов’язково, тому що малінуа дуже збудливі, і я цією шлеєю закриваю їм зони тіла, дотик до яких викликає надмірне збудження. Крім того, на шлеях розміщуються ідентифікаційні позначки, щоб люди в шпиталях, в медичних закладах бачили, звідки ці собаки, що ці собаки роблять, і що це не просто собаки, які прийшли з якоюсь невідомою людиною. Для собак одягання шлеї означає, що почалася робота.
Ми працюємо в шпиталі, після шпиталю повертаємося додому.
В приміщення, де ми записуємо інтерв’ю з Катериною Бєляєвою заходить військовий, який нині проходить реабілітацію після поранення. Наша героїня вітається та продовжує на прикладі Сергія пояснювати як працює емоційна підтримка.
Наш Сергійко прийшов. Сергій – пацієнт, який має дуже обмежений рух. В зв’язку з пораненням, він не має координації тіла, не може самостійно рухатися, він рухається тільки з допомогою. І коли людина опиняється в такій ситуації, то ми спостерігаємо дуже велике зниження мотивації до роботи. Тому що йому боляче, він не розуміє себе, він не розуміє свого тіла, він не розуміє, що відбувається. І собаки, в цьому випадку, допомагають йому мотивувати себе тут і зараз. Тому що дуже складно робити якісь вправи, коли ти робиш те, що в тебе раніше виходило добре, а зараз ти просто цього не можеш робити. Крім того, дуже обмежений діапазон вправ, які може Сергій робити. І ми підбираємо йому собак, які можуть з ним працювати. В нас дуже гарно працює чихуашка, вона з ним грається в перетягування.
Сергій намагається втримувати пальцями різні предмети за структурою, за обсягом. І чихуашечка в нас бореться з тими предметами, забирає в Сергія предмет і тренує його спроможність щось утримувати. На жаль, це одна з небагатьох вправ, які ми можемо запропонувати йому на сьогодні, тому що його арсенал рухів дуже обмежений.
Також пропонуємо вправи з кормом, пропонуємо вправи з м’ячиками. Але і сама присутність собак дуже допомагає Сергію і не лише Сергію, а і його родині, яка вже з ним багато місяців очікує на операцію та покращення.
Чи багато запитів на емоційну підтримку надходить до Вас сьогодні?
Коли ми починали працювати це було такою новинкою, і багато людей скептично ставилися до того, що собака прийде в медичний заклад і буде спілкуватися з людьми, тим паче з дітьми. Але сьогодні мій телефон розривається від дзвінків людей, які хочуть, щоб ми приїхали, які пропонують різні умови нашої роботи. Я розірватися не можу, тому підключаю інших людей, які чудово справляються з цією роботою. Більше того, мій досвід показує, що заняття емоційною підтримкою можуть бути потужним реабілітаційним моментом і для самих власників собак. Сьогодні кожен з нас переживає стрес і кожен сьогодні потребує якісної емоційної підтримки. І я глибоко переконана, що допомога іншим, можливість долучитися до великої справи — це як я вже сказала і терапія для себе особисто.
Якщо ми говоримо про створення національної програми з емоційної підтримки, то в якому форматі вона має бути?
Як на мене, то найбільш ідеальний формат — це співпраця провідника собаки з фахівцями з реабілітації. Тобто провідник собаки, як би він не хотів, не матиме тієї кваліфікації для прямої комунікації з пацієнтом, тому ідеальна формула — це собака – компаньйон свого провідника. Тобто собака слухає провідника, він для неї — острівець безпеки та зрозумілості. Провідник працює з фахівцем з реабілітації, а фахівець керує провідником. Провідник керує собакою.
Познайомте нас із цією неймовірною малючкою. Вона також бере участь у реабілітації?
Це Асінька. ЇЇ мені підкинули під автівку. Я колись їхала у справах, зупинилася на світлофорі, переді мною стояла інша автівка, і от коли загорілося зелене світло, з попередньої автівки вилетіла сумка на узбіччя і автівка поїхала. Слава Богу, за мною не було інших автівок, я спинилася, думала, може там щось цікаве викинули, відкрила сумку, а там була маленька Ася.
І от я її забрала до себе, почала обдзвони різних притулків, але Ася на той момент була цуценям, їй було місяців два з половиною, може три. І для притулків це дуже велика проблема, тому що інфекції, тому що немає місць, тому що немає можливості утримати маленьких собачок.
Мої знайомі дівчата чесно казали, що це 50 на 50, виживе не виживе. І от так ми подзвонили, в один притулок нам відмовили, в інший нам відмовили. І я думаю, хай росте в мене, хай живе.
І от так вона прижилася в мене. Вона вважає себе малінуа, бо вона вирощена бельгійськими вівчарками. Я без Асіньки не уявляю свого існування тепер.
В реабілітаційні центри Асінька почала виїжджати десь з шести місяців, на сьогодні їй півтора рочки й вона впевнено наздоганяє великих собак за кількістю виїздів. ЇЇ особливість у тому, що вона не дуже комунікабельна собака, але якщо пацієнту вдається із нею налагодити контакт – то це стає додатковим стимулом та успіхом.
Виклики які постають перед вами як перед фахівцем з емоційної підтримки?
Не нашкодь — ось це головний виклик в емоційній підтримці. Не лізти в психологію, в інші глибинні сфери. Якщо я бачу, що людина хоче виговоритися, починає говорити про наболіле, я намагаюся переводити цю тему на собак.
Тому що дуже важливо не розбурхати людину, яка працює з собаками, дуже важливо не залишити пацієнта в розібраному стані. Щоб його потім не збирали фахівці медичного закладу, тому що я приїхала і поїхала, а потім ця людина переходить під опіку фахівців медичного закладу і вони будуть мати певні проблеми.
Тому те, що я приходжу, те, що я розмовляю, всі мої дії, всі мої розмови, всі мої діалоги, вони спрямовані виключно на собак, на їх поведінку, на їх підготовку, на те, що ми з ними робимо, на те, як правильно з ними працювати і так далі. Дуже важливо не прив’язувати людину до своєї собаки, тому що бувають випадки, коли людина прив’язується до собаки і потім розрив із собакою дуже болісно сприймається самою людиною.
І отут якраз дуже допомагає те, що я вибудовую чіткі кордони: собака – це мій помічник, я — помічник фахівця реабілітації, а фахівець реабілітації через мене,через собаку працює з певним отримувачем послуг.
З якими випадками та пацієнтами найскладніше працювати?
Це часто буває з людьми, які втратили кінцівку, які втратили зір, які втратили якусь таку спроможність, яка в них була раніше, і я, боюсь, що намагаючись допомогти, я можу їх якось принизити, можу їх якось образити. І коли трапляється така ситуація, то я чесно кажу, що от в мене немає досвіду спілкування, я пройшла допомогти, люди радо відгукаються і радо мені показують і підказують, що треба робити, як треба казати, і як треба їм допомогти, щоб їм це було комфортно, і щоб це не зачіпало їхню гідність.
Від редакції: громадська організація U-Hearts оголосила “збір компаньйонів” – для запуску першого пілоту програми емоційної підтримки. Мета — 500 000 гривень. Зробити донат можна за цим посиланням.
Відеоформат інтерв’ю з Катериною Беляєвою дивіться на нашому Youtube – каналі.
