33 – річний ветеран ЗСУ – Василь Величко не приховує, що спілкування з тваринами він завжди любив більше, ніж з людьми. Тому після повернення з фронту, хлопець намагався знайти таку роботу, яка б не передбачала активної комунікації. Так, Василь певний час попрацював кур’єром, а потім натрапив на відкриту вакансію доглядальника у Львівському комунальному підприємстві “ЛЕВ” та подав своє резюме. Піклування про тварин у центрі тимчасового перебування стало для хлопця моральною підтримкою та можливістю знайти трохи спокою, після пережитих жахіть війни. Один з підопічних хвостиків, так прикипів до свого доглядальника, що Василь прийняв рішення про адопцію рудого Максимуса.
Кажуть, що коли ти дбаєш про інших, всесвіт дбає про тебе. Восени 2025 року компанія “Kormotech” запросила Василя з Максимусом взяти участь у показі бренду інтелектуальної моди JULIYA KROS, і от нещодавно Величко став амбасадором соціального проєкту “Компаньйони”, який навчатиме песиків бути емоційною підтримкою для ветеранів та всіх хто пережив тяжкий досвід війни.
Василь, ледь не щодня в медіа з’являються нові історії порятунку тварин військовими. Ми неймовірно вдячні наших захисникам. Хлопці самі в тяжких умовах, але й про хвостів не забувають. А розкажіть, як ви дбали про тварин на фронті?
Ми з побратимами завжди допомагали тваринам. Бо вони страждають як і люди. Пам’ятаю було дві собачки, одна підірвалась на розтяжці і відразу загинула, інша — вижила, але хвіст висів на шкурі, пес дуже мучився. То ми два дні шукали, хто ж наважиться відрубати собаці хвоста. Не кожен навіть військовий згоден на таку дію… Обкололи бідолаху льодокаїном, зробили те що мали. Пес після цього нам вже не дуже довіряв, зубки скалив, але їсти приходив. У нас під опікою було 5 собак, ще 4 приходили зі сторони ворога…Був один пес у нас, улюбленець всіх побратимів, то коли він зник, ми ходили шукали його і вдень і вночі всі разом кілька днів, переживали чи повернеться. Людям важко на війні, а тваринам ще важче. Для мене не зрозуміло, як то їсти та не поділитися, коли вони такі безпорадні, не можуть себе захистити, як то, ховатися від обстрілів та не пустити їх в укриття?
Чи є безпритульні тварини на фронті, певною розрадою, емоційною підтримкою для військових?
Безумовно є. Перше, що хочу додати, собаки раніше за людей відчувають небезпеку, що буде обстріл, вони першими біжать в бліндаж, попереджають нас. На фронті морально дуже важко. Буває сидиш, і сумно тобі так, і додому хочеться, а собака підбіжить, ти її почухаєш за вухом, або вона смішне щось вичудить і розумієш, о ти вже відволікся. І вже тобі трішки та й легше стало. Тварини на фронті допомагають тримати потрібний настрій. Це морально-психологічна підтримка для військових, бо вони розуміють нас як ніхто інший. Ми в одному човні там.
Любов до тварин з’явилась після того, як ви стали військовим?
Ні, я завжди любив тварин. Скільки себе пам’ятаю з самого дитинства. Я жив у селі тож у нас завжди були песики та котики в дворі. Я про них піклувався, любив з ними проводити час. У моєї тітки була собака, яку всі боялися, а я не боюсь собак взагалі, знаходжу з ними спільну мову реально краще ніж людьми, то ж з нею гуляв тільки я.
Ви втратили руку на війні. Пройшли реабілітацію, повернулись до мирного життя, трохи попрацювали кур’єром, а потім перейшли на посаду доглядальника за тваринами в КП “ЛЕВ”. Чому вирішили обрати для себе роботу з тваринами?
Наразі я не працюю в КП “ЛЕВ”, мені потрібно відпочити і набратися сил. Це таке уточнення. А чому я обрав для себе напрям роботи з тваринами? Тому що мені завжди було цікаво зрозуміти собак. Чому в одного песика така реакція на людей та навколишній світ, а в іншого зовсім протилежна? Що формує характер собаки та її ставлення до людей? Я люблю працювати з тяжкими песиками, намагатися їх зрозуміти та навчити довірі. Мені дуже подобається їм допомагати. Ви знаєте, у нас був один агресивний пес в притулку, він нікому не довіряв, проте все ж ми змогли знайти до нього підхід, повернули довіру, і наразі його усиновила чудова родина. Не люблю, коли на тварин ставлять клеймо: “от це злий пес, йому вже нічого не допоможе”. Ні, це не правильно, не буває злих собак, всі тварини добрі, просто можуть бути поламані життям, як і люди і їм потрібно допомогти знайти себе. Всі вони заслуговують на шанс.
Василь, коли в житті людини з’являється тварина її життя змінюється. Які зміни ви спостерігаєте в собі після появи Максимуса?
Кажуть, що всі петперенти завжди жаліють лише про одне, що не наважились на адопцію собаки раніше. От і я, якщо чесно, не уявляю, тепер свого життя без Максимуса. Щось робив, десь ходив, якось жив.
З’явився він і життя ніби розмалювали фарбами. З’явився стимул, захотілося жити.
Я провів достатньо часу на війні, багато чого пережив, то ж звичайно у мене є симптоми ПТСР ( посттравматичний стресовий розлад, — прим. редакції), є і тривожність, і певні проблеми з агресією, але з появою Максимуса, цього стало в рази менше.
Я вже не відчуваю такого хвилювання, став спокійнішим. А ще — набагато відповідальнішим та зібранішим. Ти вже не можеш жити як раніше, є розпорядок дня, потрібно і погуляти з ним, і нагодувати, і гроші заробити.
Тобі вже є заради кого старатися, рухатися вперед. Ну і як бонусом, моє фізичне здоров’я теж покращилося. Бо яка б не була погода за вікном, а мусиш йти на повітря та гуляти з Максимусом. Вже на дивані в депресії не полежиш. Собака — це рух, це життя.
Собаки дуже відчувають наш емоційний стан. Якщо ми засмучені чи ми щасливі. І залежно від цього вони також поводять себе по різному, як у вас відчувається цей зв’язок?
Максимус — дорослий врівноважений собака, цікавий як особистість. Але його поведінка дуже залежить від мого настрою. Якщо він бачить, що у мене поганий настрій, що я засмучений, то все — він моментально це зчитує, голову кладе на коліна, мовляв, я все розумію, я поряд. Або ж штурхає носом, типу давай, не сумуй, все буде добре. Ніби підбадьорює. А якщо я в гарному настрої, то і він вже носиться щасливий, стрибає, ганяє, на місці не сидить. А ще він дуже переживає, коли я гладжу інших собак. Ревнує.
Чому з поміж сотні собак в притулку, ви обрали саме його?
Скажу чесно, я його навіть не обирав, то обрав він мене. Я давав Максимуса волонтерам, щоб вони з ним гуляли, а він не хотів йди з ними, тікав з майданчика і прибігав до мене. Я зрозумів, що треба його забирати. Тож почав облаштовувати вольєр у себе у дворі. Він довго чекав, бідолаха, але дочекався.
Василь, ви поділилися такими дивовижними подробицями того, як турбота про Максимуса допомагає вам справитися із симптомами ПТСР, то може кожному ветерану по собаці?
На мою думку, так. Собаки дійсно допомагають справитися з симптомами ПТСР і військовим і цивільним. Вони чудові психологи та сильна емоційна підтримка. Я навіть своїм побратимам кажу: “візьми собаку з притулку, тобі стане легше, або ж хоча би приходь в притулок, проводь з ними час, ти побачиш, як тобі стане легше”.
Василь, про що ви мрієте?
Мрію, щоб нарешті закінчилася війна і перестали гинути люди та тварини. А ще, щоб люди стали добрішими до тварин, Бо з хорошого шанобливого ставлення до братів наших менших починається й повага один до одного. А ще хочу, щоб кожен собака знайшов свою людину.
Ви є амбасадором проєкту “Компаньйони” від громадської організації U-Hearts та ЛКП “ЛЕВ”. Розкажіть, детальніше про нього.
Компаньйони — це проєкт емоційної підтримки ветеранів та людей, що пережили жахливий досвід війни. Ініціатива навчатиме песиків і їх людей (провідників) бути підтримкою для людей. Тварини спільно зі своїми провідниками працюватимуть із симптомами ПТСР, відновлюватимуть психологічний та емоційний стан. Натомість ветерани будуть дарувати собакам своє піклування та тепло. Я дуже вірю, що “Компаньйони” покращить життя багатьох людей та тварин. Наголошу, що в рамках проєкту навчатимуть абсолютно різних собак, порода тут немає ніякого значення. Я думаю ця ініціатива змінить ставлення людей до тварин, та покаже справжню цінність песиків у нашому житті.
Вас запросили стати частиною проєкту “Компаньйони” після того, як ви влаштувалися доглядальником в ЛКП “ЛЕВ”?
Насправді мене привело до “Компаньйонів” знайомство з компанією “Kormotech”. Бо після того, як я взяв з притулку Максимуса, “Kormotech” вирішили мене підтримати та запросили взяти участь в благодійному показі колекції дизайнерки JULIYA KROS.
А потім почали надавати підтримку у вигляді кормів для Максимуса. Для мене така увага від українського бізнесу дуже цінна.
Тому що коли ти повертаєшся з фронту — ти окутий увагою ЗМІ, брендів різних, тобі стараються допомогти, підтримати. А потім ажіотаж навколо тебе згасає і ти залишаєшся один на один. “Kormotech” перетворили підтримку ветеранів на таку правильну свідому рутину. І я дякую їм за це.
Від редакції: громадська організація U-Hearts оголосила “збір компаньйонів” – для запуску першого пілоту програми емоційної підтримки. Мета — 500 000 гривень. Зробити донат можна за цим посиланням.
Переглянути відеоверсію інтерв’ю можна на нашому ютуб каналі.
