Нещодавно URSA.MEDIA завітала до пекарні «Good Bread». Тут розвиваються та випікають хліб люди з ментальною інвалідністю. Засновник «Good Bread» – Владислав Малащенко. У 2021 році він увійшов до списку Forbes 30 до 30. Владислав пройшов усі камені соціального підприємництва та продовжує будувати свідомий бізнес в Україні. Він перетворив свою пекарню у справжнісінький хаб, – «Bread Hub», де людина з ментальною інвалідністю має не чотири стіни кімнати, а цілих чотири поверхи.
Bread Hub – місце творчої реалізації митців з ментальною інвалідністю. Тут є художня студія та куратори. Владислав от уже 7 років робить усе, аби його робоча родина почувалася гідно та мала простір для самовираження і розвитку. А від початку повномасштабного вторгнення пекарня виготовляє та передає безкоштовний хліб у прифронтові міста країни.
Знаєте, що вирізняє вихованців «Bread Hub» від середньостатистичної більшості? Вони вміють бути щасливими. Вони щодня виборюють своє щастя і навчилися бачити його в усьому, що їх оточує. Вони радіють будь-якому своєму досягненню та цінують можливість бути потрібними: «Це я сам намалював! Сам придумав!» – скаже художник з психоневрологічного інтернату Андрій, його життя було закуте спершу у дитбудинок, а далі в спеціалізований заклад. «Я дуже радий, що нарешті взявся за голову і розвиваюсь!» – скаже Сергій Тітов, один з перших пекарів Владислава, хлопець нещодавно повернувся до роботи після 5-ти років поневірянь.
Цей репортаж про яскравий приклад свідомого бізнесу і про силу людської особистості. Про її природну потребу зростати і розвиватися. Конкретно нашим героям зростати допомагає хліб. Вони щодня працюють у пекарні, готують благодійні обіди та займаються мистецтвом.
Для людей з ментальною інвалідністю важливо переживати ритми свят. Ритм лікує
Мене звати Влад Малащенко, я засновник пекарні «Good Bread». Сьогодні у нас свято Нового року та Різдва. Щороку у цей період вже за традицією до нас приїздить театральне дійство – Вертеп. І щороку нас стає все більше. Ми намагаємося переживати Різдво через виставу і щороку ми граємо у таємного Санту, де кожен комусь може щось подарувати від себе. Загалом для людей з інвалідністю, як і для всіх людей, важливо переживати ритми свят. Бачити, як змінюється сезонність. Коли у них Новий рік, коли зима, коли листя падає, коли дерева розквітають… Ми намагаємось робити це все разом для того, аби вони усі жили в ритмі, бо саме ритм лікує. Наш «Bread Hub» – це 4-поверхова будівля, де на кожному поверсі створені різні проєкти для людей з ментальною інвалідністю. На 4 поверсі у нас буде лекторій, школа соціального терапевта, людина, яка працюватиме з людьми, що мають ментальну інвалідність, а також дві кімнати підтриманого проживання, де разом із супроводом зможуть жити люди з ментальною інвалідністю. Ми його будуємо майже рік. Це дуже великий і дуже дорогий проєкт, але ми сподіваємося, що це зробимо!
У нас немає людей «з особливостями». Це люди, які хочуть працювати. Люди, яких нікуди не беруть
На вході до пекарні нас зустрічає керуюча виробництвом Галина:
«Ми тут майже з 7 ранку! Сьогоднішній випечений хлібчик йде на Донеччину. Там вже чекають на нього. І треба його сьогодні і відгрузити. У нас працює фактично 90% людей з інвалідністю. І це єдине підприємство в Україні, яке надає їм соціальну допомогу, захищає їх гідність і дає право на життя і демонструє що вони такі як і всі. У нас немає людей «з особливостями». Це люди, які хочуть працювати. Люди, яких нікуди не беруть. А ми їх приймаємо, розвиваємо. Деяких ми вчимо читати, рахувати, орієнтуватися за годинником.
Он у Сірьожки синдром Дауна, він з нами уже третій місяць. Він у нас такі котлети робить, що ого-го! Різниця з тим, яким він до нас прийшов, колосальна. І це всього третій місяць! У нас розроблена схема допомоги людям, аби вони могли адаптуватися. Вони у нас самі ходять на роботу, самі їздять з роботи. На початках їх приводили мами. Я кажу: «Стоп! А чого? Давайте знайдемо та розробимо маршрут! І у нас є люди з особливостями, які займаються супроводом інших таких же людей і звітують а-ля: «Усе, я Костю посадив в тролейбус, усе чітко…» А далі ми знаємо, що Костю зустріне мама і все буде добре.
Я тут працюю от уже 4 роки. За освітою я інженер-технолог, була директоркою ресторану, працювала 10 років у коледжі, певно, саме це дало мені змогу працювати з людьми. Спершу я не знала, куди прийшла та з ким буду працювати, а тепер я дуже рада, що сюди потрапила. Це дуже гарне та спокійне місце. Тут дуже гарна енергетика.
Тут я показую і розповідаю людям, що та як робити. Я навчилася їх розуміти, з ними розмовляти. Для мене величезна нагорода, що вони дійсно відповідають любов’ю і добротою. Я ними пишаюсь. Це мої підопічні і я з гордістю можу сказати, що це люди не з особливостями, а люди рівні з нами.
Позитив, гумор, дисципліна, ритм і режим! Не буде дисципліни – не буде результату! Кожен день у нас йдуть уроки. Ми вчимося у хлопців та дівчат, а вони вчаться у нас. Кожен день приходити на роботу і бачити їхній розвиток – це мотивація. Приходимо і думаю: «не забула», «не забув!» Він ще більше виріс, він вже може катати булки, самостійно класти хліб у пакетики, може щось сказати!
Раніше у мене так було: 7-8 місяців працюю з людиною і тільки потім йдуть механізми, що вона починає щось розуміти. Ми розробили таку програму, яка дозволяє з ними спілкувалися. Це про добро, про любов, про працю руками, про позитив. І найголовніше, що вони куштують той хліб, який зробили своїми руками, він для них найсмачніший.
А це Сергійко, ходи до мене! Сергій у нас вже третій місяць, він дуже тихо розмовляє, але відповідає на усі питання. Він у мене булки катає, хліб фасує, на кулінарії допомагає теж, котлети сам завертає, панірує! – До пані Галини підходить сором’язливий молодий хлопець із синдромом Дауна – Сергій. Він у пекарні не так давно, але вже вміє чимало. На камеру Сергій говорить зовсім тихенько, майже мовчить. Але, на подив усіх, вже ввечері, на святі Вертепу Сергій дзвінко заговорить та навіть видасть кумедний жарт.
Постійно бути на одному і тому ж місці людині не цікаво. Тож ми змінюємо позиції. То на тісто, то на фасовку, то на приготування їжі. І далі поступово ми бачимо, як людина соціалізується, підіймається, починає розмовляти.
Це Михайло – він старожил пекарні, працює з нами 7 років. Міша виріс від кур’єра до головного пекаря. Я думаю він сам розповість, на яких процесах він вже стояв і чого досяг.
Міша поступово починає розповідати про увесь свій шлях у пекарні та про те, як поетапно освоював усі процеси. Працювати з хлібом йому дуже подобається. Міша каже – тісто усе відчуває, воно як живий організм, тому до нього потрібен уважний і турботливий підхід. Міша захоплюється аніме та дуже мріє побачити Японію:
– Спочатку у мене трохи не виходило формувати тісто, але мені Галина показала і я старався з добрими намірами все робити і потім почало виходити. Далі я дивився на хліб. Мені дуже подобалось бачити, як він росте. І після цього всього мені вже довірили пічки. Я почав випікати і дивитись, щоб хліб не згорів та де його навпаки треба ще допекти. Щоб він був гарний, глянцевий! Буває інколи, коли людей не вистачає, я допомагаю розвозити хліб по Києву. Я хочу поїхати в Японію! Мене приваблює їхня культура, їхня природа, як вони роблять усе на майбутнє. Ще ніде такого немає, а у них воно є. Мені подобається їхній транспорт, особливо поїзди. Вони дуже швидко їздять і розмальовані аніме. Дуже мені це подобається… ну і дівчата!
Галина підводить до нас ще одного свого вихованця:
А це наш Володя! Він прийшов до пекарні рік тому і почав напрочуд швидко розвиватися. Галина каже, враження, ніби Володя закінчив профільне училище. Все вміє, усе рахує. Більше того, ще й допомагає іншим хлопцям та дівчатам, навчає їх, підказує, консультує.
– Я тут можна сказати рік, у нас зараз обідня перерва, але нічого, я почекаю. Тут хто перший прийшов, останній і їсть! – Сміється. Спершу Володя був помічником пекаря, а на момент запису матеріалу от вже як два тижні головний пекар, – Працюю з печами, допомагаю носити, грузити і пакувати хліб у ящики. Я буває малюю, ліплю фігурки з пластиліну, це розслабляє руки. Ми у колективі дружимо, спілкуємось коли є час. Я також підказую іншим, що та як робити. Робимо, що можемо – хліб, кекси, печиво. Розвозимо все це.
Через декілька хвилин після розмови з Володею, до нас тихенько підходить Галина:
Володя взагалі у мене мовчун, я сама сьогодні здивувалася і зраділа, що заговорив з Вами! Підійшла до нього і сказала: Володю, раніше ти ж навіть камери боявся, тікав від неї!
Звісно, якби не війна, було би значно легше розкривати потенціал багатьох хлопців та дівчат. А так ще є страхи. Страхи повітряних тривог, блекаутів, страхи ракетних атак… А ми працюємо. Ми працюємо і будемо випікати цей хліб і відправляти людям, які його потребують!
Тісто ж як живий організм! Воно відчуває людину, яка з ним працює!
Головна пекарка «Good Bread» Наталія проводить екскурсію виробництвом, паралельно знайомимось та спілкуємось з хлопцями і дівчатами:
Тут у нас на стіні дошка, на якій написані усі наші замовлення. Куди і скільки хлібчика ми маємо виготовляти кожного дня. Починаючи з понеділка і закінчуючи п’ятницею. На сьогодні у нас стоїть завдання відгрузити 43 коробки хліба на Донецький напрямок. Учора ми випікали та відправляли людям хліб на Краматорськ і Чаус. Тут у нас випікається хлібчик, а тут охолоджується, потім у ящички все складається та переноситься на зону фасування.
Хлопці та дівчата тут працюють самостійно. Звісно, під наглядом супроводжуючого. Але процес фасування хлібу вони тримають самі і все тут роблять як потрібно.
На цій зоні ми формуємо хліб у тістомісі. Це тістомісильна машина. Щодня наші хлопці завантажують у неї 66 кілограмів борошна. Далі до нього додається рослинна олійка, сіль, дріжджі та цукор і тут відбувається уся ця магія. Але перед тим, як замісити тісто, у нас проходить процес просіювання. 90% нашої роботи – це праця руками.
Процес просіювання муки як ніхто добре освоїв Пилип, Наталія знайомить нас з хлопцем:
Ось Пилипчик! Він працює на просіювальній машині і не лише. Пилипчик вміє формувати і замішувати тісто.
– Мені усе подобається! – коротко та усміхнено відповідає Пилип. Далі продовжує Наталія:
Під час процесу просіювання у нас борошно наповнюється киснем. І це нам дає змогу отримувати гарне та пишне тісто. Далі тісто замішується у діжі, звідти його на стіл перекладають хлопці. Спеціальними шпательками ми тісто нарізаємо. Нарізають у нас всі, хто вміє рахувати та розділяє цифри.
Уся наша робота відбувається в ігровій формі, аби не перевантажувати хлопців та дівчат. Нам потрібно їх чимось заохочувати і у вигляді гри ми ось так з ними працюємо. У нас більшість хлопців та дівчат – універсальні, стараються опановувати усі процеси. Вони вміють борошно просіяти, зробити заміс, підготуватись до замісу, зробити сухий заміс. Потім тут же розділити тісто та наформувати.
А це Андрюша! Він працює на розстоїчках. Андрюша у нас вже справжнісінький професіонал. Він, як і всі вміє працювати на різних процесах. – Андрій говорив з нами очима і брався до роботи далі. Але якби міг, голосно розказав би про себе та свої мрії.
– Це наша Наталочка! – увага падає на молоду жваву дівчину із синдромом Дауна, яка розкладає на деки свіжовипечений гарячий хліб.
На цій позиції вони у нас усі в рукавичках, щоб не було опіків. Працюють по дві людини.
Вони зі столу викладають хліб на стійки, де він буде охолоджуватись. І тільки після того, як він буде охолоджений, він піде на зону фасування. У нас тут ціла команда. Усе це цілковито командна робота. Усі наші хлопці та дівчата слухняні, тому у нас з цим проблем немає. Усі одне одному допомагають. Навіть якщо на якомусь процесі є вільні люди, вони завжди прийдуть на допомогу одне одному. У нас велика команда, ніхто над ними не стоїть, вони самі собі як бджілки трудяться, у них все злагоджено. Звісно, це велика робота і над цим ми праюємо кожен день.
А це наша Катруся, вона справжній кондитер! Вміє виготовляти печиво, робить кексики, вона у нас велика молодець! – Далі продовжує сама Катерина:
– У квітні буде 5 років, відколи я тут. Чому ж я люблю таке, бо я вдома дуже часто щось роблю руками. Я мрію про те, щоб скоріше настала наша перемога! Колектив наш дуже дружній, ми ніколи не сваримось. Не люблю сваритись, стараюсь бути теж дружньою дуже. Сварка ніколи до добра не доводить, а тільки руйнує і приносить негатив.
Мені дуже подобається тут працювати! Я люблю замішувати усі інгредієнти і бачити, як вони перетворюються на тісто. Тісто ж як живий організм! Воно відчуває людину, яка з ним працює, тому на роботі негатив нам точно не потрібен! – трішки сором’язливо говорить Катя, – бо тісто це відчуває і не вийде тоді печиво чи кекс, чи навіть хліб випекти.
– Це Мішутка! Він вже розповідав про себе. Міша у нас уже більше 5 років працює на пічках і загалом у пекарні більше 7 років. Зараз ви можете бачити як цей хлібчик виходить з печі. Міша починав з кур’єра, а потім поступово зростав. Зараз у нього найвідповідальніша зона. Тому що хлібчик потрібно вчасно поставити і вчасно витягнути з печей, аби була така краса та смакота. Ви можете бачити, як усі гуртом як бджілки трудяться, у пакетики складають хлібчик і складають в коробочки. Усе чітко пораховано. Ведеться окремий блокнотик, де вони пишуть номер коробочки, кількість хлібчика і дату, коли він виготовлений.
А ось і Тарас! Він про себе розкаже. Тарас у нас відповідальний за зону фасування.
– Мені тут подобається! -, каже Тарас, – Сам я проживаю у психоневрологічному інтернаті. Тут працюю вже приблизно 6 років. Ми випікаємо хліб та розвозимо його на прифронтові території. Він роздається безкоштовно. Тут я маю змогу соціалізуватися і гадаю, що все у мене буде добре. Ще я малюю картини пастеллю та маслом. Я мрію малювати ще більше картин!
Вони усе відчувають, з ними треба спілкуватися на рівні
Окрім випічки «Good Bread» виготовляє благодійні обіди. Щовівторка Хаб передає по 110 благодійних обідів тим, хто того потребує, а також щодня возить в Храм по 33 обіди для безпритульних. Безпритульні приходять туди і вечеряють обідами, які приготували хлопці та дівчата з «Good Bread». Пекарня готує та роздає близько 270 обідів щотижня. Так, це не багато, але системно. Ці обіди можливі завдяки донатам небайдужих. Для самих хлопців і дівчат ці обіди також дуже важливі. Вони розуміють для кого це готують. Двоє з хлопців щодня після роботи у пекарні беруть рюкзачки і відвозять обіди до храму. Команда завжди обідає разом і раз по раз хтось міркує: «Ой, який у нас смачний обід! Сьогодні так смачно поїдять і ці люди!» Тобто, вони це все розуміють, їм це все подобається, для них це важливо.
Галина продовжує далі: А це наша керуюча приготуванням обідів – Ольга та її помічники – двійнята Толя і Льоша!
– Мене звати Ольга, я з Часового Яру, у 2022 році переїхала до Києва разом з родиною. Тут живу та працюю, на Донеччині у нас нічого не залишилося.
Тут разом з хлопцями та дівчатами я щодня готую обіди для безхатьків. Вони дуже допомагають, навчились робити навіть полуфабрикати, биточки, котлети, гречаники… З усіма хлопцями та дівчатами дуже приємно працювати. Вони дуже дисципліновані, уважно слухають, чистять та нарізають овочі, цибулю, моркву та прагнуть навчатися. Вони усе відчувають, з ними треба спілкуватися на рівні.
Двійнята Толік та Льоша навчаються в училищі і от уже декілька місяців проходять переддипломну практику в пекарні. Говорити на камеру соромляться, але уважно за усім спостерігають. Зараз саме час обіду, аби взяти свою порцію, до хлопців підходить вже знайома нам дівчина із синдромом Дауна – Наталка. Наталка ще та веселунка, але так само ніяковіє, через гостей у пекарні, а трішки згодом дзвінко і привітно сміється.
Їх не можна перевантажувати, це не є робоча сила
Не так давно у пекарні «Good Bread» з’явився комерційний напрямок. Ним керує Олександр, він тут шеф та головний майстер. Сашко створює хліб за авторською технологією на спеціальних заквасках, у самий розпал роботи він знаходить трохи часу для нас:
– Це єдиний в Україні подібний простір. Так, можливо є осередки, де працюють певні групи людей, з синдромом Дауна, наприклад. Але це невеличкі осередки зовсім інших масштабів. У нас чотири поверхи, які чисто для них. Важливо також не забувати, що вони теж втомлюються, їх не можна перевантажувати, це не є робоча сила. Ми задаємо темп, але ми його і підтримуємо. Вони роблять свою частину і ми цю частину підтримуємо. Бо якщо вони втомляться, з них мало що вийде і це буде просто несправедливо по відношенню до них. У нас тут всі хлопці та дівчата дуже дисципліновані. А по-іншому і не можна, бо якби у нас був би хаос, вони би нічого не навчались. Тобто, як можна чогось навчитися, коли довкола хаос? Вони би бігали з кута у кут, один за одним ганялися би… До нас приходять дуже різні дівчата та хлопці. Бувають дуже складні, які майже нічого не вміють. З ними треба дуже довго працювати і результат може проявитись через 2-4 роки. Тут є підопічні, які займаються та працюють у пекарні по 5-7 років. Я бачив якими вони були і якими стали. Я побачив, наскільки вони змінилися. Вони соціалізувалися, почали по-іншому думати. Тобто, терапія працює, але потроху. Вони попрацювали трішки, потім пішли наверх помалювали, поліпили, у щось пограли – у них освоївся матеріал. І так кожен день ми закріплюємо одне і те ж саме.
Я хотів би, якщо мене десь по інтернету побачать, щоб усі раділи, що я нарешті взявся за голову і до чогось прагну
Одним з вихованців та пекарів «Bread Хабу» також є Сергій Тітов. Він прийшов до пекарні з реабілітаційного центру для дорослих з ментальною інвалідністю ще 7 років тому, провів з командою рік і вирушив шукати себе далі. Нещодавно Сергій зателефонував до пекарні зі словами: «Я хочу повернутися. Тут я відчуваю себе потрібним». З нами Сергій поділився мрією розвиватися у пекарській сфері та враженнями від театралізованого Вертепу, який щойно завершився:
– Мене звати Тітов Сірьожа. Мені сподобалась вистава. Сама постанова, як актори підібрали сценарій. Було дуже красиво і дуже класно. Я тут працюю уже майже місяць. Вирішив повернутися, роками раніше вже працював з Владиславом та командною, був пекарем. Ми робили кекси, мафіни та рогалики і паски, коли було святкування Великодня. Мені тут дуже подобається! Я мрію стати професійним пекарем. Вдома я робив рогалики та усілякі різні смаколики, а тепер мрію справжнім пекарем стати, але для цього треба досвід. У нас тут є курси і у додатковий час можна залишатися та навчатися. Поки зима це трохи важче, бо рано темнішає, але у теплу пору я старатимусь залишатись у пекарні на додатковий час.
Ця пекарня мені подобається тим, що тут великий колектив, дуже багато нових друзів. Дуже багато хороших і творчих людей. Тут є майстерня, де можна малювати, займатися творчістю. Ну і загалом тут класно! – лице Сергія заповнює усмішка.
Я хотів би, якщо мене десь по інтернету побачать, щоб усі радувались, що я нарешті взявся за голову і нарешті до чогось прагну та здобуваю нові знання!
Після Вертепу, який наша команда із задоволенням переглянула із вихованцями та працівниками «Bread Hub» лунало багато надихаючих та добрих слів від засновника проєкту Владислава Малащенко. Переповідати їх ми вам не будемо, достатньо сказати, що того вечора абсолютно кожен із присутніх у пекарні повернувся додому чи в інтернат трішки щасливішим, ніж був вчора. Хтось із теплом на душі від того, що в Україні є сильні та сміливі люди, які створюють такі важливі місця. Інші з розумінням того, що вони потрібні, що їх люблять та підтримують.
Репортаж про людей з ментальною інвалідністю, які розвиваються та працюють у «Bread Hub» вже на нашому YouTube.
