У березні URSA.MEDIA опублікували репортаж про роздачу «особливого» хліба в прифронтовому селі Торське Лиманського району Донецької області. Тоді місцеві трималися, але згодом, після нашого візиту, російська армія почала рівняти із землею Торське. 73-річний Вальдемар, який у лютому подарував нашій команді чашку, посічену осколками, також прийняв важке рішення про евакуацію з рідного села. Він вирушив у дорогу із трьома коровами – Мухою, Зорькою і Малою, а також з псом Жоріком. Дідусь провів три дні в дорозі, намагаючись дістатися безпечніших місць. Артем Листопад згадує своє перше знайомство з дідом Вальдемаром та розповідає як саме йому з тваринами вдалося подолати шлях в 70 кілометрів замінованими дорогами.
Чашку побило, а ми живі, на нас ні подряпини
Його стійкість і надія у світле майбутнє завжди дивувала та надихала односельчан. В Торському – прифронтовому селі Донецької області – цього дідуся називали Вальдемаром.
«Коли бува таке, що не хочеться й дихати, хтось підійде, трішки підтримає. Другий раз я підтримаю. Якби ми не тримались одне одного, нас би в живих вже не було нікого» – так наприкінці лютого цього року Вальдемар описував своє життя.
Сюди, за три кілометри від російських позицій, ми приїздили із волонтером Дмитром Артемовим роздавати хліб.
Прифронтові села завжди мають подібну архітектуру: вцілілу хату ще треба пошукати, а ось від магазинів та інших об’єктів інфраструктури залишаються хіба що гори будівельного сміття. Людей на вулицях не багато, а дощова погода перетворює й без того величезні вибоїни дорожнього покриття на мініозерця. В’їжджаючи туди, ніколи не знаєш, які сюрпризи для твого колеса ти там зустрінеш. Власне, вже тоді потрапити в цю зону було вкрай важко та небезпечно. Ворог постійно обстрілював село, а виїхати звідси можна було лиш через єдиний хибкий неодноразово обстріляний місток. Якби не війна, більшість побоялися пересуватися автівкою по таких розвалинах, а зараз – це дорога життя.
Того лютневого дня у селі було доволі тихо, але це зовсім не свідчило про безпеку. Дмитро притискав свого сірого буса ближче до дерев і парканів, щоби менше виділятися з-поміж хат й не стати ціллю російського дрона.
– Здрастуйте! Я вам хлібчика привіз! – Дмитро привітався першим. В руках Вальдемар тримав металеву кружку, посічену наскрізь уламками. Й у відповідь промовив: «це вам сувенір!».
Поїздка минула без пригод, й з того часу з Дмитром ми не бачилися. Лише у червні зустрілися, аби згадати разом пережиті події. У пам’яті волонтера виринув момент спілкування з дідом Вальдемаром.
«Це така цікава ситуація. Я коли заїжджаю, я ж вам казав під час подорожі, що я боюсь. У мене є страх – як у всіх нормальних людей. А цей дядько вийшов з тією чашкою і розповів нам таку історію цікаву. Каже: оце ми тут з сусідом сидимо, прилетіло. Чашку побило, а ми живі, на нас ні подряпини. Від нього йшов такий позитив, що ти не можеш цього не помітити, а тим паче не згадати! Людина в такій страшній ситуації розказує, що життя його береже, що він на це дивиться з якимось позитивом, скажімо так. Тому таких людей хочеться і будемо підтримувати» – згадує волонтер.
Тоді, подарувавши чашку волонтеру, який привозив до села довгоочікуваний хліб, Вальдемар ще не знав, що жити у своєму домі йому залишилося зовсім не довго.
Після прильоту боєприпасу на власний город Вальдемар все ж вирішив покидати дім
Згодом ситуація в Торському ускладнилася, каже Дмитро Артемов. Лиманщину почали ще більше закидати снарядами й навіть ракетами:
«Кілька тижнів тому я пробував знову заїхати, але саме в той час накрило дуже сильно Лиман. Сам Лиман, не тільки села. У мене є фотографії, де підіймається такий стовбур диму, що не видно самого Лиману. Ситуація складна».
Торському дісталось не менше – село постійно бомбили. А після прильоту боєприпасу на власний город Вальдемар все ж вирішив покидати дім. Але рятувався чоловік не тільки від обстрілів – Торське перебувало під російським контролем 9 місяців у 2022 році. Знов опинитись в окупації чоловік явно не горів бажанням. Пограбування, вбивства та зникнення людей – таким Вальдемар запам’ятав «руський мир».
«Була у нас пара – за 80 років. Дім у них нормальний. А потім в один час їх не стало. Люди відразу почули про це – пішли, відкрили хату. В домі все перевернуто, всі цінні речі кудись ділись. У них був погріб, його відрили – а вони обидва там лежать. Сліди катування були такі, що сховати їх не можна було. У них був один аргумент – це бейсбольна бита. Вона працює безвідмовно. У мене сусіда ввечері забрали, а пообідді привезли. Але він стати на ноги самостійно вже не міг. Оце в них так і було – тупо вибивали гроші. Скільки з того підвалу людей не повернулось, я не можу сказати – не рахував. Але знаю, що багато з тих, хто потрапляв до того підвалу, назад додому не повертались» – згадує ті страшні події пенсіонер.
О 10 вечора Вальдемар кладе до сумки трохи речей та їжі. На все про все – з-пів години. За вікном середина травня, темрява. Старий відв’язує собаку та трьох корів, дорога буде довгою. Вальдемар народився у Бахмуті, а до Торського переїхав 10 років тому. Цього часу йому було вдосталь для того, аби чудово орієнтуватися на місцевості навіть вночі.
Я скоріше б сам загинув, але худобу не лишив би. Ми пройшли 70 кілометрів, пройшли б і ще більше
Компанія направляється у бік Харкова: Вальдемар, пес Жорік, корови Муха, Зорька і Мала. А вже зранку над місцем, де ховалась його хатинка, дідусь побачить дим. Дому більше немає, його розбили. А їм дивом вдалося не потрапити під удар.
«Ми вийшли вчасно – о 10 ранку нас би вже не було. І коли ми в Зарічному піднялись на гору, то було видно, що раша робить з селом. Там одні вибухи. Три дні ми йшли – 15,16 і 17 числа ще було вибухи чути. Тільки 18 числа перестали», – згадує пенсіонер.
Дорога була важкою: три доби пішки, з мінімальною кількістю їжі та майже без води. Пенсіонер долає кілометр за кілометром, якомога далі від фронту, аби знайти безпечніше місце. Періодично йому допомагають з водою та харчами військові, що зустрічаються в дорозі. Власне, вони й попередили його про іншу небезпеку, що чатувала зовсім поруч.
«Поїсти я з собою взяв, а от попити… Я можу не пити й добу, і дві. А от худоба не може. З водою була проблема. Та й інша дуже велика проблема виникла трохи згодом – на другий день підійшли військові, розпитати куди ми йдемо. І один сказав: у жодному разі з дороги далі трьох метрів не відходьте. Вся дорога замінована! Раша накидала «пелюсток» стільки! Розірве ступню або ратицю у корови, а кругом нема нікого – що ти будеш робити?» – згадує Вальдемар.
В дорозі дід зустрічав й інших людей, що евакуювалися з прифронтових зон. Та через трьох корів підвезти його ніхто з них не мав можливості. Та й людей цих було небагато. Волонтер Дмитро Артемов додає: на Лиманщині все ще залишається чимало людей – місцеві дійсно тримаються за свою землю.
«Це складні райони, де 100 людей чи 150, як ми приїжджали в Торське. Там найменший відсоток евакуації. Люди або загинули, ось як раз нещодавно двоє людей, або ж вже якось так їх вмовили. Тобто люди на самому краю тримаються за землю зубами, руками, як хочете це називайте. Це складний етап, але він йде потрошку. Ми допомагаємо, влада допомагає, «Білі янголи» на броньовиках вивозять. І ми, якщо є така змога» – розповідає волонтер й наголошує, що останнім часом ситуація погіршилась і в інших населених пунктах Донеччини.
Вальдемар долає шлях не поспішаючи, а ночує просто неба. Тварини, переконує пенсіонер, значно розумніші, ніж ми собі уявляємо. Йому не було важко евакуюватися разом із ними.
«Ми пройшли 70 кілометрів. Ми б, може, і ще пройшли б. Ми люди вумні, а худоба – розумна. Ми зупиняємось на ніч, знайшли галявину. Ми з Жоріком лягаємо, і корови поруч лягають. Вранці худоба підіймається, йде на травичку пастись. Вона не відійде нікуди від мене. Я іду – всі за мною йдуть. Вони розумніші, ніж ми думаємо» – розповідає дідусь.
Подолати 70 кілометрів дороги за 3 дні, та ще й у 73 роки з мінімальною кількістю припасів – Вальдемар вже й сам не може в таке повірити. Але, каже, може то й на краще. Нащо таке згадувати?
Корови, Жорік та Вальдемар майже дійшли до Ізюма. Дідусь згадує військову з бригади «Лють» на ім’я Олександра. Вона допомагала старому їжею, а згодом знайшла волонтерів, які змогли його евакуювати на Полтавщину. Там він знов вирушив у крос – шукав місце, де було б вдосталь пасовищ для своєї худоби. Зупинився у Шевченковому – зовсім невеличке село Котелевського району.
У Малої 3 осколки, один в шиї був і два в бочині. З шиї витягли, а інші так і носить
Вальдемар не має телефону. Щоб відшукати дідуся, необхідно вмикати режим Шерлока. Шевченкове – село неначе з минулого. На в’їзді всіх гостей зустрічає старенький магазин з напіввідламаною залізною кліткою перед дверима. Асортимент всередині повністю відповідає першому враженню. Навпроти – автобусна зупинка та покинута дерев’яна хата. А далі простягається розкидане рівниною село. Одна з особливостей цього населеного пункту – повна відкритість. Аби відшукати людей на місцевій фермі, на якій тепер працює й Вальдемар, мені знадобилося хвилин 15.
Дідусь з довжелезною білосніжною бородою повільно повертається з пасовища. Він вже знайшов тут собі справу – допомагає місцевим з худобою. Років з 25 тому він вже бував у цьому селі й навіть збирався сюди переїхати. Але зараз Шевченкове не впізнати:
«Тут квітуче село було. Тут була золота школа, а тепер дітей за 15 кілометрів возять. Дитячий будинок он стоїть закритий. Там раша нищить міста і села, палять, бомблять. А хто ж зруйнував наші села тут?».
На фермі перебувають й корови Вальдемара. Свого часу вони рятували його життя, тепер він відповідає їм тим же.
«Мусі 6 років, Зорьці 4 роки, а Малій – 2. У Малої 3 осколки, один в шиї був і два в бочині. З шиї витягли, а інші так і носить. Вона ще телятком тримісячним була. На город був приліт, одна зірвалась, а інша – ні. Коли раша зайшла – на одному молоці ми жили. Якби не вони…» – розповідає пенсіонер.
Хатинка Вальдемара досить занедбана: паркан повалений, глиняна прибудова вся в тріщинах, та й дім ледь тримається купи. Від ферми всього 2 хвилини пішки. Води немає зовсім, а щоб опалювати дім – необхідно ремонтувати піч. Але обрати було ні з чого, він радий і такому. Хоча освоїтись в хаті не може й досі:
«Хатою назвати її дуже важко. Тут мої речі, а сюди (ред. – до зали) я не заходжу. У мене руки не підіймаються. Чуже воно. Я зайшов – воно все тисне».
Єдиний, хто не журиться – пес Жорік. Молодий та активний, він з радістю вітає гостей, хто б це не був. Здається, що ген агресії у нього відсутній зовсім – стрибає від радості так високо, що годі й гадати на які світові рекорди він здатен.
«Який дім? Торського немає, Бахмута немає, куди повертатись? Тепер будем якось тут обживатися».
Не такою Вальдемар уявляв свою старість. Але радіє, що з такими сусідами, як росія, він взагалі зміг до неї дожити.
На село насунулась справжня буря – потужні пориви вітру та дощ наче з відра суттєво знизили температуру повітря. Ранкова спека тепер здавалась дрібницею у порівнянні з холодом від промоклого наскрізь одягу. Але Вальдемар не поспішає прощатися: випрямивши спину, він ділиться особистими спогадами та роздумами про війну просто на вулиці. Негоду, здається, він навіть не помітив. Чи то міцне здоров’я у 73 роки, чи то невтомна сила духу, але саме тоді я зрозумів, що 70 кілометрів за 3 дні – це далеко не все, на що здатен цей старий дідусь.
Раніше ми розповідали історію про Сергія та Рекса, які йшли з Вовчанська 15 кілометрів під обстрілами.
