Сьогодні дуже багато українців знаходить безпритульних тварин на вулиці. Коли повертаєшся з роботи, прогулюєшся знайомим шляхом чи просто повертаєш на іншу стежку – майже завжди звідкись визирне кіт чи пес. Це вже стало буденністю. Але досі не всі люди розуміють, що саме в їхніх силах — допомогти. Натомість більшість штурмують притулки з проханням забрати їх з вулиці, «бо ви ж волонтери». Люди вважають, що вже зробили достатньо, скинувши фото тварини, і просто перекладають відповідальність на інших. Але якщо тобі справді болить доля тварини – допомогти їй можеш тільки ти.
Журналістка URSA.MEDIA Валерія може запевнити у цьому на власному досвіді. Разом зі своїми сусідами вони опікуються кількома песиками, яких влітку знайшли біля траси. Люди не пройшли повз і не перекинули покинутих цуценят на когось іншого. Вони зібралися і дбали про них, як про ще одних своїх улюбленців.
Зараз громада активно шукаємо домівки для них і хоче поділитися історією, як небайдужість і людяність буквально рятують життя. Далі — історії з перших вуст.
Їх просто викинули, як непотріб
Все почалася ще влітку. Почалася зі звичайного дня, коли я прогулювалася неподалік від дому і раптом почула приглушений гавкіт з кущів. Я пройшла повз і покрокувала далі. У нашому районі ми звикли чути звуки різних блукаючих собак, тож спершу я не надала цьому особливого значення.
Але ті звуки не зникли. Навпаки, невдовзі вони ставали все ближче. Тоді я ще не підозрювала, що скоро вони стануть частиною не тільки мого, а й життя багатьох людей.
І згодом я побачила їх – це гавкали троє цуценят, яких я ніколи тут раніше не помічала. Виявилося, що їх вивезли і просто викинули, як непотріб. Спочатку вони боязко виходили до будинків, не поспішаючи наближатися до людей. Мені одразу кинулося в очі те, що це дуже красиві метиси – дві сестри та братик з трьохколірним окрасом, наче зійшли з мультфільму «Балто».
Але тоді вони були насторожені та трималися одне біля одного – поруч з єдиною підтримкою, яка у них лишилася.
Ми не могли стояти осторонь
Ми із сусідами не могли залишити їх. Почали годувати, думати як облаштувати їм місце. Навіть зібралися в окремій групі для обговорень. Тоді я питала знайомих щодо притулку, але швидко зрозуміла, що перекладати відповідальність на і без того завантажених волонтерів – це не вихід. Притулки переповнені, ресурси людей не нескінченні, тож краще поступитися місцем для тих тварин, які потребують цього більше. Тому ми з сусідами вирішили, що подбати про малечу – цілком в наших силах. І почали працювати як злагоджена команда. Кожна з нас допомагала як могла. Адвокатка Надія Давиденко привезла простору будку. Волонтерка та очільниця ГО «ЗОО-Дозор» Людмила Охотнікова, попри зайнятість власними врятованими хвостиками, тоді знайшли час і для наших. Вона допомогла обробити, вакцинувати, пролікувати і пізніше стерилізувати малечу.
Щодня я і мої сусіди – Настя Маліновська, Олег Шолойко, Наталя Сірик та Ірина Марголіна – підгодовували їх за графіком, гралися з ними, намагаючись зробити їхнє життя приємнішим. Це вже стало звичайною рутиною. Якісна їжа та догляд навіть у таких «польових умовах» зробили свою справу. Молоді песики швидко росли, освоїлися та навчилися довіряти нам. Одну з дівчаток на коротких лапках я подумки прозвала «Коргочкою. А її вищі брат трохи нагадував бордер-колі, а сестра — лисичку-піратку. Вони радісно зустрічали нас і вірно проводжали. Але ніхто з нас не міг їх прихистити, у всіх вже є домашні улюбленці.
Тож ми почали шукати для них родини. Розповідали про них друзям та знайомим, викладали фото і відео у соцмережі та робили оголошення. Неочікувано саме ця частина з прилаштуванням виявилася чи не найскладнішою для мене. Тоді я ще не знала, на що звертати увагу у розмові з людьми, не знала всіх тонкощів догляду саме за собаками. Та і спілкуватися багато по телефону я теж не особливо люблю. Але я так прикіпіла серцем до цих цуценят, що докладала усіх зусиль, аби знайти їм дім.
Десь через кілька тижнів з’явилися охочі взяти «Коргочку».
«Як тільки я побачила її фото, то одразу закохалася в неї», – згадує 15-річна Софія, яка тоді зателефонувала мені разом з мамою по оголошенню. Ми зустрілися на наступний день та познайомили їх з песиками.
З початком повномасштабного вторгнення родина Софії покинула рідний Херсон та тимчасово оселилася в Житомирі. Вони вже мають двох котиків та щуриків, але Софія не полишала мрію завести собаку. Після знайомства вона так сподобалися їм, що вони вирішили забрати її в сім’ю. Переконавшись, що вони відповідальні, ми довірилися їм. Так «Коргочка» отримала ім’я – Оззі.
Тоді ми всі прийшли провести їх та попрощатися з Оззі. Це був дуже зворушливий момент: ми всі полюбили кожного песика, було боляче їх відпускати, але ми розуміли, що так буде краще. Я чітко пам’ятаю, як її сестра і братик відійшли від нас та проводжали Оззі сумним поглядом, від якого розривалося серце. Вони розуміли, що вона дістала щасливий квиток. Мене переповнювали почуття радості за Оззі, яка врешті знайшла дім – і водночас сильного суму, що ми не можемо забрати усіх песиків.
Ми не хочемо просто кудись подіти їх і забути
Пошуки дому для них продовжилися. З часом навіть на своєму місці на вулиці їм було складно жити – там почалося будівництво. Вони почали «заважати». І хоч у нашому районі всі адекватно ставляться до тварин, у мені все ж зростав страх, щоб з ними нічого не зробили. Бо з досвіду інших волонтерів я дізналася, що коли для когось тварина стає «проблемою» – люди готові вдатися навіть до найбільш жахливих дій, аби здихатися її.
Я активно просувала з ним оголошення, сусіди та волонтерка допомагали, але багатьом охочим нам довелося відмовити через ненадійні умови, які вони пропонували. Вже на етапі розмови ми підозрювали, що песиків очікує не повноцінне життя, а будка і ланцюг. Ми не хочемо просто кудись подіти їх і забути. А знайти для них справжню родину.
«Кожен може бути волонтером», – якось сказала волонтерка Людмила в одній з наших розмов. І я би дуже хотіла, щоб це справді стало базою для кожної людини. Тобі не обов’язково мати якісь регалії, власну громадську організацію, щоб рятувати тварин. Це звичайна людяність. І разом з іншими небайдужими людьми ви можете так само допомогти.
На щастя, восени нам вдалося домовитися про тимчасову безкоштовну перетримку для обох песиків. Назвали їх Олівер і Вінга. Їм пощастило перезимували не на морозі, а вдома. Вони виросли шикарними, тактильними, красивими собаками – просто мрією. Але нещодавно у власниці виникли особисті проблеми, і скоро навіть там для них вже не буде місця. Тому ми терміново шукаємо для них надійний дім.
Інакше — вони знову опиняться на вулиці, але не безпритульними, як раніше. А вже домашніми собаками, які встигли пожити у теплі й турботі. Але якщо ми не зможемо знайти їм дім, вибору у нас не буде…
Зараз Оззі живе своє найкраще життя у люблячій родині. А ми досі шукаємо дім для її брата Олівера і сестри Вінги.
Якщо вас хтось з них зацікавив і ви готові подарувати дім Оліверу чи/та Вінзі — лишаємо контакти.
ОЛХ з номером телефону або пишіть в Instagram.
