Минуло майже 8 місяців від незаконного відкриття Національного військового меморіального кладовища у Мархалівці. І рішення Верховного Суду про незаконність передачі земельної ділянки під цей проєкт, ніяким чином не вплинуло на роботу НВМК. Ховали захисників до рішення суду, ховають і зараз.
У державній установі “НВМК” заявляли, що рішення Верховного Суду стосується лише окремих пунктів розпорядження Київської обласної військової адміністрації і не містить приписів щодо припинення поховань, закриття чи перенесення кладовища. Там наголосили, що поховання захисників і захисниць продовжуватимуться.
Суперечки довкола Національного військового меморіального кладовища у Мархалівці тривають давно — і наразі немає ознак їх завершення.
Ще у 2025 році редакція URSA.MEDIA описувала обставини відкриття меморіалу — попри судові заборони та протести місцевих жителів.
Формально існувало судове рішення про незаконність передачі ділянки, але на практиці проєкт продовжував реалізовуватися. Ми повертаємося до цієї теми, щоб розібратися, що відбувається зараз довкола НВМК.
Те, що меморіал уже відкрили, — це була маніпуляція і спосіб тиску на суспільство і суд
Після відкриття меморіалу ключова проблема нікуди не зникла: як має бути реалізоване судове рішення, яке вказує на незаконність передачі цієї ділянки?
Телеведучий, журналіст і волонтер Віталій Гайдукевич у коментарі для URSA.MEDIA зазначає, що судові рішення мають бути виконані:
“Верховний Суд вже сказав своє слово. Немає опції обійти це рішення – його потрібно виконати. Це означає: призупинити поховання, розпочати новий підбір ділянки і повернутися до відкритого, публічного процесу, зокрема через проведення архітектурно-скульптурного конкурсу”.
Водночас він критично оцінює сам спосіб реалізації проєкту:
“Те, що меморіал уже відкрили, – це була маніпуляція і спосіб тиску на суспільство і суд. Мовляв, ви вже ні на що не впливаєте – все зроблено. Це нещира позиція з боку влади”.
Окремо Віталій Гайдукевич наголошує і на важливості публічної комунікації:
“Категорично не можна нав’язувати суспільству думку, що вже нічого не можна змінити. Це означає погодитися з усіма порушеннями, кулуарністю і підозрами щодо корупції”.
Згодом стало зрозуміло, що ця історія не обмежується лише юридичним спором – йдеться не тільки про застосування норм права, а й про те, як загалом мають створюватися такі меморіальні об’єкти з урахуванням екологічних аспектів.
Про баланс між суспільною значущістю таких проєктів і екологічними ризиками у коментарі для URSA.MEDIA говорить бельгійський еколог Ігнас Шопс – фахівець із біорізноманіття та ландшафтного планування, президент природоохоронної організації Bond Beter Leefmilieu та колишній президент найбільшої європейської мережі природної спадщини EUROPARC:
“Проєкти, які називають такими, що мають значний суспільний інтерес, самі по собі є предметом дискусії, адже цей статус нерідко використовують для спрощення їх реалізації. У випадку військового меморіалу в умовах війни в Україні прагнення вшанувати загиблих є цілком виправданим. Водночас це не означає, що питання місця є другорядним.
Втручання в природні екосистеми, зокрема в цінні лісові масиви, має відбуватися виважено і з максимальною обережністю. Повага до життя і смерті тісно пов’язана з повагою до природи, адже саме природні екосистеми та біорізноманіття є основою виживання людини. Якщо ці підходи вдається поєднати – виграють і суспільство, і природа”.
Новозеландська дослідниця у сфері ландшафтної архітектури Джекі Боурінг зауважує, що значення меморіальних об’єктів формується не лише на етапі проєктування або ухвалення рішень:
“Сенс меморіального простору створюють люди, які ним користуються. Дизайн може задати рамку, але саме люди наповнюють це місце змістом”.
Важливими є не тільки сам об’єкт, а й умови його створення, наголошує професорка:
“Меморіал – це не тільки фізична форма. Це весь процес: від вибору місця до того, як його використовуватимуть десятиліттями”.
За її словами, щоб меморіальний простір був справді змістовним, він має залишати простір для особистого переживання і не нав’язувати єдину інтерпретацію:
“Надто “запрограмовані” меморіали, з чітко заданими символами і наративами, можуть позбавляти людей можливості власного осмислення. Натомість відкритий і гнучкий підхід дозволяє врахувати різні способи переживання втрати”.
Вона також підкреслює, що вибір місця для таких об’єктів має принципове значення:
“Навколишнє середовище (природне чи культурне) фактично стає частиною самого меморіалу. Те, що його оточує, впливає на те, як цей простір буде сприйматися”.
У випадку спірних або чутливих локацій це набуває ще більшого значення, адже, за її словами, такі простори можуть не лише об’єднувати, а й підсилювати напругу:
“Меморіали – це місця, де емоції навмисно посилюються. Якщо вони створюються у конфліктному контексті, це може змінювати характер цих емоцій – від скорботи до гніву чи образи”.
У випадку Мархалівки локація має додаткове значення, адже це питання від самого початку було пов’язане з екологічними ризиками. Серед них – можливий вплив на ґрунтові води через їх високий рівень на окремих ділянках. У разі підтоплення це може створювати ризики забруднення підземних вод і впливу на водні екосистеми.
На більш системні ризики звертає увагу Ігнас Шопс:
“Йдеться не лише про сам цвинтар. Потрібно також забезпечити доступ – дороги, паркування, інфраструктуру обслуговування. Відкриття території для відвідувачів зменшує здатність екосистеми витримувати навантаження.
Деградація рідко відбувається миттєво – це наслідок багатьох дрібних рішень. Сам по собі такий проєкт може виглядати нешкідливим, але разом ці зміни призводять до поступового руйнування екосистеми”.
Свою позицію щодо цієї ситуації висловлювали й українські екологічні організації. Зокрема, у Національному екологічному центрі України наголошують, що реалізація проєкту такого масштабу має відбуватися прозоро, із залученням громадськості та з урахуванням довгострокових екологічних наслідків.
На ці ризики звертають увагу і місцеві активісти. Зокрема, співзасновниця ГО “Мархалівка. Підтримка” Вікторія Чеченкова зазначає:
“Ґрунтові води подекуди виходять на поверхню. Дренажна система розрахована на 10 років, а кладовище – на сто. Мінветеранів не може вам сказати, що буде очікувати це кладовище через 10 років, бо ніхто не зробив оцінку впливу на довкілля. Вони відкривали кладовище, коли вже було наявне рішення апеляції, що зміна цільового призначення відбулася незаконно. Вони спеціально почали поховання для тиску на суспільство через те, що вони вже там є”.
Водночас в адміністрації меморіалу ці закиди відкидають. Представники державних органів і проєкту у своїх заявах заперечують наявність критичних екологічних загроз і вважають їх перебільшеними. Зокрема, перший заступник директора ДУ “НВМК” Ярослав Старущенко зазначає, що під час проєктування враховували рівень ґрунтових вод: ділянки для поховань розташовуються на підвищеннях, що, за його словами, унеможливлює їх підтоплення.
Проте в інтернеті з’являються матеріали, які ставлять під сумнів ці оцінки: останніми днями у соціальних мережах поширюється відео, на якому зафіксовано прорив насипної дамби на території НВМК і подальший рух води за межі меморіалу у бік прилеглих населених пунктів.
Окремо постає питання: чи можна реалізувати подібні проєкти так, щоб вони не створювали додаткового тиску на довкілля і водночас враховували інтереси місцевих громад.
У коментарі для URSA.MEDIA Ігнас Шопс пропонує альтернативний підхід:
“Наскільки я розумію, в Україні місцеві громади досі зберігають тісний зв’язок із природою та ландшафтом – те, що ми в західних країнах значною мірою вже втратили.
Тому розміщення меморіального кладовища поруч із населеним пунктом – на певній відстані від лісу – може бути більш доцільним рішенням. Це також створює додаткові можливості для місцевих жителів: люди, які приїжджають на кладовище, взаємодіють із громадою, що може стимулювати місцевий розвиток.
Я працюю з моделлю (Re)Connection для національних парків – вона спрямована на відновлення зв’язку між суспільством і природою. Один із ключових принципів – розміщувати туристичну інфраструктуру за межами природних територій, у так званих “вхідних точках”.
Це дозволяє зберегти екосистему і водночас підтримати місцеву економіку. Якщо уявити село з кладовищем як таку “вхідну точку” до меморіального лісу – місця пам’яті й поваги до життя – це могло б бути значно кращим рішенням. Це означало б повагу і до людей, і до природи”.
Також піднімається питання розташування об’єкта на території Мархалівського лісу, який входить до Смарагдової мережі – системи природоохоронних територій європейського значення, – а також потенційного впливу на лісові масиви. Смарагдова мережа формується в межах виконання Бернської конвенції і охоплює території, важливі для збереження природних оселищ і видів. Водночас сам факт включення території до цієї мережі не означає повної заборони будь-якої діяльності, але передбачає обов’язок держави враховувати екологічні обмеження і не допускати погіршення стану довкілля.
На думку Шопса, подібні проєкти можуть мати інший підхід до планування:
“Чому б не розглянути варіант розташування кладовища на певній відстані від лісу, якщо сам ліс може сприйматися як місце скорботи, вшанування і поваги до життя?
Це може бути простір тиші й роздумів – стежка для осмислення, де ліс ніби оберігає пам’ять про загиблих воїнів. Такий підхід створює справді виграшну ситуацію – і для людей, і для природи. Це про повагу і до людей, і до довкілля”.
Американський дослідник культурної та колективної пам’яті Кен Фут у коментарі для URSA MEDIA звертає увагу, що такі місця мають особливий статус:
“Це сакральні простори. Тому межа між цим простором і зовнішнім, буденним світом зазвичай чітко окреслена – подібно до того, як ми заходимо до церкви: всередині – тиша, молитва і роздуми; зовні – метушливе життя. І ці місця вимагають часу, щоб бути осмисленими”.
Він також підкреслює:
“Найкращі меморіали не створюються швидко. Важлива частина процесу – почути всі сторони: родини загиблих, громади, ширше суспільство. Коли цього не відбувається – зростає ризик конфлікту”.
Раніше ми розповідали про скандал навколо забудови Протасового Яру у Києві.
