22 січня 2026 року Верховна Рада зареєструвала законопроект №14394 — новий Цивільний кодекс України (Кодекс права приватного), що має замінити чинний Цивільний кодекс і увібрати сучасні правові інститути для XXI ст.
ГО Інсайт разом із БО Марш Жінок вивчили весь документ і дійшли висновку, що він містить низку положень, які можуть звузити простір прав людини, посилити дискримінаційні підходи, створити нові бар’єри для вразливих груп і не відповідати міжнародним стандартам захисту прав людини, зокрема вимогам Європейської конвенції з прав людини.
Нижче — розгорнутий переказ основних аргументів цієї критики: не як юридичний формальний огляд, а як аналіз наслідків, які можуть мати ці зміни для реального життя людей.
Що це за закон і чому він важливий?
Цивільний кодекс — це основний закон, який визначає, хто є повноцінним учасником правовідносин, як укладаються договори, як визначається власність і хто може нею розпоряджатися, як захищаються немайнові права, такі як честь і гідність, як працюють сімейні і спадкові відносини, і як застосовуються правила щодо дітей.
Він важливий тому, що на його підставі вирішуються тисячі ситуацій у судах, нотаріальних конторах, банках, коли люди купують житло, ведуть бізнес або просто укладають договір на послугу. Саме тому будь-які зміни до цього закону мають прямий вплив на життя звичайних людей.
У новому проєкті Цивільного кодексу сімейні відносини інтегровані безпосередньо до тексту кодифікованого права, хоча раніше регулювалися окремим Сімейним кодексом. Це виглядає як технічне об’єднання, але фактично змінює підхід: сім’я розглядається не як соціальна спільнота, що потребує захисту слабших, а як різновид цивільних відносин. У результаті соціальний захист дітей, економічно залежних членів родини або людей у складних обставинах може відійти на другий план.
Звуження прав у сфері сім’ї та рівності
Особливо наочно це проявляється у конкретних статтях нового проєкту Цивільного кодексу № 14394. Наприклад, стаття 1474 визначає, що сімейним союзом є союз виключно між чоловіком і жінкою. Іншими словами, у законі прямо зазначено, що лише різностатеві пари можуть мати статус сімейного союзу, і саме цей статус у подальшому дає правові наслідки для майнових, спадкових, медичних і соціальних прав.
У цьому ж контексті законопроєкт містить статтю 1478, яка прямо не дозволяє одностатевим парам укладати шлюб. Закон, таким чином, не лише не визнає подібних стосунків, він позбавляє їхньої правової форми і залишає без механізмів, які виникають із реєстрації цивільного союзу — наприклад, права на спільне майно, спадщину чи рішення у випадку хвороби партнера.
Не менш важливою є і норма, що стосується статусу шлюбу після зміни статі. За положеннями проєкту, у статті 1495 ч.4 передбачено, що шлюб визнається недійсним, якщо один із подружжя змінив стать. Це означає, що навіть якщо до зміни статі пара уклала законний шлюб, факт зміни статевої ознаки ставить під сумнів правовий статус цього шлюбу і правові наслідки, що з нього випливають. Практично це може ускладнити право на спадкування, майнове розпорядження, соціальні гарантії тощо у стані, коли людина змінила свою ідентичність.
У частині про усиновлення проєкт містить норму, яка прямо обмежує можливість усиновлення для одностатевих пар. Якщо у чинній редакції закону право на усиновлення може бути предметом судового тлумачення з урахуванням інтересів дитини, то в проєкті нового Цивільного кодексу подібні обмеження прописані прямо: одностатеві пари не можуть бути усиновлювачами, так само як люди з певними залежностями. Це фактично ставить таких людей у одну категорію з особами, які юридично не здатні виконувати функцію батьків, що є значним обмеженням прав.
Ще одна чутлива норма стосувалася шлюбу неповнолітніх. У початковій редакції проєкту була закладена норма про можливість укладання шлюбу особами з 14 років за рішенням суду у разі вагітності чи народження дитини. Це положення викликало хвилю критики щодо порушення прав дітей і його було згодом видалено з тексту законопроєкту після суспільного резонансу. Але самої появи такого положення в документі вистачило, щоб продемонструвати, як легко такі норми можуть формуватися без достатнього правозахисного опрацювання.
Ризики для свободи слова та доступу до інформації
Ще одна група ризиків стосується свободи слова і захисту честі.
Проєкт містить норми, які дозволяють особі вимагати спростування інформації чи захисту своєї честі і гідності, якщо вона вважається недостовірною або принижує гідність. Але ці формулювання залишають дуже багато простору для судового тлумачення. Це означає, що навіть різка, але законна критика діяльності посадовців чи публічних осіб може бути перекваліфікована як «посягання на честь» — і суд може зобов’язати спростовувати таку інформацію або винести рішення про компенсацію, хоча це може порушувати свободу слова.
У частині про цифрову приватність та «інформаційний спокій» проєкт містить поняття, що людина має право вимагати видалення чи обмеження доступу до певної інформації про себе, якщо вона вважається недостовірною, неактуальною чи втратила суспільний інтерес. Хоча на перший погляд це звучить як захист приватних даних, такі положення можуть бути використані для обмеження доступу до важливої суспільної інформації, наприклад щодо діяльності органів влади.
Якщо будь-хто може вимагати «видалення» інформації як такої, що «не має суспільної ваги», це створює простір для потенційних зловживань, коли під приводом захисту приватності блокують інформацію про корупційні схеми чи недоліки у державних послугах.
Державне втручання під виглядом піклування
Також особливе занепокоєння викликає стаття 66, яка запроваджує обов’язок повідомляти органи опіки та піклування про фізичних осіб, які нібито потребують опіки або піклування. Закон зобов’язує будь-яку особу, а також працівників медичних, освітніх, соціальних і державних установ негайно повідомляти про такі випадки, навіть в усній формі.
Проблема полягає в тому, що кодекс не містить чітких критеріїв, за якими визначається, хто саме «потребує» опіки. Це відкриває простір для суб’єктивних оцінок і зловживань, коли втручання держави може відбуватися без згоди людини і без достатніх підстав.
Особливо вразливими у такій системі стають люди з інвалідністю, літні особи, люди з психосоціальними особливостями або ті, хто просто перебуває у складних життєвих обставинах. Замість підтримки за принципом добровільності ця норма створює механізм контролю, що може порушувати право на приватність, автономію і гідність.
Ці конкретні статті та формулювання показують не лише що прописано у новому Цивільному кодексі, а й як це може працювати у житті людей. Вони ілюструють механізми, які можуть призвести до обмеження прав певних груп, створення правового вакууму для одностатевих партнерств, ускладнення доступу до інформації та потенційно нових форм обмеження свободи слова.
Щоб уявити наслідки на практиці: якщо двоє людей живуть разом без шлюбу і мають спільне майно, один з них потрапляє до лікарні — другий може не мати права ухвалювати рішення або отримати доступ до медичних документів. Журналіст, який критикує чиновника, може отримати позов про «посягання на честь», навіть якщо критика обґрунтована. Людина, яка піклується про свою цифрову приватність, може зіткнутися з тим, що органи влади отримають можливість обмежувати її доступ до акаунтів чи комунікацій через нечіткі формулювання про «інформаційний спокій».
Все це показує, що новий Цивільний кодекс — це не просто оновлення термінів або технічне переформатування документа. Він реально змінює правила, за якими живе суспільство, і визначає, хто отримує захист, а хто залишається без нього. Якщо закон не чітко захищає свободу слова, не визнає всі форми сімейного життя, не забезпечує механізми захисту приватності і дає надмірну дискрецію судам та чиновникам, він може обмежувати права, а не їх розширювати. Саме тому будь-які такі зміни потребують ретельного доопрацювання з точки зору прав людини і соціальної справедливості.
Раніше ми розповідали про об’єднання міністерств довкілля, економіки й сільського господарства та про те, як це впливає на екологічну політику в контексті євроінтеграції.
