«Зелена банда» («Haut les mains», що перекладається як «Руки вгору!») – французький фільм режисерки Жюлі Манукян, який покажуть в українському прокаті вже 19 червня. Це історія про вигадану групу активістів «Зелені Пантери» та їхню боротьбу з багатіями, які замішані у корупційних скандалах, забруднюють природу своїми підприємствами та порушують кордони жінок. Головні герої Олімп, Зора і Сімон втомилися від несправедливості й неефективних мітингів, а тому об’єдналися, щоб діяти. Вони непомітно прокрадаються у їхні розкішні маєтки та обкрадають, а награбовані коштовності роздають школам і лікарням, ставши сучасними Робін Гудами. Трійця переконана, що чинить правильно і, попри усі ризики, не збирається зупинятися. Від масштабного викриття їх відділяє один складний сейф, який їм не під силу взламати. Тому молоді доводиться залучати досвідченого грабіжника – літнього чоловіка Бернара, який взагалі не тямить у екології та фемінізмі, але через власні обставини погоджується співпрацювати.
На жаль, фільм не виправдав очікувань і виявився доволі посереднім, навіть як для легкої комедії.
Кариткатурність з присмаком 80-х
Французам, схоже, подобається знімати фільми з гостро-соціальною тематикою. Динаміка цієї стрічки нагадує інший фільм «Народ проти Космо», який ми оглядали раніше. Але якщо у цій трагікомедії була глибина і піднімалися дійсно важливі питання про домашніх тварин і суспільну справедливість, то історія «Зелених Пантер» не дотянула до цього рівня, лишившись легкою комедією на один раз. На найбільшому кіно-сайті IMDB фільм набрав лише 4,2 з 10 балів.
У кіно екоактивістів, та й активістів інших рухів, часто зображують гіперболізовано і стереотипно. Цей фільм не став виключенням, але і не спробував цікаво обіграти ці образи. Він обмежується лише дуже заїждженою розповіддю про те, як банда вербує нового учасника, котрий спершу вагається, але невдовзі проникається до них почуттями. А далі глядачів чекають передбачувані повороти сюжету і карикатурні персонажі. Особливо халтурно виглядає один з антагоністів поліцейський Крамер, до якого долучили двох безтолковими посіпак, як це раніше робили у багатьох старих мультфільмах, щоб зірвати досить хороші плани лиходія.
Гумор тут на рівні, що Бернар, якого грає Венсан Ельбаз, постійно падає, вдаряється об різні речі та жаліється на проблеми свого віку. Якщо спершу це може бути кумедно, то на третій раз вже недолуго. Єдине, що трохи чіпляє – його взаємодія з головною героїнею Олімп у виконанні акторки Емілі Коєн. Але і тут вони промовляють стандартні фрази, відточені сотнями подібних історій, і не більше. Під час чергової розмови, коли Бернар не розуміє сучасну молодь, Олімп каже йому важливі слова, що палкі активісти – такі ж звичайні люди. Але біда в тому, що ці слова не підкріплюються: нам не показують її життя поза бандою. А дарма, бо тоді ми змогли би краще дізнатися її, не лише як активістку, а як більш цілісну, а не вибіркову особистість. І показало би, що за екологічним активізмом не лише мітинги, дорікання через завдану шкоду природі та зумерський бунт. За ним стоять насамперед люди з особистими історіями. Частину історії Олімп ми все ж дізнаємося: вона розповідає Бернару, що зазнала сексуального насильства на роботі, і це стає одним з рушієм, який змінює його ставлення до «Зелених Пантер». Але більше їхніх рефлексій чи обговорень важливих тем немає, вони просто проходять по знайомому сценарному маршруту від ворожості до доброзичливості. Кролик, який лишився у Бернара від покійної дружини, лише символічно опиняється у руках Олімпії у кінці фільму, але хімії це не додає.
Натомість Сімон і Зора лишаються в їхній тіні – ми нічого не знаємо про них персонально, окрім їхнього романтичного інтересу одне до одного.
У фільмі також показують ще одну сцену, в якій власник компанії домагається своєї працівниці. Протягом лише 2 хвилин вдається передати увесь той страх і жахливий досвід, що переживає ця жінка Одрі, не маючи змоги дати відсіч кривднику. Але режисерка не сильно заглиблюється у свою тематику, як от наприклад розповідає про грінвошинг компаній дуже поверхнево. Вона наче просто заграє із серйозними темами, не пропонуючи чогось більшого, аніж клішований сюжет з моралізаторством, який десь на половині стає нудно дивитися.
І це саме кліше, а не самоіронія над активістами та екологічною повісткою. Тому що у цю історію можна помістити практично будь-який сюжет — і від того особливо нічого не змінюється. Це, певно, найгірша ознака фільму — коли у ньому немає автентичності.
Словом, якщо ви хочете подивитися вартісну стрічку – замість «Зеленої банди» перегляньте «Токсичне місто». Так ви і зекономите гроші, й побачите приклад дійсно гарної репрезентації теми екологічних наслідків та їхнього впливу на життя людей.
