За її тендітними плечима вже сотні врятованих хвостатих життів. І це лише початок, адже у сфері зоозахисту вона всього 2 роки. Стилістка та ритейлерка одягу у мирному житті Аліна Турчин знайшла своє покликання в адопції тварин під час війни. Завдяки їй вже понад 300 покинутих та безпритульних собак й котів знайшли люблячі родини як в Україні, так і закордоном. Сьогодні дівчина керує «Центром врятованих тварин URSA», де проходять реабілітацію собаки, що стали жертвами жорстокого поводження, а також запустила власну благодійну колекцію одягу, кошти від продажу якого йдуть на потреби хвостатих. Ми зустрілися з Аліною аби обговорити тему адопції, адже сьогодні Україна входить в рейтинг топ 10 країн світу з найбільшою кількістю безпритульних тварин і саме щоденні зусилля таких людей, як Аліна, рухають нашу країну до гуманного майбутнього, в якому немає місця безпритульним тваринам.
Аліно, згадай як і коли ти опинилася у сфері зоозахисту?
Це був березень 2022 року, всі соцмережі та телеканали тоді говорили про покинутих тварин в Україні. Дивно, але в мене немає жалю до дорослих людей, бо людина може постояти за себе сама, а от тварини й маленькі діти – ні. Тоді, на початку повномасштабного вторгнення, досить часто в соцмережах я натрапляла на публікації волонтерської організації «Зоопатруль», який витягував покинутих тварин із закритих квартир : люди тікали від війни, залишаючи своїх улюбленців на повільну смерть в зачинених домівках. Це страшно. Я відчула внутрішній поклик, що я можу бути корисною саме в «Зоопатрулі». Після цього написала на сторінку організації, запропонувавши їм свою допомогу. На той момент у мене не було досвіду, була лише кішка вдома. В «Зоопатрулі» сказали ок, іди на адопцію. Адопція ‒ це прилаштування й пошук людей, які хочу прихистити тварину. В організації тоді працювало досить багато патрулів, які виїжджали на виклики небайдужих людей та рятували тварин. Коли звільнили Київську область й волонтерів нарешті пустили туди, патрулі вдень могли вивезти близько 100 тварин. І поки водії поверталися до Києва з Ірпеня чи Бучі з тваринами, я знаходила домівки для багатьох евакуйованих пухнастиків.
Пошук нових родин для тварин – це одна з найважчих та найскладніших місій в зоозахисті, а черг біля притулків, на жаль, не спостерігається. А ти розповідаєш якісь неймовірні речі : поки тварина їде до Києва, ти вже знаходиш їй нову родину. Як тобі це вдавалося?
На початку відкритої війни ситуація була трохи іншою – країна знаходилася в стресі, був дуже нестабільний стан, всі хотіли допомагати й ніхто не думав про майбутнє. Українці вірили, що вся ця війна тимчасова, вірили Арестовичу, «два – три місяці», зараз згуртуємося, переможемо, всіх врятуємо. Люди масово писали в дірект : «можу взяти на перетримку, можу забрати назавжди». Мені давали контакти тих, хто звертався і я обдзвонювала людей, розмови відбувалися дуже швидко, і я казала щось накшталт «Ок, до вас їде пес, чи кіт, чи навіть пацюк». Як мені це вдавалося? Я думаю допомагав всесвіт та вищі сили. З деякими людьми, які тоді брали тварин, я й досі на зв’язку, бо вони й дотепер надсилають мені фото тварин. З часом охочих взяти на перетримку чи прихистити тварин стало менше, пройшли ті 3 місяці, про які говорив Арестович, і нічого не змінилося… Маятник загнувся в іншу сторону : писали вже не з бажанням прихистити, а з проханням «заберіть, я виїжджаю з країни».
На прикладі історії Фреї можна побачити життя старої бабусі, яку кинули напризволяще
Історія покинутої тварини, яка тебе найбільше вразила чи розчулила за 2 роки в зоозахисті?
Найбільше мене вразила історія собаки Фреї, яка до цього часу знаходиться в центрі врятованих тварин URSA. Проте родину вона вже не шукає, а доживає своє життя в спокої. На початку повномасштабного вторгнення у «Зоопатруль» звернувся чоловік та розповів, що сестра залишила йому 3-х собак. Це була Фрея і ще 2 маленькі собаки. Їх господар тоді сказав : «Двох малих віддавайте куди хочете, а цю Фрею можете приспати, вона стара, вона нікому не потрібна вже». Малих собак ми прилаштували швидко, кошти на лікування Фреї «Зоопатруль» виділити відмовився, мовляв, їй вже нічого не допоможе. Тож я забрала Фрею та пішла із «Зоопатруля» в громадську організацію із захисту прав тварин URSA.
Як показало життя, лікування Фреї допомогло, і вона живе. Собака, на жаль, вже повністю сліпа, тому про прилаштування мова не йде, оскільки будь-яка зміна місця може призвести до стресу. Фреї комфортно доживати своє життя в тому місці, де вона є зараз. Так, вона не з людиною, але вона в компанії песика Дружка. Чесно кажучи обожнюю спостерігати за їх спілкуванням. Як на мене, в неї все добре. На прикладі історії Фреї можна побачити життя старої бабусі, яку кинули напризволяще і від якої відмовилися ті, кому вона колись була потрібна.
Дуже сильне й влучне порівняння. Аліно, в URSA ти стала не лише спеціалісткою з прилаштування, а й керівницею центру врятованих тварин. Там песиків, які стали жертвами жорстокого поводження чи війни, реабілітують зоопсихологи та кінологи. В кожного вашого підопічного складна доля… То надихни читачів найщасливішою історією прилаштування.
Для мене всі історії прилаштування щасливі, оскільки кожна з них надихає й мотивує рухатися далі. Але якщо вже ти так просиш, то давай розкажу про Оскара. Історія просто дивовижна. Влітку 2022 року, я поверталась звідкись додому і побачила, як на зупинці 2 чоловіків в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння знущалися з маленького песика. Один тримав його за повідець, інший бив ногами. Я тоді вперше стала свідком жорстокого поводження. Не пам’ятаю, що я говорила, проте я точно бігла кричала – все було на емоційному рівні, тому я не злякалась, що вони можуть і мені щось заподіяти. Я почала обороняти цуценя, на допомогу мені прибігла сусідка, яка почала пакетом з АТБ, наповненим чимось тяжким, дубасить наркоманів, через що ті кинули повідець і втекли. Я схопила песика й побігла теж. Песик був кусючим : я поки довезла його до клініки, він мене всю обкусав гострими як леза зубками. Йому горе-господарі схоже не пояснили, що людські руки – це не іграшки. Але в Оскара, так ми його в результаті назвали, пройшла велика трансформація в центрі : його сильно та відчутно змінила любов нашої команди. Ми вчасно його врятували та показали що таке любов. Мені здається, що саме цей крок допоміг йому швидко соціалізуватися та стати ну дуже ніжним. В Оскара, враховуючи його досвід, на дивно відсутня агресія на чоловіків, жінок, дітей чи на інших собак. Ми намагались прилаштували його рік і 6 місяців, піарили як тільки могли. Та й фотки робили чудові, бо виявилося, що фотографуватись – це його коник : він позує краще за будь-яку людину, і тільки побачивши камеру, одразу дивиться в неї своїми пронизливими оченятами.
Однак та сама людина чомусь так і не знаходилась… і коли, на минулому тижні, URSA брала участь в заході з прилаштування тварин «Adopt me days», всі організатори дивилися на Оскара й теж дивувалися чого ж його не беруть. І от якось підходить жіночка з бажанням прихистити іншого песика, Джен, а моя інтуїція, здобута за ці два роки прилаштувань каже, : «Ні…їй треба показати Оскара». Оскар ніби відчув, що наступає доленосний момент, бо сам усівся у крісло, опустив голову й всім своїм видом показував : «Я тут, і я так страждаю…». Валерія, так звати жінку, взяла Оскара на прогулянку, а повернувшись сказала : «Все, я його забираю».
Отже, ти можеш відчувати кому яка собака підійде?
Тут більше працює раціональний підхід : я ставлю собі питання стосовно того чи є діти в потенційного господаря, який ритм життя в родині тощо. І вже на основі такого аналізу ми підказуємо людям яку собаку взяти краще. Проте здебільшого ці процеси комунікації відбуваються між людиною й собакою самостійно. Ти бачиш людину та її взаємодію з собакою та розумієш, що в них все буде класно.
Знаєш я про що подумала, ти працювала в рітейлі, робила товар привабливим для покупця. І тут виникає така паралель з адопцією. Ти робиш безпритульних, не суперпородистих, іноді й не надто красивих песиків привабливими в очах людей, робиш так, що їх хочуть забрати додому… Звичайно, собака не товар, а ти не продавець, але на тонкому рівні, відчуваєш, про що я хочу сказати?
-Не задумувалась над цим, дійсно цікава паралель.
Ваську захотів забрати додому дідусь віком 85 років, через що всі навколо казали : “Навіщо йому віддавати?”
Чого іноді не розуміють люди, коли беруть собаку з центру врятованих тварин URSA чи з притулку?
Є люди, які хочуть, щоб собака з притулку їм ледь не пульт від телевізора приносила. Дзвонять й питають : «А які вона знає команди?». Хочеться таким крикнути : «Чувак, альо! Ти береш собаку з притулку! Які команди!?». Тоді доводиться пояснювати, що в нас всі собаки або зазнали жорстокого поводження, або врятовані з фронту. Ми їх не дресируєм – ми даємо їм максимально комфортні умови, щоб в них пройшло відновлення… А ви вже можете самі навчати й виховувати.
Кому би ти не віддала собаку?
Є багато організацій, які не віддають тварину тим, в кого є маленькі діти. В мене є декілька прилаштувань в родини з дітьми. Серед зооспільноти існує хибне переконання, що в дітей молодше 7 років нема розуміння того як треба поводити з собакою. Проте в нас іноді й у 20 років людина немає такого розуміння, тому тут все індивідуально. Треба дивитися на людину та на її дітей. Ми завжди спілкуємося з малечею й аналізуємо як саме вони розмовляють та пояснюють їх власні думки щодо правил поведінки з тваринами. А от куди б я точно не віддала собаку, так це на ціп. Не завжди віддала б на вулицю, проте тут все залежить від собаки, яка прилаштовується. От в нас, наприклад, є пес Дружок чи Кентуккі. Це песики, які до цього й так жили на вулиці, через що я інколи навіть сумніваюся чи добре їм було б у хаті. Для таких подвір’я та утеплена хороша будка – непоганий варіант. Якщо нормальна людина буде звісно.
І хочу поділитися показовою історією : наші колеги організації «Котоносики» прилаштовували кота, врятованого нашою Оленою, Ваську. Ваську захотів забрати додому дідусь віком 85 років, через що всі навколо казали : «Навіщо йому віддавати? Що буде з твариною, якщо з чоловіком щось станеться?». Волонтери не віддають старим людям собак та котів, бо вигул собак та догляд за тваринами в цілком це часто фізичне навантаження. Колеги попросили моєї думки з приводу цього дідуся. Я ж підійшла до нього і почала роздивлятися (бо це все відбувалося на «Adopt me days») : виглядав дідусь дуже охайно, одягнений в трендовий зараз «стиль дідуся». Він вже своїм виглядом підкорив моє серденько, і я йому напряму поставила відверте запитання : «Ви в такому поважному віці вже… Що буде з котом, як з вами щось станеться?», на що той відповів, що має знайому, Валентину, якій 35 років і яка погодилася доглядати за котом якщо він не зможе. Після чого чоловік розповів історію, що в нього померла дружина, а котик пішов з життя кілька місяців тому, проживши в родині 15 років. Дітей немає… От скажи, як ти такій людині не віддати кота? Ми говоримо про те, що кожен заслуговує жити в сім’ї не бути на самоті – й тут самі ж ми кажемо ні? Дідусь аж плакати почав, коли йому віддали Ваську.
Що потрібно, щоб стати спеціалістом з адопції безпритульних тварин?
Ти знаєш, часто звертаються люди й пропонують свою допомогу. Я ж завжди відповідаю: «нумо допомагати мені з адопцією!». Така робота не займає багато часу, а робити її можна увечері чи коли їдеш в метро. Потрібно всього розмістити готовий текст про тварину на потрібних сайтах та в групах, тим паче, що я вже даю готовий зібраний список джерел. Я витрачаю свій час на тих людей, навчаю їх розміщувати та шукати… а вони після цього не повертаються.
Охочих багато, але коли ти даєш їм конкретні завдання, вони кудись зникають. Тому, щоб стати зооволонтером, необхідна відповідальність та щире бажання, яке йде від серця. Коли я з якихось причин не можу розміщувати оголошення про прилаштування, то мене мучить совість, що я втрачаю час і цей час собака довше знаходиться в центрі. Важлива свідомість.
У разі розставання ми будемо битися за собаку
Змоделюймо ситуацію. Людина йшла вулицею і знайшла тварину в біді : залишити її собі не може, але дуже хоче допомогти. Який алгоритм дій?
Перше – потрібно звернутися в клініку, оглянути тварину та бажано вакцинувати, а там вже лікарі підкажуть що робити далі. Якщо тварина поранена чи хвора, її потрібно буде залишити в клініці на певний час. Якщо все добре, то можна шукати тварині перетримку. Так і загуглити «перетримка» – пошукова система видасть масу сайтів, на яких можна розмістити оголошення, що собака шукає прихисток. Також можна звернутися за порадою до будь-якої зоозахисної організації, і я впевнена, що всі будуть готові поділитися своїми ресурсами : контакти перетримок, групи та сайти, на яких краще розміщувати оголошення тощо.
Тут вже треба написати історію тварини та зробити якісні фото, адже від фото залежить реакція людей та їх бажання прихистити цю конкретну тварину. Тут є 2 варіанти : десь ти розміщуєш фото собаки з класними фото й описуєш його історію тварини, а десь ти викладаєш фото, на якому собака більш нещасна…. Бо є категорія людей, яких зачепить нещасна собака, і вони захочуть їй допомогти. А далі все що, потрібно робити – продовжувати розміщувати оголошення. Охочі прихистити тварину знайдуться обов’язково.
Поділись все ж рецептом успішного прилаштування тварин?
Потрібно прилаштовувати з душею з любов’ю, ніби ти прилаштовуєш власну собаку. Задавай собі питання: чи віддаля я б свою собаку цій людині, якби не дай Боже так склалося життя? В цьому весь секрет. Потрібно обирати правильних людей, щоб не було повернення, щоб не ловити потім тих собак на вулиці. Перевірка людей – це загалом найперше, що потрібно робити. Дивитися соцмережі потенційного господаря, на що людина підписана, які фотографії публіку. Через інстаграм про людину може дізнатися більше, ніж дзвінками чи тому подібним. Бувають соцмережі, де тільки пару фото і все, і в принципі це ок, кожен має право на приватність. Але ж ти можеш зайти подивитися хто в друзях в потенційного господаря, на які він групи підписаний. Далі перевіряємо геоконтакт та групи чорного списку. Та й не менш важливим є спілкування : перед тим, як віддати собаку, ми мінімум тиждень, а то і два спілкуємося щодо різних питань. В нас в URSA історія типу «А давайте я зараз приїду і заберу собаку» не працює. Ми відхиляємо емоційне рішення людини та надаємо час на роздуми, додатково проводячи співбесіди з зоопсихологом.
Про зоопсихолога це цікаво. Тобто людина проходить подвійну верифікацію, якщо бере тварину в URSA?
Все вірно. Спочатку співбесіда зі мною, на якій я ставлю базові питання, як от «скільки вам років, де проживаєте, житло винаймаєте чи своє, які діти й скільки років, якщо є тварини, то які, що з ними зараз, якщо були, то чому померли, якщо є зараз – скиньте фото, я подивлюсь в якому вони стані» і тому подібні. Наступним кроком зазвичай ми обговорюємо фінансові питання : людина має розуміти, що лікування тварини зараз коштує дорожче, ніж лікування людини. Нещодавно була ситуація з молодою парою, які хотіли собаку. У них я сумнівалась, бо їй 19 років, йому 20. Думала «Господи, ну куди ж віддавати, ще діти». Однак вони підійшли досить відповідально та скинули мені всі фото їхнього помешкання. На моє питання щодо того кому дістанеться собака у разі розставання вони дали доволі цікаву відповідь : «Ми будемо битися за собаку».
Отже, якщо по першій співбесіді людина ок, і всі деталі вирішені, ми переходимо до співбесіди з зоопсихологом, де наша Таня описує фільм жахів на тему «що може статися, якщо ти візьмеш собаку». Якщо людина прослухавши все це не злякалася й не втекла куди якомога далі, в комунікацію знову вступаю я зі своєю коронною проповіддю : «Насправді не такий страшний пес, як його малює Таня. Собака – це насправді нове окреме щастя». Після цього всього випробування люди нам лише дякують : одні за те, що не взяли собаку, бо не розуміли всіх моментів, інші ж навпаки – за те що мають тепер песика, синонім слова щастя.
У зооволонтера є 2 варіанти: або зрозуміти, що це не твоє й ти не виносиш, або зробити те, що робить кожна собачка – встати, струснутися та піти далі
Знаєш, Аліно, я вірю, що не просто так людині трапляється на життєвому шляху тварина в біді. Всесвіт завжди дасть сил, щоб їй допомогти їй. А сама людина таким чином проходить якийсь урок. Ти пов’язуєш якось для себе ці речі?
Дуже цікаве питання… На мою думку, все що відбувається в нашому житті, відображає наш стан. Я поділюся однією дуже болісною історією. Одного разу я поверталась з тренування через кладовище, на якому зустріла маленьке цуценя. Тоді в мене самої був важкий період в житті, і саме в цей момент я зустрічаю оце бідне, голодне та мале чудо. Я погодувала цуценя та назвала її Містік. Забрати з собою не могла, тож віднесла в клініку на вакцинування. Містік була активна й здорова, однак в клініці вона захворіла на ентерит та померла, що для мене було важким потрясінням. Я звинувачувала себе в тому, що я її не забрала додому, оскільки вона вперше в моєму житті пробудила бажання забрати когось додому, хоч через мої руки й проходить багато тварин.
Через деякий час після її смерті у мене з’явився зв’язок з іншим песиком, Воїном, якого ми евакуювали із зони бойових дій. Я дуже до нього прив’язалась, і через втрату Містік в мене з’явився страх втратити і його… Я думала не заберу – з ним щось станеться. То ж не втрималася й забрала його собі. Сам же Воїн приніс багато позитиву в моє життя. Містік, виходить, звільнила своє місце для нього… Тому коли тварини зустрічаються на нашому шляху, це не випадковість.
Скажи, а як ти переживаєш через втрати тварин? Адже не всіх можна врятувати, хтось таки помирає…
Я зрозуміла, що ми, на жаль, не можемо врятувати всіх – в кожної тварини своя доля. Смерть Містік була для мене переломним моментом, через який я навіть думала закінчувати з зоозахистом. І саме тоді одна моя знайома волонтерка сказала, що я маю 2 варіанти : або зрозуміти, що це не твоє й ти не виносиш, або зробити те, що робить кожна собачка – встати, струснутися та піти далі. Бо коли собака вструхується, вона скидає стрес і йде далі. Далі йду і я.
Чому люди й досі купують тварин?
Для когось це була дитяча мрія мати породисту собаку… Або ж роблять це несвідомо. От моя перша кішка куплена, але це помилки молодості, бо тоді ще не попадались бездомні кошенята мені на шляху. Але коли ти бачиш, як весь світ говорить і на кожному стовпі висить інформація, що країна в критичному стані, а люди продовжують купувати тварин… я цього не розумію.
